3. Суперечка між консулами та трибунами

Переклад Івана Франка

Другий день кличуть консули сенат на нараду,

Боячися забурення загального ладу;

Особливо коли Брут у ту справу вдасться,

Боялися найбільшого лиха та нещастя.

Говорили на всі лади і консули сами,

І старії сенатори блідими устами,

І молодші, гарячіші, та не було згоди,

Як їм тепер виплутаться з тяжкої пригоди.

Одні були тої думки, що треба з народом

Поступати, як із пожиточним землеплодом:

Треба йому догоджати не лише словами,

А й поміччю діяльною, добрими ділами.

Треба його глагоїти, як малу дитину,

По-своєму виясняти нещастя причину

І на тому настояти раз у раз всеціло,

Що нещастя й запомога, се їх спільне діло.

Інші були тої думки, що проти крамоли

Та безумства податливим не слід буть ніколи,

Треба заявлять рішуче, що тут не багаті,

А самі плебеї своїй біді винуваті.

А тим підлизням народу, що його все кусять,

Треба остро наказати, що покинуть мусять

Ремесло своє погане, бо як вийде чвара,

Бунт і розрух, заслужена не мине їх кара.

Аппій Клавдій був найперший, що так річ провадив,

І до себе сенаторів більшу часть принадив.

Його стала перевага, знялись такі крики,

Що далеко йшов з курії галас превеликий.

Простий народ, не знаючи, яке склалось лихо

У сенаті, де звичайно все бувало тихо,

Почав гурмом збігатися перед радним домом,

І все місто стривожилось, мов перед погромом.

Вийшли консули з радниці і крикнули: «Люде,

Коли вас тут стільки зійшлось, хай се збір ваш буде

Нами скликаний. Дамо вам сенату ухвали,

Щоб ви в ніч – вона вже близька – їх обміркували».

Спротивилися трибуни, що так не подоба;

Збір консули не скликали, а люд не худоба.

Треба вести порядно. Знов галас і крики,

І зайшла тут суперечка, хто в місті владики?

Консули на тім стояли, що їх власть найвища,

Немає їм до розказу власть трибунів нижча,

А трибуни знов твердили, що їх місце – збори

Людовії, а консулів місце – сенатори.

«Ваше діло у сенаті внески подавати

Та ухвали переводить, на зборах ставати,

Але законне лиш теє – хоч ляжте в могилу! –

Що люд рішить, а над ним ми маєм повну силу».

Голосними окриками люд ствердив те слово,

Патриції ж при консулах гукали здорово:

«Се неправда! Проч трибунська та пара погана!»

І були би так гукали до самого рана.

Не мовчав і люд. Здавалось, що супроти ночі

Дві армії, одна другу перекричать хоче,

Немовби побіда криком – хто зна, яка слава,

А хто кого перекричить, того й вся держава.

Та в плебеїв на ту славу мало розуміння,

їм від крику вже до бучків близько та каміння,

Ніч іще не западала, дим угору вився,

І грозила страшна бійка, та ось Брут явився.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 422 – 423.