4. Звичаї германів
Юлій Цезар
Переклад Івана Франка
Від тих галлійських звичаїв різняться
Значно германи. Бо ані друїдів
Не мають, що займались би виключно
Ділами релігійними, ні в жертвах
Ніяких не любуються. В числі богів
Кладуть лиш тих, яких побачить можна
Й яких підмогу почуває кождий.
Сонце, Вулкана – се огонь і місяць.
Про інших навіть слухом не слихали.
Життя їх майже все мина на ловах
Або на вправах у воєнній штуці;
Відмалечку вони гартуються
Та до тяжкого труду привикають.
Хто з них найдовше зіставав незрілим,
Тих між ровесними хвалять найбільше,
Вважаючи, що в тих найбільший ріст,
Найбільше сили та найкріпші нерви.
Тих же, що нижче двадцятого року
Зносилися з жіноцтвом, уважають
За ганьбою найбільшою окритих,
Се утаїти в них ніяк не можна,
Бо всуміш миються дівчата й хлопці
У ріках, а на собі мають лиш
Короткі кожушки овечі чи куртки
З ренячих шкір, а решта тіла гола.
Управи піль вони не практикують,
А живність їх найбільша – молоко
І сир та м’ясо. От тому й поля їх
Не мають певних меж ані границь, –
Вони в них зовсім не приватна власність,
А уряди або князі щороку
Приділюють родам та племенам,
Які тоді в одно зберуться місце,
Скільки й на котрім місці випаде
Піль, а на другий рік вони вже мусять
Покинуть той наділ, а йти на інший.
На те причини ось які наводять:
Аби, привикши дуже до рільництва,
Не занедбали військовую штуку,
На хліборобство не перемінили;
Щоб не взялись границі розширяти
Та могутніші щоб не почали
Слабіших із границь їх виганяти;
Аби не забажалось їм будинків,
Що ліпше б хоронили їх від спеки й стужі,
Щоб не зародилась жадоба грошей,
Яка роздори лиш та звади плодить;
Щоб стан рицарський здержував поспільство
Своєю правотою, аби кождий
Бачив, що власная його заможність
З найвельможнішими рівняться може.
Міста вважають за найбільшу славу
Для себе мати доокола себе
Якнайширші спустошені границі.
Метою се хоробрості своєї
Вважають вирізать усіх суміжних
З ріль прогнаних, і щоб ніхто не смів
Селиться там; для них, мовляв, се буде
Жить безпечніше, коли нападу
Ніякого боятися не будуть.
Коли війну котрий з їх народців
Чи сам наносить, чи то в обороні
Веде, то вибирається начальство
Для проводу в війні, що має власть
Карати смертю. В мирному часі
Нема уряду спільного, лише
Князі місцеві та окружні судять
Між своїми та вменшують роздори.
Розбої не вважають ганьбою,
Коли виходять за міськії межі,
А навпаки, до них привчають молодіж,
Аби вправлять в воєннім ремеслі
Та бідноту в родинах уменшати.
Коли хтось із князів на раді скаже,
Що буде походу провідником,
Хто хоче з ним, нехай зголоситься, –
Встають ті, що їм діло й чоловік
Подобаються, та обіцяють
Свою підмогу, і хвалить їх загал.
Хто з тих, що обіцявся, не піде,
Того за зрадника та дезертира
Вважають і вже ні в якому ділі
Йому опісля віри не діймають.
Зневажить гостя – діло негодяще.
Хто для яких причин прийшов до них,
Того боронять від зневаг, держать,
Немов святого, в домі все йому
Отворено та живності достаток.
Був час давніше, що хоробрістю
Герман перевищали галли, де хотіли.
Війною йшли і задля множества
Людей та браку піль управлених
За Рейн колонії від себе слали.
І так в Германії найплодючіші
Місця, що ліс Герцинський окружають,
Які, як бачу, з наслуху вже знали
Ератосфен та інші давні греки
Які вони Оркинією звали,
Завоювали вольски й тектосаги
І там засіли, і до сього часу
Той люд удержується в тих осідках
І має славу справедливості
Найбільшої та войовничості.
Тепер, коли в тій самій бідності,
Всі недостатки зносячи терпливо,
Як і вперед, живуть іще германи,
Ту саму живність поживаючи,
Тим самим куцим одягом довольні,
А галлів близьке посвоячення
З провінцією нашою, знайомість
Заморських розкош і продуктів та
Багатство (до культури довели),
Германи звикли побіждать помалу,
Та що тепер думками навіть галли
Себе з германами рівнять не сміють.
Примітки
Ліс Герцинський – гірська місцевість в середній Німеччині.
Ератосфен (бл. 276 – 194 рр. до н. е.) – давньогрецький вчений, математик і астроном.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 449 – 452.