6. Порзена радіє згоді

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Рад же був Порзена тій відправі,

Як посли до нього зголосились.

«Хай живуть римляни браві в славі.

Що ж, згодились? А дуже просились?»

Розповіли все посли подрібно,

Як було в сенаті, як в народі.

«Та сенату слухать не потрібно,

А народу переперти годі».

Як на закладнів почав глядіти,

Зрадувалася душа у нього.

«Ай, які вродливі, гарні діти!

Як жию не бачив ще такого.

Юнаки, як півбоги, чорняві,

А дівчата – німфи та богині!

По наметах розведіть їх, други!

Дайте всі вигоди їм віднині!

Та я їх не випущу а по році,

Хай пропадуть всякі війни й свари!

Маючи красу таку при боці,

З них пороблю пречудові пари».

Зараз секретарів посадили,

Перемир’я годне урядили.

Та лиш першу точку прочитали,

Два гінці знов у кімнаті стали.

«Ой, королю, чини свою волю!

Задали нам тривоги та болю

Ті панни, творіння те пречудне, –

Драпонули у саме полуднє.

Попросилися у Тібр купаться, –

Мала варта їх не відступаться,

Нас вони просили відступити,

Щоб дівоцький стид не образити.

А така вже панна як попросить.

То хоч зараз гинь, а маєш досить.

Сидимо, повідвертавши пики,

Аж на Тібрі крик і ляск великий.

Всі панни у воду поскакали,

Зв’язки шат на головах всі мали

І плили рядом, мов білі гуси, –

Нащо «нам ще більшої покуси?

Поки ми до берега добігли,

Півріки вже переплисти встигли;

То ми вже спокійно постояли,

Аж: на другім оберезі »сі стали.

Стали голі, хоч трошки червоні,

Обернулись, сплеснули в долоні,

А одна, найкраща межи всіма,

Крикнула: «Cloelia sum! Fui prima!»

Був там і Тарквіній Гордовитий,

Закричав, завзятий і сердитий;

«О боги, сей люд наскрізь зрадливий!

Будь же тут для нього справедливий!»

Відповів Валерій Публікола:

«Ягідки се із римського поля!

Вони жарт собі з мужчин зробили,

Королеві тим ще не вхибили.

Ось я з вартою піду до міста,

Мені кожда відома невіста;

Та ж, що тута Клелія названа,

Власна се моя дочка кохана».

Чим раз більш Порзена дивувався,

На одвертість римську дивувався, –

А Тарквіній аж дзвонив зубами.

«Ти, королю, робиш жарти з нами?

Надіялись ми від тебе права,

Що знов наша буде вся держава,

А ти, замість вирубать їх збори,

Входиш у якісь переговори!»

Порзена

«Я й сам думав місто захопити,

Але не вдалось нам доступити;

Ви взялись опісля за облогу,

То показуйте тепер дорогу.

Ви ж під містом потерпіли нині,

То й на мир я йду по тій причині;

Старе слово, а правдиве й досі:

«Nemo teneatur ultra posse»

А я думав, ваша справа чиста,

А мужів моїх уже не триста,

А п’ять тисяч лягло головами, –

Чи віддасть їх хтось мені між вами?

Вирубать їх збори, мов капусту,

Се й мені здавалось легка справа,

Але загибати тут попусту,

Се не справа, а стид і неслава.

Що ж до золота, що без розбою

Дід приніс з Тарквіній із собою,

То його сам дід і внук, королю,

Видали на храм на Капітолю.

На все те реєстри є й рахунки.

Збережені на всякі трафунки;

Все роздивить наш суд уголовний,

Ти в тім суді будь суддя верховний».

Вчувши те, Тарквіній і Мамілій

Вийшли мов опарені з кімнати.

«Коли так, начхать нам на етрусків!

Будем про своє по-свому дбати».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 166 – 169.