Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Лист у справі тернопільської гімназії

Іван Франко

Назад до основного тексту книги

«Поважаний обивателю! З встидом зачати треба від усправедливлення опізненої відповіді на лист з д[ня] 24 серпня б. р., бо перше моє заняття було – приготовити петицію о школи, без котрих для Тернополя приготовано несхибний поворот до давньої нікчемності, – а відповідь з петицією задержали відмовлені підписи «Ausschussmenuet-ів», послушних скритій але ненастанній реакції свого «Bürgermeistera», котрий старався переконати своїх заушників, що місто не повинно приняти на себе ніякого видатку на школи і не повинно нівечити доходів своєї пропінації, а він іншою дорогою виєднає заведення шкіл.

Один з тих до реакції ужитих репрезентантів додав мені, що філософії навіть не потребують, бо би знов формовано імпонуючу компанію гвардії, котрої собі не бажають з академіків складати. Такі були ті дивоглядні толкування. котрі спонукували мене думати, що находжуся в товаристві, призначенім до піярів. Помимо того підписав генерал, циркулярні і фервальтерійні (т. є. камеральні) урядники, а також обивателі і не підлягаючі реакційним підшептам мешканці обох віросповідань. Тільки староста дуже занедужав, а президуючий заступник п. Пивоцький доповнив число підписів циркулярних.

Петиція уложена по-польськи, а прилучено до міністра переклад німецький, – інакше-бо міщани не зрозуміли. Будь ласкав за тим, добродію, не щадити ніяких средств, щоб охоронити Тернопіль від кождої, хоча би найменшої перерви наукової, бо та потягла би за собою бодай почастний упадок торгівлі, ремесел, заробковості і людності. Побіч будущої нової системи наук не завадить, коли з закладів по західних округах по одному платному учителеві відділять і до Тернополя зашлють, а коли не вистарчить, то й ми поміж собою найдемо спосібних людей для доповнення того, чого нова система вимагає.

Син мій Зенон, що засідає в комітеті академії львівської для уложення плану наукового, запевнював мене, що зголошувалися люди, спосібні до обов’язку учительського, в числі навіть для Тернополя достаточнім, а з тих многі готові були навіть безплатно приняти тимчасові посади, а затим ходить нам тільки о дозволения, о викватирування війська з ліцею і о поручения магістратові, щоб зреставрував ліцей в частях, на шпиталь перероблених, так щоб хоч від першого падолиста 1848 зачались бодай спізнені курси наук, згідних з новою системою.

«Bürgermeister» усправедливляється, що не відраджував підписів, але навіть рад був підписам, тільки що сам не хотів підписати, раз, для того, що власті місцеві винуватимо о впровадження (до ліцею) холерної больниці і о заповітрення першої міської улиці і пляцу костьольного, а по-друге, для того, що репрезентанти-німці опиралися переніманню оплати префекта з фонду пропінації, а затим «Bürgermeister» проти їх волі не хотів принимати відвічальності. Для переконання нас о своїх добрих намірах просив о позволения вступу до нашої ради, де об’явив, що за надіслання для гвардії 50 карабінів заплатив з каси магістратської і не тільки видасть призначені вже на оружжя 1500 зр., але пізніше виєднає ще й другий такий фонд.

Те питання з фондами для нас дуже важне, бо без оружжя ціла гвардія пішла в розсипку і ледве можна її докупи стягнути. Так і по других округах – всюди недостача оружжя і прив’язання до тої служби, а тим часом робота чорно-жовтих в спілці з ужитим ними за знаряд руським племенем чимраз більше здобуває терену. Надіємось, однако ж, що Тернопіль не так скоро перехилиться до планів повернення абсолютизму і не зігне карк, хоч декан місцевий також працює над тим, і в цілі збирання підписів на поділ Галичини, уложения оборони і запевнення прав до лісів, пасовиськ і т. д. Вкінці для наради взглядом залізниць на д[ень] 28 б. м. через курсорію покликав до Тернополя попів і всіх православних.

Рада центральна львівська гнівається на депутованих в Відні, що не зробили внеску і не поставили того, як Галичина має вважатися взглядом інших країв, бо з свого становища Галичина не повинна би допускати, щоб чужі люди рішали о предметах, властиво належачих до сойму провінціального, і я сам думаю, що жертви з маєтків, зроблені дотеперішнім підданим, мусили б бути узнані як дар серця і доброї волі, коли б їх ухвалив сойм у Львові в виду депутатованих селян, а не люди чужі, котрих селяни не розуміють або думають, що без волі тамтих се не моглось би стати.

Але що більше, коли б загальна рада державна узнала становище Галичини в її розтяглості і закругленні, може б, тим ограничила можність поділу на губернію руську і мазурську, єсли б пізніше проект такого поділу раді державній предложено: бо раз признавши цілість краю, мусила б відкинути всякий пізніший план його роздроблення і охоронила б нас від нього на будуще. Той план убезпечує тільки чужих урядників, бо коли б відділена була руська губернія, тоді буде задержана німецька мова і урядники, бо руської мови до процедури ще уживати не можуть, а тим тутешні урядники потішаються, а ми з нашими дітьми хоч також русини, так, як досі упосліджені, будем тільки могли проклинати ісконні плани поділу, перед котрим давні багаті руські родини зраджені, задумують виноситися і землю свою поспродувати жидам і німцям, так що найкращу руську землю посядуть магнати – жиди і німці, а народ складатись буде тільки з попів і хлопів, без маєтків, без сили і відваги цивільної, за котрим ніхто не посміє упімнутися.

До напору на міністра можна би і слідує упросити кількох послів з Чортківського і Золочівського округів. Ті, не маючи закладів наукових, належать до тернопільських петентів. 311 кв. миль і мільйон мешканців не мають закладів наукових крім одного тернопільського, а і той декретом міністеріальним розв’язаний або завішений, а будова ліцею, на котру вичерпано шкільний фонд і котра єсть одинока в своїм роді на всю Галичину, віддана на військові больниці – чи ж се не єсть варварство і здичілість, заповіджена для наших наслідників?

Напослідку, коли б міністр не хотів з західних округів по одному вчителеві платному сюди вислати, нехай тільки каже війську уступити, зреставрувати і нам віддати, а ми найдемо з-поміж себе безплатних учителів і бодай охоронимось від спустошення і здичілості, хоч би аж від 1-го падолиста, коли швидше не можна. Чув я, що репрезентанти з магістратом подали окрему петицію, але, добродію, попирай отсе сю нашу петицію, де над 500 підписів, цілий циркул, фервальтерія, генерал і пр.

Здається, що посли дістають печатані справоздання з діяльності і нарад соймових в двох примірниках. Чи не можна би посилати нам по одному, щоб ми й самі були спокійні і вміли боронитися від закидів, які можуть бути нам роблені, що не знаємо, що діється.

З Грималова стараюся трохи не о щоденну відомість, бо нас дуже обходить поводження осіб найдорожчих тобі, впов. пане, і коли б була того потреба вимагала, я би сам з досвідченим нашим лікарем, заступаючим місце Фінгера паном Буберле, поспішив туди, щоб бодай успокоїти того, котрий для нас зробив таку велику жертву, котру ми вміємо цінити. Але бог хоронить і заховує їх здорових, – уже навіть з Грималова виїздити не будуть.

Холера діткнула бідну верству людей, з котрих около 600 осіб Тернопіль утратив, а між тими вмер мій возний, найчесніший з того розряду людей, може, в цілій Галичині, швагер от Земялковського. Тернопіль, д[ня] 23 вересня 1848 р.»

В кілька день пізніше дістав Іван Федорович також з Теребовлі просьбу від тамошніх міщан, щоб попирав їх петицію. Просьба та тим цікавіша, що Федорович не був послом з Теребовлі, і свідчить о довір’ї, яке мав він і між тамошнім міщанством. Хоч просьба та не мала для Федоровича ніяких дальших наслідків – коли тільки він своїм звичаєм не старався приватною дорогою зробити дещо для міщан теребовельських, – то ми поміщаємо й її яко документ з того цікавого, а досі у нас так мало прослідженого часу.

«Вельможний пане добродію! В надії, що пан добродій не схоче відмовити своєї ласки для міщан города Теребовля, котрі о своїм довір’ї для дуже шановної особи вашої дали докази під час вашого побуту в Теребовлі в часі виборів, удаємося з просьбою, щоб пан добродій зволив вставити до високого міністерства, до котрого петиція тутешніх міщан через руки посла Матвія Лейчака ще в місяці серпні зістала подана, а то в слідуючій справі:

1. Щоб урядники тутешнього магістрату, котрим загальне добро міста від давен-давна ніколи на серці не лежить і котрі тільки при кождім ділі свій власний інтерес мають на оці а яко противники наданих прав конституційних, не менше тож як не поступаючі в дусі справедливості, кривдячі касу міську і через те вкінці не посідаючі довір’я міста Теребовля, були від своїх обов’язків відсунені, а місцева юрисдикція в мисль законів конституційних щоб могла бути виконувана через членів міста, вибраних з громади, на польській мові.

2. Позаяк інтереси місцеві не суть так численні, то щоб число урядників, хоч би пізніше і з міщан вибираних, було вменшене, на чім каса міська, віддавна немилосердно через панів урядників шарпана, хоч раз би схіснувала.

3. Вважаючи на те, що в цілій монархії народ узискав ласку і даровизнину, як ось, напр., підданим даровано грунти в дідицтво, а від панщини цілковито їх увільнено, а о нас, міщанах королівського вільного міста Теребовля, цілком позабуто, щоб і нам найласкавіший монарха хоч якусь часть наших власних грунтів, званих «місько-регестровими», за котрі магістрат несправедливо від нас, ніби титулом продажі около кількадесяти тисяч зр. виекзеквував, а навіть і тепер екзекуцією гнобить і здирає, між поодиноких міщан безплатно на дідицтва розділити позволив, а то тим ласкавіше, що для удержання урядників надалі каса посідає достаточні капітали і буде могла оплатити їх з процентами і інші умірковані видатки міські поносити.

Отсе суть точки нашого вищезгаданого подання, котре ми післали на руки посла Лейчака. Здається нам, що те подання, хоч по німецька трохи недоладно було устилізоване, тож просимо ласки пана добродія, щоб ви там о тім переконалися і нас по доброті своїй через руки і поштмистра Ольнинського сповістили; за ту ласку ми безкінечну вдячність для вашої особи заховати прирікаємо. Коли б случайно там те подання справді недокладно було зроблене і через те грозило йому безскуточне відкинення, то ми радо уложимо інше і виразніше і подамо до Відня, але насамперед чекаємо ласкавої відповіді. При тім маємо велику приємність заслати вельможному пану добродієві наше глибоке пошанування і поздоровлення.

В. пана добродія назавсігди унижені слуги: Гнат Лещисік, Іван Мандзюк, Юліан Бродецький, Деміон Василецький, Рох Неуковський, Василь Домбровський, Петро Оконський. Теребовля, д[ня] 28 вересня 1848».

Назад до основного тексту книги