6. Вигнання короля Тарквінія
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Всі присутні патриції
На одно ум наострили
І великую присягу
Вслід за Брутом повторили.
«А тепер нам знати треба,
Чиє слово буде стійне.
Ти – намісник королівський, –
Повелівай, Коллатіне!
Вели сторожам публічним
Брами міста замикати
І на збори всенародні
З усіх дільниць люд скликати.
Вели слугам свого дому
Отсе тіло, гідне чести
Так, як єсть, усе кроваве
На велику площу нести».
Все те зроблено в млі ока:
Разом на всі міські брами
Гнали гінці – телеграми,
І плила струя широка
Людських тіл на тую площу,
Де понесли мертве тіло.
«Лукреція! Лукреція!» –
Слово те всім з уст летіло.
Чи описувать ті збори
З формалістикою всею?
Скажу тільки коротенько:
Юній Брут був їх душею.
Його вислухавши мову,
Однодушно ухвалили:
Тарквінія, жінку й дітей
З міста Рима віддалили,
З-під усіх міських законів
Винятими їх признали,
Поворот до міста Рима
Їм навіки заказали.
Інтеррексом став Лукрецій,
Батько тої героїні,
Що своєю смертю тую
Зміну окупила нині.
Сей, власть мавши одноденну,
Вслід народної ухвали
Вирік: «Брут і Коллатін
Консулами на рік стали».
А як голоси народу
Те оречення ствердили,
Зараз висланців до війська
Із писанням вирядили:
Що король Тарквіній в Римі
Вже відсуджений від власти
І з родиною своєю
Має з Рима геть пропасти;
Житимуть римляни далі
По предківському закону,
Лиш для зміни скасували
Королівськую корону.
Військо ж має обов’язок
Табір королю замкнути,
Наказів його не слухать,
Якнайскорше в Рим вернути.
Та король, як лиш діждався
Перших послів, що ще вранці
Донесли йому, що в місті
Йдуть якіїсь дикі танці,
Бігають тривожні слухи
Та бентежиться міщанство,
Хтось якісь скликає збори,
Проклинаючи тиранство, –
Зараз із двома синами
З жмінькою найближчих другів
Кінно полетів до Рима,
Не жаліючи попругів,
Та прибувши перед браму,
Застав її зачинену,
А наріжну дужу башту
Збройним людом начинену.
Тут уперве він зустрівся
Із народною юрбою, –
Привітала його сміхом,
Наругами та клятьбою.
«Назад наші з корогвами,
Бо чорти мерця побрали», –
Думав, знать, король з синами,
Як в Ардею кіньми гнали.
Там старі два воєводи,
Що команду в війську мали,
Як він з табора від’їхав,
Лист із міста отримали.
Прочитавши, усе військо
Велять зараз ізтрубити,
Йому з міста вість голосять
З запитом, що їм робити?
Стали сотні раду радить,
Пішов голос дужче грому:
«Ми не хочем Тарквініїв!
Ведіть зараз нас додому».
Послухали воєводи,
Табір геть велять замкнути,
Королеві ж кажуть з валу:
«Паном тут тобі не бути».
І тут, облизня спіймавши,
Король спішно не бий-забий,
Двох синів з собою взявши,
Гонить навправці до Габій.
Секст, що вже там королем був,
З Рима повернувши рано,
В табір ледве зазирнув
І до Габій завернув, –
В душі страх було погано.
Не хтів з батьком зустрічаться,
А ще менше з Коллатіном,
Таким звінувавши віном,
Мав-бо чим повеличаться!
Чи їх в Габії пустили
І чи довго там гостили,
Про се повісті мовчать;
Та мала пройшла година,
Як Тарквініїв родина
В Етрурії опинилась
І там пильно заходилась
Процес з Римом розпочать.
А два римські воєводи,
Ситі слави й невигоди,
Замість добувать Ардею
Заключили мир із нею
Зразу на п’ятнадцять літ,
В Рим вернули з вояками
й стали як републікани
До нових служить побід.
Примітки
Габії – місто в Лації біля Габінського оіера.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 98 – 102.