5. Пропозиція Аппія Клавдія

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли так невгавала колотнеча

І консул Кассій рвався згаряча,

Немов на лихо, в нім кипіла кров стареча,

Й боявся вже сенат, що ось-ось до меча

Пірвуться спорами розжерті горожане

І як звичайно на тих зібраннях бува,

Де лиш партійна злість та зависть ще жива,

З єдності бризне кров, зачервоніють рани, –

Зібрався в курії, щоб справу ту ще раз

Обговорить основно та помалу,

Все те відсторонить, що зайве під сей час,

А решту вивести на певну ухвалу.

До голосу був перший Аппій Клавдій

Запрошений і по-старому став

Вмовлять сенат не надавать народу

Ні власності земельної, ні прав.

«Юрба нетрудная буде тоді в державі,

Член непотрібний, і завада, й глум,

Коли привикне жить лиш на державній страві

Та черпать дармички з державних сум.

Та й чи не сором вам, коли ви Кассія

За теє лаєте, що поступа неслушно,

Псує народ, а при тім його внесок

Готові ухвалити однодушно?

Коли се зробите, не буде вам подяки

Від бідних, що їм грунт публічний надасте,

Лиш Кассію самому, що поставив

Той внесок і якимось дивом справив,

Що ви в нім вбачили щось слушне та святе,

З того хосен та слава приросте».

Він радив з найчільніших сенаторів

Вибрать таких, щоб грунт той обійшли

Й обпалькували, де би горожани

Насиллям чи то хитрістю до спорів

Привід давали, грунт той засівали

Або спасали, там зробивши дослід,

Від кривдників добро державне відбирали.

Сей грунт, так обграничений, нехай велять

На відповідне їм число парцель розмежувати,

Стовпцями гарними ті межі обставляти

І часть їх на публічну продаж передать.

Ті особливо, до яких приватні люди

З претензіями своїми пристали,

З тим, аби ті претензії й процеси

На себе покупці попереймали.

«Де ж таких спорних не було претензій,

Парцелі на п’ять літ арендувати,

А дохід з них для горожанських пенсій

Лиш на воєнні цілі уживати.

Тепер обурення бідноти на багатих,

Що спільну власність собі присвоїли,

Оправдане, і ми не будем дивувати,

Якби вони жадати всі посміли:

Ліпше поділимо між себе спільну власть,

І кождий часткою лиш буде обладати,

Аніж захланні вкинуть в свою пасть,

І се немногі будуть посідати.

Коли ж побачать, що тепер

Ту землю посідають, змушені

Її віддати, так що спільна власність

Знов спільною направду мусить стати.

Не будуть вже завидувати нам,

З жаданням поділу всіх земель возноситься,

Та перестануть до багатших горожан

В сусіди або в батраки проситься,

Побачивши, що спільнеє добро

Все корисніше для великої руки,

Як те саме громадськеє добро,

На невеликії покраяне шматки.

Ми вияснимо їм, що порції великі

Орендарям в управу даючи,

Далеко більший зиск з них витягнем для скарбу,

Ніж на малі шматки грунти ділячи,

А їм самим далеко ліпше буде,

Як за готовий гріш ітимуть на війну,

З повного скарбу брать платню за свої труди

І ними спомагать заможну вітчину.

Як з власного скупенького добра

Кошти удержання в війнах поносити,

Добро ж те за той час невправлене лишать,

А по війні гроша в лихварів просити».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 549 – 551.