6. Придушення бунту

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Одержавши від сенату згоду

Й повновласть на втишення народу,

Вибрав з наймолодших сенаторів

Найвідповідніших матадорів.

Матадори – первісно латинські слова mactator taurorum, той, що вбиває волів, у дальшім зв’язку ідей провідник. – Прим. І. Франка.

Їм велів із щонайближчих кревних,

З вірних другів уоружить певних,

В баштах, брамах їх поуставляти

Обережно та на гасло ждати.

Рицарям, що кінну службу мали,

Велів ніччю доми об’їздити,

Та довкола торговиць кружити,

Й наготові [щоб] мечі держали.

А щоб при захопленні виновних

Не було ні галасу, ні крику,

Ні вулиць, всякого зброду повних,

Й ніхто б бучу збить не міг велику,

Вислав Манію письмо таємно,

Що держав Фідени у облозі:

«Буть нам у найбільшій осторозі!

Як западе ніч і буде темно,

Будь з ядром твойого війська точно

Близько міста при тій а тій брамі,

Жди, – про решту вмовимося самі,

Як стрінемось, або й позаочно».

Як в ладу була вся та ремарка,

Він покликав Публія та Марка

І велів обом їм поспішити,

Бунту вожакам оголосити:

«Сеї ночі місяця не буде;

Хай прийдуть на площу наші люде!

Точні там поучения дістануть,

Також спільне гасло, як там стануть».

Як їм сказано, так ті зробили,

Вожаків усіх повідомили;

В ніч безмісячну велика сила

Змовників всю площу заповнила.

Із криївки консул позирає,

З радості аж руки затирає:

«Отсе маємо тут без похиби

В один сак всі найтовстіші риби».

І дає знаки він за знаками:

Вмиг оружних повні башти й брами,

А їздці, мов чорних духів сили,

Усю площу мигом обступили.

І стоять, немов когось чекають,

Ні душі живої не пускають,

А на площі – змовників там купи,

Також ждуть, стоять, мовчать, мов трупи.

Аж ось глухо стугонять загони:

Манія залізні легіони

Усе поле Марсове вкривають,

Також мовчки ранку дожидають.

Вранці, як лиш почало світати,

Біжать гінці весь народ скликати,

А як сонце лиш сходити стало,

Вийшли консули на п’єдестало

Й сповістили зборові народу

Незвичайну ту нічну пригоду,

Марка й Публія потім візвали

Все про заговір сказать, що знали.

А як ті свою скінчили повість, –

Для римлян страшна була [се] новість, –

Крикнув консул: «Гей ви! По закону

Скаже хто що в свою оборону?»

Та мовчав злочинців збір понурий,

Ані згуку не почули мури.

«А. як так, то всі тут непомалу

Ждіте на сенатськую ухвалу!»

Пішли консули й сенат в палату,

Гомонів народ про новість кляту;

PI півгодини зібрані не ждали,

Вийшли консули й ось що читали:

«Ті Тарквінії, що чесно й браво

Страшну зраду видали народу,

Враз одержать горожанське право

Й грошову значную надгороду.

Кождий десять тисяч драхм дістане

Й двадцять моргів громадського грунту;

Буде ж сконання зовсім погане

Тим присутнім, що рвались до бунту».

Затвердив сей присуд збір народа, –

В тім рідка всіх виявилась згода,

Адже від таємної напасти

Кождий з них неждано міг пропасти.

Обступили всіх змовників збори,

Ввійшли в круг той з мечами ліктори

І всіх зібраних у нім попусту

Вирубали, як гнилу капусту.

Сим і припечатали те діло.

Кого там вночі йти не кортіло,

Хто не знав про ті нічнії збори

Або поспішити був не скорий, –

Той зіставсь надалі у спокою,

Не було ні слідств, ні тяганини, –

Й поплили важкії ті години

В забуття широкою рікою.

Та було одно не по закону,

Що сенат ніяк не міг відперти:

Весь народ не знати по якому

Винен став сограждан многих смерті.

Бо закони простому народу

Замикали двояку свободу:

В храмах жертви богам убивати

І на смерть людей засуджувати.

Отже, наказав сенат навзаєм,

Щоб жерці в храмах народ збирали

І на ньому прастарим звичаєм

Очищення обряд довершали.

Аж по тім ухвалено однаку

Жертву всім богам зложить в подяку,

А за дивнії діла господні

Справлять три дні Ігрища народні.

Трафилась при ігрищах пригода,

Що вменшила радощі народа:

Один консул, той сам Маній Туллій,

Що Фідени облягав нечулі,

Впав – чи се була з небес погроза? –

В часі походу з святого воза;

Жив же після того ще лиш три дні, –

Та чи смерть його скінчила злидні?

А Сульпіцій, що так мудро справив

Важке діло, хоч себе й не вславив,

Рік добув на консульстві сам-один, –

Видно, був такої честі годен.

Т. Лівій, мов на жарт, правління обох сих консулів збуває коротким реченням: «Consules Ser. Sulpitius M. Tullius nihil dignum memoria actum» (Ab urbe condita, Hb. II, cap. 10, перші рядки). – Прим. І. Франка.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 193 – 197.