2. Суд над Горацієм

Тіт Лівій

Переклад Івана Франка

У тріумфі як побідник,

Слави Риму умножитель

І держави свободитель,

Рівночасно ж як негідник,

Сестри власної губитель,

Вже не сього світу житель,

Став Горацій із поклоном

Перед найвищим судцем,

Перед королівським троном

З дуумвірами й вітцем.

Знав король уже, в чім діло,

В нім знайшовся дуже вміло.

«Дуумвіри – перший суд:

Speciem facti розізнати

І з законом порівняти.

Дуумвіри, ви вже тут?»

Дуумвіри

«Нам зізнати тут не трудно,

Вбійство сталося прилюдно, –

Нам в причини не входить;

А в законі вірш жорстокий,

Чи сівілли, чи пророки

Знали, як угородить».

Орікають дуумвіри,

Що убійство місце мало;

Як відкличеться підсудний, –

Боронися, як пристало.

Переможуть дуумвіри,

Тоді очі зав’язати,

Палицями, чи то в мурах,

Чи вні мурів покарати;

А потім повісить тіло

На нещасній деревині.

Такий звичай кари смерті

Держать в Римі ще й донині.

Сили слів закону того

Жадна сила не знівечить;

Тож не міг тут і Горацій

Факту вбійства заперечить.

Дуумвір

«Ти засуджений за вбійство.

Більш ні слова не кажи!

Лікторе, зблизись до нього,

Йому руки ізв’яжи!»

Наблизивсь до нього ліктор,

Руки шнуром став в’язать;

Тут король озвався: «Можеш

Одно слово ще сказать:

«Відклик!» – «Відклик!» – і Горацій

Се за Туллем повторив,

А король, уставши з місця,

Ті слова проговорив:

«Маю право викладати

Лагідніше змисл закона;

Живий муж усе ж живая

Свого краю оборона.

А закон сам мертва буква,

Зла не плодить, але шкодить,

Чи в підсудного защиту

Тут ніхто з вас не виходить?»

Вийшов отець Горація

Й каже: «Трьох синів я мав;

В обороні отечества

Двох одного дня втеряв.

Сей, зневажений сестрою,

Вбив її і завинив,

Але в обороні честі

Зовсім слушно се вчинив.

Якби сього він не вдіяв,

То батьківським правом я

Те саме би їй удіяв,

Хоч вона дочка моя.

Ви ж, славетні горожани,

Що частенько любувались,

Коли я з трьома синами,

Як із трьома соколами,

Появлявся поміж вами.

Як достойно ми держались

І громадськими ділами

Завше пильно ми займались.

І нікого не цурались, –

Мали б, як малії діти,

Перелякані й недвижні,

Німо, без чуття глядіти,

Як я, старець, дня одного

Дітей троє серед плачу

Стративши, того самого

Дня й сього ще сина втрачу?

Як того, що своїм трудом

Тяжке діло доконавши,

Подвоїв столиці славу

И умножив її назавше,

Що, не побоявшись смерті

На альбанськім чистім полі,

Увільнив свій рідний город

Із альбанської неволі,

Будуть зв’язаного сікти

Палицями та різками

Замість голову вінчати

Йому почестей вінками!

Знесете, аби те тіло,

Котре в боях не тремтіло,

Умирало в лютих муках,

На ганебнім стовпі тліло?»

Тут потік старечих сліз

Заглушив кінець промови,

Залунав народу крик

Однодушний і громовий:

«Хай жиє Горацій наш

Велеславний і здоровий!»

Примітки

Дуумвіри – вищі службові особи в римських муніципіях і колоніях, що головували в сенаті і в верховному суді.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 140 – 143.