2. Щенята

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Те, що далі тут оповідаю.

Написав Квінт Фабій, званий Піктор,

А за ним і інші римські свідки,

А інакше представляють греки.

«Розказові короля послушні,

Деякі зі слуг його вложили

Синів Реї в простую опалку

Й понесли, узявши їх на палку,

До ріки, яка від міста Альби

Віддалена на сто двадцять поприщ,

Щоб їх там укинути у воду.

Та коли зблизилися до Тібру,

Бачать, наслідком дощів великих

Тібер хвилі розілляв широко,

Береги переповнивши ними,

Розпустив їх на луги сумежні

Та й бурлить по них собі й клекоче.

Грає хвиля, мов велика сила,

До русла й не думай доступити, –

І не знали королівські слуги,

Що їм з потерчатами зробити.

Кидать в воду, як малі щенята,

В жадного рука не піднялася;

З Палатинського зійшовши горба,

Коло течії каламутної

Вони стали, довго не гадали,

А міркуючи, що тут глибоко,

Ту опалку в воду положили, –

Погляділи – поплила з дітками,

І маркітно, з свіжими гріхами

В Білгород свій мовчки поспішили.

Та вода була там неглибока,

Бистрина несла опалку прудко

І, мов материнською рукою,

На м’якім намулі положила.

Змокли діти, стали сильно плакать,

Несповиті кидались тривожно,

І перевернулася опалка,

І в намул вони повипадали.

На їх крик біжить кітна вовчиця,

Що своїх вовчаток потеряла;

У цицьках її набігло много

Молока, та нікому зіссати.

Ось вона давай дітей лизати,

А вони хапали рученьками,

Поки до цицьок не дохапались.

Тут вона, муркотячи з утіхи,

Залюбки в намул лягла при дітях,

А вони настільки сили мали,

До цицьок оба поприпадали,

Стали ссати, наче в мами груди,

Поки не нассалися доволі.

Саме в той час попри ту долину

Гнали горбом пастухи худобу.

Один з них, в долину позирнувши,

Бачить, як над самою рікою

Забавляється з дітьми вовчиця.

Сам своїм очам не ймучи віри,

Він побіг за іншими, в долоні

Плещучи та псикаючи тільки,

Аби криком звіра не сполошить.

А прибігши до кількох близенько,

Став півголосом до них казати:

«Цитьте, цицьте! Ось велике чудо,

Якого ви зроду не видали.

Тут під горбом саме над водою

На намулі, їй же богу мому!

Бачив я отсе: жива вовчиця

Двоє голих діток забавляє,

Лиже їх, немов свої щенята,

А вони цицьки їй висисають».

Стихли пастухи, підбігли разом

І на горбі мовчки поставали.

Зирк! І в собі дух позапирали,

А вовчиця, мов ніщо й не чує,

В материнськім чутті розкошує.

Що мовчали хлопці, то мовчали,

Далі хлопська верх взяла натура:

Загукали зично на вовчицю,

Та кидать [нічого] не посміли,

Щоб дітей не трафити котрого.

На той крик вовчиця, хоч ласкава,

А все-таки з привички старої

Не втерпіла, мов знехотя встала,

Із-під лоба на людей зирнула,

Що таку їй втіху перервали,

Мов знехотя в близький гай чкурнула,

Що його там Пана гаєм звали.

Примітки

Квінт Фабій Піктор (254 р. до н.е. – ?) – римський історик.

Пан – у давньогрецькій міфології бог лісів і гаїв, покровитель отар, пізніше – всеохоплююче божество природи.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 398 – 401.