5. Відповідь Сервія на звинувачення
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Коли отак скінчив він свою річ,
Піднявся Туллій і промовив ось як:
«О сенатори, всього, навіть зовсім
Безглуздого, ждать мусить чоловік
І не повинен нічого вважати
Дурницею, коли отсей Тарквіній
На те аж поривається мене
Словами своїми зсадити з трону.
Я як дитя й недолітка приняв
Його й охоронив від переслідувань
Могутніх ворогів, що діда його вбили,
Я виховав його, а як до мужніх літ
Дійшов, я вдостоїв його приняти
За свого зятя з наміром віддати
Йому по моїй смерті все своє.
Та що зложилося усе не так,
Як ждать я міг, і ось мене самого
Оскаржує мій зять, немовби я
Зробив йому якнайстрашнішу кривду.
То, на свою жаліючися долю,
Тут боронитиму лиш свого права.
Опіку над недолітками вами
Та сиротами я, Тарквініє,
Не добровільно взяв, а змушений
Обставинами. Бо як претенденти,
Що діда вашого прилюдно вбили,
Вас теж і королівську всю рідню –
Слух був – грозили вимордувати
Та вихвалялися без сорому,
Що як лише візьмуть державу в руки,
Не лишать сімені тарквінського
Ні на насіння, – не було в ту пору
Для вас опіки ані охорони,
Крім баби вашої, що вже стара була
Й сама потребувала захисту,
Тоді повірено всіх вас мені
Як сторожеві одинокому
Сирітства вашого, а ти тепер
Звеш чужинцем, приблудою мене.
Як голова державної управи,
Я покарав убійців твого діда
І виховав мужів із вас обох;
А що не маю мужеських потомів,
Ви стали моїми зятями, щоб
Усе добро одідичить моє.
Отсе, Тарквініє, тобі перегляд
Мого опікунства, – не скажеш певно,
Що дещо в ньому видумане мною.
А щодо права королівського.
Задля якого ти тяжку жалобу
На мене зводиш, то послухай, як я
Прийшов до нього і з яких причин
Ні вам, ані теж іншому нікому
Я передать ні відступить не міг.
Коли обняв держави заряд я,
Завважив різні замахи на мене,
Тому хтів заряд той народові звернути.
Усіх я скликав на загальний збір,
Аби пановання їм відступити
Й замість правління, що більш зависті
Стяга на себе й тягарів приносить,
Ніж радості правителю справляє,
Знайти собі спокій без небезпеки;
Та не дали мені вчинить римляни
Те, що хотів я, не знайшли нікого
Над їх громадою обрати паном,
Але задержали мене і, по всій формі
Голосувавши, віддали державу
Мені, Тарквініє, свою, не вашу власність.
Адже так само владником зробили
І діда вашого, що був чужий між ними
І з попереднім королем не кревний.
При тім король Анк Марщй полишив
Синів дорослих, не недолітків
І внуків, як вас полишив Тарквіній.
Коли б обов’язковий був закон,
Що, крім добра померших королів,
Їх спадкоємці теж беруть державу,
То, певно, дід твій, о Тарквініє,
По смерті Анковій не був би став
Верховним паном Риму, але став би
Син його старший. Та проте римляни
Покликали не спадкоємця батька,
А того, що їм видався достойним
Завідувать державою. Значить,
Вони стояли всі на тім, що добра
Належать спадкоємцям, а держава
Давцям; для того слушність вимагає,
Що коли предок зійде з сього світу,
Добро його паде на спадкоємців
Чи то по роду, чи по заповіту;
Що ж до держави, то коли приємець
Уступить, до давця вона вертає.
Та, може, піднесеш таку увагу,
Що дід ваш з тим виразним
Одержав сю державу, що не може
Її втеряти, а натомість може
Її синам чи внукам полишати,
При чім народ себе позбавив права
Йому відняти, а мені віддати.
Коли таке щось можеш протиставить,
То чом же не предложиш договори?
Та ба, не маєш їх! Коли ж правління
Одержав я неправно, як ти кажеш,
Не був ні інтеррексом вибраний,
Ані сенат не переніс на мене
Обтяження державними ділами,
То я прошпетився супроти них,
Не проти тебе. Ті би мали право
Мене лиш відсудити від держави,
Не ти. Та я ні їм, ні іншим.
Нікому кривди не вчинив. Та, впрочім,
Верховна власть тоді вже законно
Була передана мені і досі
Держиться в мене, – свідок сьому час.
За сорок літ пановання мойого
Не заявив ні один римлянин,
Що я неправдою та кривдою паную; –
Спихать мене з престолу не старався
За весь той час ні люд, ані сенат.
Та се набік! Я перейду ще тут
На закид твій, що буцім я заграбив
У тебе королівство і держу
Його наперекір усім людським законам.
Тут мусив би до тих ти обернуться;
Що надали мені верховну власть;
Не сердиться на мене й закидати,
Що в себе вдержую щось не своє, –
Хіба давцям ти міг би доказати,
Що в дар дали мені чуже добро.
Ти легко міг би їх переконати,
Якби щось правовідно вмів сказати.
Коли ж сей доказ мій тебе не в’яже
І ти ще певний, що державу я
Незаконно держу, а ти би був зручніший
Старання про добро громадське перейняти,
То ось би що повинен ти вчинить:
Проступків моїх слідство зарядить,
Власні діла свої перечислити
Й тоді мене покликати на суд.
Ти ж не вчинив із того ні одного,
Лиш по часі так довгому приходиш,
Немов так довгий час проспавши п’яний,
І аж тепер оскаржуєш мене,
Та й то не там, де би належалось;
Бо не перед сенатом, перед судом
Такі діла виволікати треба.
Не сердьтеся на мене, сенатори,
За ті слова! Сказав я не тому,
Аби вам власть якуюсь відібрати,
А лиш із наміром доочно показати
Вам сього чоловіка клеветливість,
Адже ти довжен був, Тарквініє,
Насамперед зізвать народ на збори
І там оскаржити мене. А що ти
Від того ухилився, замість тебе
Зроблю я сам. Коли народ збереться,
Зроблю його роз’емчим судією
На все, що можеш ти мені закинуть.
І знов положу се народові до волі,
Нехай розсудить, хто з нас достойніший
Пановання. І що тоді весь загал
Мені звелить, те вчиню без опору.
Сього мені досить супроти тебе!
Бо проти каверзних противників
Більше чи менше доказів клади, –
На одно вийде. Бо того, що мало б
Буть міродатним – благородство власне
Явити – не виносить їх природа.
Тепер до вас, панове сенатори!
Дивуюся, що многі поміж вами
Хтіли б усунути мене з держави
І в спілці з тим стоять тут проти мене.
Тож рад би я дізнатися від них,
Задля яких провин поборюють мене
І за які такі мої злі вчинки
На мене сердяться. Запевне знають
Про многих, що за мойого правління
Не переслухані пропали, або
Із вітчини протурені були,
Ограблені з маєтків, або інші
Понесли шкоди. А коли ні один
З таких тиранських злочинів за мною
Не виявиться, відомі їм, може.
Які знасилування замужніх
Жінок, чи зганьблення невідданих
Доньок, чи інші псоти та пустоти
На тілах вільних женщин чи мужчин,
На які я коли собі позволив?
Тоді була би повна справедливість,
Коли таким я чимось провинився,
Не тільки власті, а й життя мене позбавить,
А може, я занадто гордовитий,
А за зухвальство, з яким я поводжусь
В державі, і стерпіть мене не можна?
Але котрий король передо мною
Так ненастанно чоловіколюбний
І лагідний супроти горожан,
Згідливий, як отець з дітьми своїми?
Навіть ту власть, яку по правилам
Предків передали в мої ви руки,
Не захотів я всю нараз держати
І дав про найважніші справи вам
Закони, що усі ви потвердили.
Ними я вповажнив і вас по праву
Давати й відбирати кождому
Як слід, і сам я перший усилявся
Законам, що усталені для інших,
Як чоловік приватний підлягати.
Не всі зажалення брав я під свій
Роз’ємчий суд, а поручив і вам
Приватні суперечності рішати,
Чого не допускав мій жаден попередник.
Не можна, бачиться, ні один злочин
Мені на карб покласти й догадаться,
З-за чого де в кого зла воля проти мене.
Чи, може, сердять вас добродійства,
Які я оказав плебеям? Се неслушно!
Про се вже говорив не раз я з вами,
А тут не скажу більше ані слова.
Та коли вірите, що сей Тарквіній,
Обнявши діловодство у державі,
Подбає ліпше про діла громадські,
То можу тільки погратулювати
Сенаторам такого розуміння.
Коли те саме буде і в народі,
То передам тоді народові
Те, що колись повірив він мені,
Зложу пановання і як приватний муж
Доложу старань показати всім,
Що вмію не лиш добре панувати,
Але панованню теж скромно підлягати».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 45 – 52.