3. Снігові брили на дахах

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Була зима завальна, многосніжна.

На всіх дахах похилих міста Львова

Понависали снігові намети,

Мов подушки й перини величезні

Над вулицями. Поки тис мороз

Та віяли вітри, сніг метучи,

Не рушав нависів тих чоловік,

Лиш півперечні перегородки,

Тички й дрючки на тротуарах скісно

Поставлені й припирані до стін,

Остерігали публіку прохожу

Не йти в тім місці тротуаром, бо

З даху злетіти може моментально

Копиця снігу, вбити чоловіка

Або злякати та приголомшити.

Та як настануть дні тепліші в лютім

Або ж у марті, м’якне сніг усюди,

Зсувається з громовим гуркотом

Із бляшаних дахів, тече річками

З ринов вода та з гуркотом униз

Валиться лід намерзлий у ринвах,

Тоді ті нависи стаються справжньою

Для всіх прохожих небезпекою.

Вони держаться незвичайно довго

Тому, що маси снігу збитого,

Немов утовченого бурями, а надто

Ще скріпленого кількома верствами

Ледової кори, що в відталі короткі

То таяла, то мерзла на снігах,

Над вулицями висять, наче трами

Грізні, здається, ось-ось вже готові

Звалитися, проте ж і день, і ніч

Недвижні, непорушні та міцні.

А на дасі день в день працюють люди,

Мов рудокопи оскарбами б’ють,

Лопатами та рискалями горнуть,

Підважують, ламають та скидають

Більші та менші льодосніжні брили.

На вулиці ж сторож і сторожиха,

На тротуарі величезну скирту

їх діти та помічники обступлять

Брил леду, снігу та сипкого снігу

Та, знай, припрошують та примовляють:

«Proszę ostrożnie! Proszę tędy! Tędy!»

Проте довкола них із сього й того боку

Людей юрба, надпливши тротуаром,

Стає, згущається, глядить угору,

А вздрівши диво, зупиняється,

Стоїть, глядить, не відверта очей

У тій надії, що ось-ось зірветься

Найбільша брила й бебехне додолу.

В такій юрбі і я раз опинився,

Студентом бувши університетським

Та йдучи раз на лекцію по півдні.

Не вибила на ратуші ще друга,

Коли я, йдучи попри плац-коменду,

На вулиці побачив тиск народу,

На тротуарі величезну купу

Брил ледових, і снігових, і снігу

Мілкого, що від ранку скиданий

З даху, повітря всеї вулиці

В рові домів сніжним сповняли пилом.

З даху одного величезна брила

Змерзлого снігу нависала грізно,

Здавалося, аж до самих вікон

Найвищого поверху. На дасі

Чуть було ненастанний стук і гуркіт

Усяких знаряддів, якими люди

Там розбивали ледовії брили,

Копали сніг твердий та вниз горнули,

Та кидали мілкий. Час від часу

З немалим гуркотом котилась брила

Вниз по дасі, зривала згори,

Летіла вниз, чорнява або біла,

І гепала у сніг, мов дерев’яна баба.

І кождий раз вітав такий упадок

Утішний мимовільний крик юрби:

«Га-га! Го-го! Геп-геп! Ото сіпа!»

Та головний, найповажніший навис

Як висів, так і висів непорушно,

Я й не отямився, коли почув,

Що б’є на ратуші якась година.

«На лекцію!» – мигнуло в голові,

Годинник же повільно продзвонив:

Раз, два, три, штири! От тобі й ждання!

О третій лекція моя скінчилась,

А до четвертої ловив я гави там

І, вже не дожидаючи упадку брили,

Пішов маркітно, мабуть, до кав’ярні.

Отся мені згадалася пригода,

Коли я в повісті отсій душею

Відтворював пригоду фіденатів,

Довге дожидання латинського союзу –

Він, правду кажучи, й зав’язаний не був

По всякій формі та й не проявив

Діяльності ніякої ніколи –

Чим закінчиться та Фіден облога?

«Впала твердинька?» – «Ні, ні, ще не впала»,

«Держиться ще?» – «Держиться таки твердо».

«Мабуть, бідує?» – «Та хто їм там знає?»

«Допомогти б!» – «Та певно випадало б».

«Була ухвала?» – «Та й то чи одна!»

«Ми би пішли» – «Та й ми би не від того,

Аби хтось перший». – «То-то, що не слід

Нікому з менших першим пориваться».

А там і слух пішов: «Упала! Впала! Впала!»

«Та певно, як же бо й стояти довше мала?

Того ж і слід було відразу сподіваться».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 215 – 218.