7. Мир Порзени з римлянами

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Сонце вже хилилося до моря,

Як Валерій консул Публікола,

Вартою етрусків окружений,

Вів закладниць у табір Порзени.

Йшли вони без боязні й без горя,

Зроду не були страшкові діти, –

Молоде чуття їм говорило,

Що в залозі їм не вік сидіти.

Уже Тібр вони перебродили,

До Янікулу вже близько краю, –

Аж іззаду щось застугоніло –

Валка кінних із темного гаю,

Поспішають, що кінь може скочить.

«Се, мабуть, Тарквінії за нами!

Передом король з двома синами…

Раді, знать, з паннами нас подрочить».

Так сказав Валерій, поглядівши,

А етруски кажуть: «Даймо драла!»

«Дай, татуню, моє веретінце!» –

Незамітно Клелія сказала.

Рушили з копита теж якмога,

Близька їм до брами вже дорога, –

Ті ж, хоч як шалені бистро гнали,

Ледве в самій брамі їх допали.

Налетіли, мов градова хмара:

«Тут вам буде моя помста й кара!»

В крик Тарквіній: «А отсю, рудую,

Мечем своїм ззаду погодую!».

Блискавка червона тут мигнула,

Клелія на нього лиш зирнула.

«Ззаду? Я лише спереду вмію.

Ось на ніс вам червону лілію!»

Замахнула, мов бритва голила,

Тарквінію ніс відчехолила,

А Тарквіній, удаючи зуха,

Рубнув свого коня поміж вуха.

Не велика була січа в брамі,

Не дісталося там жадній дамі.

Бо наскочив Арунс з грізним видом,

І втекли Тарквінії зо стидом.

І привів закладниць Публікола

Аж до королівської кімнати;

Втішився король і зараз військо

На загальний збір велів зізвати.

Не було там жадної котори;

Згідно з королем усі признали,

Що входити з римлянами в спори

За Тарквініїв гадки не мали.

Коли ж ті йдуть на нечесне діло

І насиллям право потоптали,

На закладниць і пісданців римських

Із ворожим наміром напали,

Всяка відпада для них повинність

Їх держати далі та хистити;

Їм король виповіда гостинність,

Велить зараз табір опустити.

Вже з римлянами не перемир’я,

Але приязнь вічну заключає,

І закладників йому не треба,

Й бранців всіх задаром відпускає.

А закладницям в своїй кімнаті

Дав при власному столі засісти

І звинився, що республіканкам

Королівський дасть обід поїсти.

А як при столі йому сказали,

Яке диво Клелія вчинила,

То Порзені в очах сльози стали,

Його серце вона відмінила.

«Ну, дівчина! Чудо не дівчина!

Не дівчина, а правдива перла:

Чого жаден нездужав мужчина,

Гордякові вона носа втерла.

Покажи лиш теє веретінце,

Що ти ніс старому ним зчесала!

Хай же тебе сімсот качок копне

І навіки буде та похвала!

А візьміть лиш сю шабельку в піхві,

На вагу отсюю положіте,

Старим грецьким злотом зрівноважте,

Ще й позверх мій перстень доложіте!

А що кожда з рицарського роду,

А то ще й сенаторівна з дому,

Дайте по коневі вороному,

Щоб в мій табір не жаліли ходу.

А сей табір, всі його будівлі

Полишаю Римові в презенті

За війну, та вбійства, та грабівлі,

Щоб хоч трохи з нас були контенті».

Так знайшовся той король етруський,

Що йшов Рим, мов жабу, проковтнути.

Не знайшовсь так жаден руський, прусський

Ані польський – можна певним бути.

Та й сенат знайшовся несогірше:

Королівську золоту корону

Доложив до царської порфири

Та до слонової кості трону.

Із римлянами в ладі та згоді

Жив Порзена до самої смерті,

А як Арунс, син його, в поході

Згиб з кумейцями в кровавім бою,

То ввійшло його все королівство

Без війни, без колоту та горя

В склад держави римської, неначе

Тиха річка до шумного моря.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 169 – 172.