5. Геройство Горація
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Вже було на мості війська мало;
Рік Горацій: «Ви біжіть щодуху,
Задніх тих спиніть щовідважніших,
Щоб спинить ворожу завірюху.
Крайнє прясло моста хай рубають,
Щоб міст зовсім був неперехідний, –
І про мене хай не забувають,
А ждуть, поки верну к ним послідний».
З тим побігли ті мужі хоробрі,
Втікачір значну часть зупинили.
«Ай, Горацієві ради добрі!
Чом же б по-його ми не вчинили?»
Стали дружно прясло те рубати
І делиння викидати в воду,
А на гомін стало надбігати
Щораз більше римського народу.
Ще раз дружно вороги наперли,
Щоб Горація із місця збити,
Та ще раз у нього стало сили, –
Не могли ніщо йому зробити.
В панцирі, натиканім стрілками,
Він стояв, мов їж сердитий зіло,
Та невтомно працював руками,
Хоч з ударів все тіло боліло.
Аж як хтось, напочіпки підсівши,
Проколов йому стягач колінний,
Тоді біль почув докучливіший
І до бою вже він не голінний.
Глянув – міст порожній. Будь що буде!
При кінці юрба лиш розмаїта, –
Не кидаючи списа ні щита,
В воду бух і плив між свої люде.
Кинулись на міст вороги скорі,
Втім прясло відтяте загурчало,
Закричав люд римський в дужім зборі,
Й зміркували вороги: «Пропало!»
А Горацій, враз під міст сховавшись,
Для ударів зверху недосяжний,
Від прясла плив до прясла помалу,
Хоч у ранах, зброєю обтяжний.
А як прясла крайнього добився, –
Крикнув, – зараз в човни повскакали
І його немов ледве живого
В колісниці у Рим дотаскали.
Той геройський вчинок безподібний
Позискав йому велику славу;
Глянуть на його остатні хвилі
Римський люд ішов, мов на облаву.
Але йшли та йшли остатні хвилі,
А Горацій смерті не давався,
Аж і видужав у давній силі,
На яку вже й сам не сподівався.
І почтили за відвагу тую
Його люди, як мало котрого:
Із заліза вилиту статую
Поставили серед ринку свого.
І дали йому з грунтів державних
Стільки поля – на хліб заробляти,
Скільки протягом одної днини
Волів пара може оборати.
А як стала в Римі голоднеча,
Хліб ледве найзаможніші мали,
То йому від всіх голів у Римі
Триста тисяч хлібів дарували.
Збагатів із тих хлібів Горацій,
Все веселий між людьми держався,
Інших подарунків ні престацій
Ні від кого вже не домагався.
«Стільки літ прожив я однооким,
І не шкодило мені нічого,
Служив в війську, був не одиноким,
Рівне право, бачте, мав до всього.
А як охромів на одну ногу, –
Хоч лягай і здайсь на волю божу!
Ані консулом, ані хорунжим,
Ані простим в війську буть не можу».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 152 – 154.