1. Рея

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

В місті, котре звалось Альба Лонга,

По-нашому, Довгим Білгородом,

Жив десятий потомок Енея

Прокас королем. По його смерті

Полишились два його синове:

Старший – Нумітор, Амулій – менший.

Та той менший був властолюбніший,

Проворніший та безсовісніший,

Відсадив він брата від престолу,

Вбив на ловах братового сина,

А дочку його Ілію змусив

У храм Вести дівою вступити,

Де би мала тридцять літ прожити

І ніколи плоду не родити.

Та весталки, мабуть, прочували,

Що їй матір’ю прийдеться бути,

Її в храмі Реєю прозвали,

Матері богів ім’я приклали.

Пробула там Рея штири роки

І огню святого доглядала,

Храмовую службу всю справляла,

Мов вона не жадна королівна,

А весталка, усім іншим рівна.

Та їй божество благоволило

І високу долю присудило.

Дня одного у раннєє рано

Пішла Рея з відрами по воду

В гай поблизький, Марсу присвячений.

Там зустрів її могутній рицар,

Весь блискучий, в золоченій зброї,

І таке сказав до неї слово:

«Не лякайся, Реє краснолиця!

Сам я, бог війни, тебе вподобав.

Будеш мати двох синів від мене.

Хоч не буде поміж ними згоди,

Піде слава їх у всі народи;

Їм судилось діла доконати,

Що тисячоліття ме стояти».

Прийняла його покірно Рея,

І зляглись обоє в тихім гаю;

Тут нараз і сонце потемніло,

І стояла пітьма над землею,

Поки тайна звершилась велика,

І не чула сорому дівчина,

Лиш одного побоялась лиха,

Щоб своєю службою у храмі

Огнища святого не сквернити,

Зареклася від тої години

У храм Вести більше не входити.

А як тільки в монастир вернула,

Настоятельці, духовній мамі,

Розповіла всю свою пригоду.

Похитала мати головою:

«Дивне диво ти говориш, доню!

В гаю тім, відколи храм наш храмом,

Не бував ні один ще мужчина

І не сміє жаден доступити,

Хоч не стереже його сторожа,

Лиш одна велика сила божа,

Певне, доню, що був бог з тобою».

Міркувала тут духовна мати,

Як пригоду Реї покривати,

Та не видумала більш нічого,

Лиш таїти хворість, доки мога.

Сама вона Рею доглядала,

А на шостім місяці пізнала,

Що дівчина вагітною стала.

А коли вже тую певність мала,

Нумітора у храм завізвала

І при ньому Реї повеліла,

Щоб про все вітцеві розповіла.

Пізнав батько зараз волю божу:

«Більш нічого зробити не можу,

Тільки буду до часу мовчати,

Королеві ніщо не казати.

Бог, що силу свою в ній являє,

Поведе все, як сам ліпше знає».

Але мати не могла мовчати,

Королеві мусила сказати,

Що одна з весталок ухибила,

Вона з служби її відхилила,

Та від себе ще не віддалила.

«Закон каже породу чекати,

Розслідити, скільки винна мати,

І аж маючи вітця признання,

На дівчину вирок видавати».

Чув Амулій зараз, чим се пахне,

І вже іскра злоби в нім не тахне.

«Так, так, говоріть про волю божу!

На ту волю здаться я не можу.

Що закон велить, я пошаную.

Але доки тут іще паную,

Мушу свого права пильнувати;

Панну ту велю замурувати,

А щенят її, хоч буде й двоє,

Велю в воду вкинути обоє, –

І зо страху – ні, не похолону,

Бо все теє буде по закону».

Велів зараз панну непорожну

Посадити у вежу нарожну

І приставив до дверей сторожу,

Щоб ніхто не міг [їй] ради дати

Ні від суду острого спасати.

Сам тим часом Нумітора кличе

Враз з жоною, родичів обоє;

Виявляє їм дочки їх злочин,

Що вона, в святому бувши стані,

Так сама себе занапастила,

До заваготіння допустила.

«Ми невинні тому, мій королю, –

Мовив Нумітор на ту завину, –

Ти свою вчинив із нею волю,

Узяв з дому нашого дівчину,

Розлучив із нею нас довіку

І на себе взяв її опіку».

Не мав король що на те сказати,

Та згодився до вродин заждати;

Тоді буде судії питати,

З ким вона дитину мала,

Щоб вітця дитини показала, –

Тоді мусить всю правду сказати.

Діждалися нарешті й уродин,

Породила два хлопчики Рея,

Незвичайно гарні та великі, –

Справді, видно зразу, – божі діти.

Не міг на них Амулій глядіти,

А велів без суду та без права

Панну зараз у тюрму всадити,

Від людей навік відгородити,

А дітей обоє, мов щенята,

У опалку простую вложити,

Занести на Тібер і втопити.

Так король той думав самовладний

Запечатать своє скверне діло,

Та не знав, що сам він запечатав

Свою власну і душу і тіло.

Примітки

Рея – у грецькій міфології дочка Урана і Геї, дружина Кроноса, мати Олімпійських богів: Зевса, Аїда, Посейдона, Гестії, Деметри і Гери.

Марс – у римській міфології бог полів і урожаю, пізніше бог війни.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 395 – 398.