1. Доньки Сервія

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

В Сервія Туллія не було сина,

Лиш доньки дві мав від Тарквінії,

Яку король йому дав за дружину.

Обох дівчат, коли дійшли до літ,

Віддав за діверів, за Тарквіненків:

Старшому – старшу, меншому – молодшу.

Віддав – не вдав. Був старший Тарквіненко,

На ім’я Люцій, прелихої вдачі,

Сварливий, повен злоби, завидющий;

Молодший, Арунс, лагідної вдачі,

Спокійний, не поривчастий умом,

Скромний у виступах і правдолюбний.

Була ж і старша Сервія дочка

Вдачею в батька, правдолюбна, щира,

Скромна у виступах і ціломудра.

Молодша ж, Туллія, вдалась не в маму,

А мала в собі щось таке гадюче,

Що переходить з роду в рід від предків.

Була мов огнище, що все гуде,

Сичить, тріщить і іскрами шпурляє,

Все переварить, кождому докучить.

Було в ній повно злоби й їдкості,

Була до злого невгамовна воля,

Фантазія жорстока й перелюбна.

Таку діставши жінку, бідний Арунс

Відразу вчув, немовби хто його

Всадив по шию у котел з окропом.

Вiн чув себе не своїм в своїм домі,

Знесмілився до жінки й зараз же

По перших днях замкнув для неї серце.

Його тягло до тестя, як добро

Звичайно тягне до добра, та в жінки

Почув пекельну ненависть до нього.

Се було найстрашніше відкриття,

Після якого з жінкою у нього

Не було ні довір’я, ні розмови.

Він гнутися почав, як від морозу

Цвіт восени, почув, що сохне й в’яне,

І на життя своє махнув рукою.

Подібне діялось і в другому

Подружжю, де муж, вже тридцятилітній,

Рвався, як дикий звір, у клітку впертий.

Його палила жадоба безмежна

Пановання та вживання; та ось

Мов о тверду скалу всі пориви,

Всі забаги та замахи його,

Всі розбивалися о того старця,

Все ласкавого, усміхненого,

Все добродушного й лагідного,

Проте незломного, тривкого та ціпкого

І певного в тій своїй дивній силі.

Не диво, що зненавидіти мусив

Тарквіній Люцій аж до дна душі

Свого опікуна й другого батька,

Що бачив в нім найгіршого тирана,

Який, і сам того не знаючи,

Своєю вдачею, немов кліщами,

Стискав його палку, свавільну душу.

Коли дійшли до повноліття, Сервій

Обом Тарквіненкам віддав на вжиток

Батьківське їх добро, доми, маєтки

Та капітали. Не женив тоді ще

Ані одного з них тому, мабуть,

Що доньки ще його не доросли.

Коли ж пізнав свою дружину Люцій,

Зненавидів її за те ж добро,

Яке в її вітця таке противне

Було йому. Ще в перших днях подружжя

Він звіривсь їй зі своїми думками

Прогнать із трону Сервія старого,

Прогнать із Риму чи з цілого світу

Й запанувать у городі самому.

Та жінка, енергійна та відважна,

Накинулась з докорами на нього,

Забороняючи йому такі розмови.

Вона вітця любила наді всіх,

І дикості верхом їй видалось

Те, що про нього муж її балакав.

Про все вона вітця повідомила.

Той аж тепер пізнав, якого має

У зяті ворога, та в своїй доброті

Був певний, що руки не здійме він на нього.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 34 – 36.