3. Фавстул
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Пастухи ті були королівські.
Скоро криком спудили вовчицю,
Зараз бігом над ріку побігли,
Дітей із опалкою забрали,
Аби над рікою не згибали,
Та, забравши їх, самі не знали,
Що би з ними починати мали.
Та над пастухами був наставник,
Чоловік малий та добродушний,
Все всміхнутий, ніколи веселий,
Вже в літах і третій раз жонатий,
А дітей ніяк не міг діждаться.
Хоч був ніби старшина між ними,
Пастухи все з нього кепкували,
Його жартом Фавстулом прозвали.
Дожидав він радості у домі,
Була жінка близька до породу,
І пішов він сам до Білгорода
Накупити, що було потрібно,
Аби порід відправить празнично.
Та вернувши, застав сумні лиця:
Жінка неживий плід уродила
І його надії знов розбила.
Та в тій хвилі двері отворились,
Пастухи ввійшли від гаю Пана,
Принесли дітей двійко в опалці.
«Отсе ми знайшли над самим Тібром
Ті малі хлоп’ята-потерчата.
Була з ними якась божа сила,
Бо річна їх повінь не втопила,
А вовчиця цицьками кормила».
Розпитав у пастухів ще Фавстул,
Хто що знав і хто що вперве бачив,
Попросив усіх про все мовчати,
А дітей у нього полишити.
Так зробили пастухи-добряги,
Були раді, що дітей збулися,
А мовчати – їм звичайне діло,
Бо не з простого ті діти роду, –
Розголосиш – біди напитаєш.
Теє й Фавстул дав їм теж пізнати
І за труд нагородив по змозі,
А сам рад був, що його подружжя
Не бездітним лишиться під старість,
Дім не буде пусткою смердіти,
Оживлять його любії діти.
Годували їх вони обоє,
Доглядали пильно літ дитячих,
Додивлялись до забав хлоп’ячих
І раділи, бачачи, як в силу
Й красоту вони ростуть з літами.
Виростали поміж пастухами,
Не носили жадної оздоби, –
Та були в них інші уподоби,
Не пастуші, полюбляли лови,
Герці й бої та про них розмови
Й ростом пастухів перевищали;
Мов два явори серед діброви,
Так розкішно й гарно виростали.
За їх вроду й незвичайну силу
Ще малими названо їх з-грецька,
Більшого – бо старшим не був жаден –
Ремом, тобто силачем, а менший,
Хоч не слабший, прозваний був Ромул.
По-грецьки ρώμη (роме) значить сила, по латині robur. – Прим. І. Франка.
Коли літ було їм вісімнадцять,
Трапилась пригода їм немила.
Довго перед тим бували свари
Поміж пастухами Нумітора,
Що займали Авентінське згір’я,
Й пастухами короля, що пасли
На Палантії, за пасовиська.
Обі сторони не раз жалілись,
Що противна сторона спасає
Толоку, до неї неналежну,
Або толоку, обом їм спільну,
За свою виключно уважає.
Від тих сварів доходило часто
До бійок, більш або менш завзятих
Чи на п’ястуки, чи на каміння.
Та з часом, як стали верховодить
Між Амульєвими пастухами
Рем і Ромул, із бійок пастуших
Учинилися кроваві бої,
Бо брати носили добрі зброї.
І коли де вибухла котора
Так і глянь, що людям Нумітора
Діставалися кроваві рани,
Інші накладали й головами.
(Досі Кассій з Фабія наводить
А про те, що сталось далі з ними,
Старшу й ліпшу відомість знаходить
У історії старого Риму
Елья Туберона; я вважаю
Сю вість ліпшою і продовжаю).
Ось прозовий переклад кінця Фабієвого оповідання в передачі Діонісія Галікарнаського «Праісторії римлян» (кн. І, розд. 79):
«Нуміторові пастухи одержали не одну рану від юнаків, утратили навіть деяких своїх товаришів, і їх силою виперли з околиці. Нарешті, вони задумали підійти їх підступом. Посадили засідку в укритій долині й визначили тим, що мали чатувати на юнаків, час до нападу, а інші вночі збитою юрбою напали на їх кошари.
Ромул саме тоді був неприсутній, бо разом із деякими визначними того округу пішов на патріотичний празник, сполучений із жертвою для загального добра в околиці іменем Ценіна. Рем, одначе, завваживши напад, ухопив скоро зброю, взяв із собою немногих пастухів, що зібралися на місці, й поспішив на підмогу.
Та Нуміторові пастухи не дожидали їх, але почали втікати аж до місця, де могли знов уставитися й напасти на них, певні успіху. Рем, не догадуючися засідки, гнав за ними й перебіг попри її криївку. Тепер повибігали зачаєні, а ті, що втікали, обернулися лицями проти них, обступили їх і доти обкидали камінням, доки не перемогли всіх. Бо від своїх панів (Нумітора) мали наказ дістати юнаків живих. Отак відвели Рема зв’язаного».
Дали знати про се Нумітору,
А той дав їм наказ ізловити
Юнаків, бо те, що вони чинять,
Се не прості пограничні свари,
Але пахне злочином, розбоєм.
Наближався празник Луперкалій,
Празник пастухів, що на честь бога,
Який стадо від вовків хоронить,
Йому жертви з стад тих ціло палять,
Самі ж голі, лядви лиш окривши
Шкірами тих жертв, усю границю
Пасовиська свого оббігають.
У той день було на Палатині
Пастухів три ровти по п’ять люда.
Іменем їх жертву богу Фавстул
Приносив як жрець їх і наставник.
А як жертву спільно довершили,
В першій ровті Рем як найсильнішпй
Побіг перший, випередив інших
І якраз на халепу наскочив.
Пастухи-бо Нумітора, знавши,
Як той празник будуть обходити,
Змовилися під час бігу того
Хоч одного з юнаків зловити.
І ось у тісному перевозі.
Де границя яром проходила,
Їх кількох засіло на одного
Й чатували від ранку самого.
Чатували, поки не почули
Тупіт кроків бігця по границі;
Як надбіг, не боячись нічого,
Увесь голий, окрім поясниці,
Навалились дружно всі на нього,
Повалили на землю й зв’язали, –
І була їм радість превелика,
Як одного із братів пізнали.
«Отсе маєм одного ефеба,
А другого й ждати нам не треба».
Тут надбігла перша ровта живо,
Та такеє хіба мала жниво,
Що громадка нуміторців хитро
В тіснім місці живого спіймала
І до Білгорода почвалала.
Коли Ромул прибіг зі своїми
І дізнався, що спіймали брата,
Готов зараз був ураз із ними
У погоню без розваги гнати.
Але Фавстул надійшов по хвили
І, дізнавшись, що Рема зловили
Нуміторці й повели до пана,
Мовив: «Гов! Не будем ждать до рана.
Може, справді Нумітор сердитий
Як розбійника його вкарати.
Я вам не пораджу, але скажу:
Треба в Білгород нам поскоряти.
Піду сам, ти, Ромуле, зо мною,
А хто з нами й що візьмем з собою,
Те побачимо у себе дома
Та й порадимося ще з жоною».
Примітки
Його жартом Фавстулом прозвали… – тобто Фавном. Фавн у давніх римлян ототожнювався з грецьким Паном.
Туберон Квінт Елій – римський історик, юрист і оратор І ст. до н. е.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 401 – 405.