Кінець посольської діяльності

Іван Франко

Які зміни застав Федорович в Галичині, – о тім буде мова в слідуючім розділі, – тепер доповімо ще кінець його посольської діяльності. Д[ня] 11 падолиста він був уже в Тернополі, де перед згромадженими виборцями виголосив справоздання з своєї діяльності в Відні. Здається, що справоздання те було імпровізоване, так як і більша часть його віденських бесід, бо в паперах з цього не доховалось ніякого сліду. Д[ня] 1 грудня він уже з поворотом був в Кромерижу. Того ж дня пише він додому:

«Я зовсім здоров, квартиру наняв близько сойму в маленькім домику – скромна, але тиха І тепла, у старих людей, – так і здається мені, що я в селі. Міністри, центрум і лівиця палати оголосили програми досить успокоюючі на будуще. Сойм трішки, як кажуть, жовтий, бо осінь, але зате розумніший, може, й ліпший».

Слідуючого дня:

«Цісар Фердінанд нині рано зрікся корони цісарської, передаючи її своєму братанкові Францу-Йосифу, котрого отець також резигнував. О годині пів до другої чекали ми в соймі на міністрів, – прийшли, і Шварценберг відчитав нам резиґнацію Фердінанда та вступления на трон Франца-Йосифа І. О соймі нині ще нічого не пишу, бо, може, завтра мандат зложу».

Думка о зложенні мандата, як ми вже не раз бачили, не покидала Федоровича майже від самого початку його парламентарної кар’єри. Щодо Кромерижа він їхав уже з тим твердим постановлениям – зложити будь-що-будь свій мандат, се посвідчує в своїм пам’ятнику й пані Кароліна Федоровичева.

«Повернув до Кромерижа з постановою зложення мандата, бо поступування там (?) з ними (чиє?) обурювало його і не хотів бути знарядом повертаючих деспотичних забагів нового правительства».

Як бачимо, вість та, списана a posteriori, не зовсім ясна і вільна від суперечностей, але факт остається фактом. Правда, в Кромерижу, серед давніх парламентарних товаришів і нових надій, йому прийшлось перебути тяжку боротьбу з собою, поки міг остаточно рішитися. Д[ня] 3 грудня пише:

«У нас нічого нового. Літаю, щоб розпізнати становища партій, бо від того буде залежати, чи зложу мандат, чи ні, але будь певна, що без глибокого застановлення не зроблю так важного кроку».

Рівночасна нотатка в дневнику: «Цілий тиждень зійшов на роботах в виділі. Дні ладні, вечорами в світлиці при столику працюю та роздумую о зложенні мандата». В кінці д[ня] 5 грудня він рішивсь:

«Слідуючого четверга, т. є. 7-го, складаю мандат і вертаю до вас. З того можете порозуміти, як тут діла стоять. Мимо того маю надію, що для нашого краю прийде відси деяке, хоч невеличке добро, але я остатись не можу».

Мандат свій зложив він справді, та не 7-го, як обіцяв, але аж 9-го. «Тяжка була боротьба, але бог дасть, що вийде на добре», – пише він того ж дня в своїм дневнику і розвиває ту саму гадку ширше слідуючого дня.

«Здається, чую, що я добре зробив, складаючи мандат, бо люди, закаламутивши розум сутолокою світових відомостей, опертих на фальшивих і блудних виображеннях в організації держави, обалюючи відвічні права, враз із злим нищать і добре і вкінці з надто великого бажання добра віддадуть панування злому. Відтепер посвячуся для добра моїх ближніх, окілько в тіснішім обрубі бог дасть мені средств творити їм добро, а ціле своє життя, цілу свою душу скерую туди, відки вийшла – до бога».

Можна думати як хотіти о тих словах Федоровича, – нам їх тон видається форсованим, – немовби він силувався вмовити в себе, що не зовсім добре зробив, складаючи мандат. Мотиви неясні, затемнюються ще більше слідуючим уступом з листа до жінки д[ня] 15 грудня:

«Д[ня] 9-го зложив я свій мандат, котрий-то акт д[ня] 11 на публічнім засіданні зістав відчитаний. Голос, який вирвався з уст цілої палати при тім оповіщенні, був надгородою моїх трудів і порукою, що обов’язки свої сповнив я совісно: тислись до мене, стискали руки і кождий мовив: шкода нам вас, відкличте се! Можу сміло сказати, що я нікого не наразив, а многих приєднав, і маю поважання у всіх сторонництв, бо поступав я щиро і правдиво. Нині ще ліпше пізнаю, що я добре зробив, а події швидко се вияснять. Останусь тут ще до нового року, щоб Тернополеві дати честь вибрати мого наслідника, – тим часом буду боронити тут їх прав, кілько моєї сили. Коли б хто питався о причину, скажи, що праці соймові потривають ще більше як рік, а я так довго остатись не можу. Чи справді сойм так довго потриває, чи ні, се залежати буде від внішних подій, бо щодо палати, то, певно, потужнішої ніколи не зберуть».

Ті самі мотиви до зложення мандата подає Федорович і в відозві до своїх тернопільських виборців:

«Причини, котрі мене спонукали до так важного кроку, випливають з моїх особистих відносин і обов’язків родинних, вам звісних, не менше також з об’єму праць соймових, котрі до свого окінчення вимагають більше як рік часу».

Що в серйозність другої причини сам Федорович не вірив, се ми видимо з його повищого листа, – чи його обставини домашні були того роду, щоб задля них мусив зложити мандат, – о тім не беремось судити. На його місце послом тернопільським вибраний зістав тамошній почтмейстр Мандль.

Федорович виїхав з Кромерижа д[ня] 21 грудня, опівночі, проводжуваний кількома товаришами. «Чи буду мав коли-небудь ще раз таке поле до ділання?» – те важке питання виривається з глибини його душі і виливається словами в його дневнику. «Не знаю», – звучить непотішна відповідь. Але швидко йому довелось почути недостачу широкої діяльності, котру покинув. Уже 8 цвітня 1849 року ми знаходимо в його дневнику важкі, повні трагічної грози і глибокої правди слова:

«В Відні я не сповнив своєї місії з боязні, щоб не змарнувати з турботи о жінку і дітей. О мудрість людська! Який я дурень був! Коли б я був пожертвувався, я був би багато здобув. Я був би зістав міністром, міг би був зробити багато добра, – але я заховався для дітей! Бог забрав мені дочку Людмилу. В великих днях треба жертвувати себе цілого, так як Христос себе жертвував».

Нагуєвичі, д. 20.V – 13.VI 1884

Примітки

о тім буде мова в слідуючім розділі – цей розділ не зберігся або й не був написаний.