Справа мирових судів

Іван Франко

Ще раз заноситься на те, щоб сойм, хоч серед грізних і спінених хвиль революції і реакції, взявся за властиву конституційну роботу, за порядкування справ крайових. Руський посол Шашкевич поставив многоважний внесок, зложений з кільканадцяти параграфів, внесок по своїй важності і далекосяглості рівний майже внескові Кудліха. Перший і найголовніший параграф того внеску звучав:

«Заходить потреба зложити в Галичині виємково комісії для мирового суду, котрі би розслідили справи тих грунтів, лук, лісів і інших ужитків, які колишні дідичі своїм бувшим підданим повідбирали; згадані комісії мали б о тих справах в першій і послідній інстанції розсудити».

В склад комісій в кождім окрузі після внеску Шашкевича мали би ввійти: один урядник політичний і 12 присяглих збувших підданих і бувших дідичів. Нормою посідання мали бути покладені йосифінські інвентарі. Внесок той, кілька разів ставляний на порядку дневнім, все не міг діждатися своєї черги для навалу несподіваних случаїв. В кінці д[ня] 15 жовтня Федорович, котрий ним дуже живо заінтересувався, промовляє при кінці ранішнього засідання:

«Позволю собі зробити увагу, що вже на тім порядку дневнім, котрий тепер зістав перерваний, стояв внесок пос[ла] Шашкевича зглядом вибору комісії для полагодження процесів між хлопами та бувшими дідичами; той внесок був на порядку дневнім, і я просив би, щоб його знов туди поставити».

Сойм згодився на те, але все-таки ще два дні внесок Шашкевича дожидав своєї черги, поки аж д[ня] 17 жовтня не прийшов під дискусію.

Між тим сойм змушений був заніматися переважно справами спеціально віденськими. І так, д[ня] 16 жовтня йде довга дискусія над уставою дисциплінарною для змобілізованої оборони народної. Знетерпеливлений безкінечними бесідами німців, Федорович виступає з слідуючою увагою:

«Я думаю, що в кодексі військовім існують уже приписи о суді воєннім, то, може би, можна їх і до сеї оборони народної ужити. Тож, може би, коменда військова або теперішня коменда оборони народної далась упросити, щоб на підставі того субстрату завтра предложила нам нарис о складі суду воєнного, де би могли бути ужиті ті преміси, котрі, певно, вже суть в кодексі зріло обдумані».

Того ж самого дня перед внеском Шашкевича прийшла на порядок дневний інша справа, котра була немовби прологом до дискусії над тим внеском. Комісія петиційна предложила петицію мешканців Стрийського округа слідуючої основи:

«З поводу знесеної панщини повстало в Галичині багато спорів, особливо між державцями і властителями, а також новокупившими добра. Для їх полагодження «рішено майже загально» не тільки у Львові, але і по містах окружних поустановлювати суди мирові, котрі много справ щасливо полагодили. Се не подобалось заступникові президента намісництва гр. Голуховському, котрий розпорядженням з д[ня] 11 липня ч. 13141 велів попам з амбон оголосити, що такі мирові рішення спорів не суть дозволені».

До пояснення і спростування тверджень тої петиції треба додати отсих кілька слів. Інституція судів мирових для рішення спорів між дідичами і державцями походила не з жадного «майже загального» рішення, але з наказу ради народової, котру тодішнє правительство підозрівало о революційні тенденції і ненавиділо за ароганцію її виступлень і за самоволю, з якою старалась утворити немовби якесь осібне правительство в краю.

З тої причини уряд уважав своїм обов’язком, де тільки можна, перебороджувати постанови ради народової, і зробив те саме й з установою судів мирових, наказуючи циркуляром з д[ня] 21 (не 11, як стоїть в стенограф[iчних] справозданнях соймових липня старостам окружним, щоб перестерегти всі магістрати, зверхності місцеві і громадські перед всякою стичностею з тою, законам противною установою ради народової, наказуючи дальше, щоб з цілою строгостею права виступили против подібних властей судейських і пояснили сторонам, а особливо легковірним громадам, що умови і засуди, видані з волі осіб, властею до того не уповноважених, або з волі судіїв покутних, не мають ані ваги, ані обов’язуючої сили. Заступник намісництва не перечить, що з заведення подібних мирових судів могли би для краю вийти користі, але яко причину повищої заборони наводить те, що уряд крайовий не може дозволити, щоб товариства приватні запроваджували правні інституції.

Вповні признаючи хосенність судів мирових, особливо в справах так трудних, як сервітути, ми, однако ж, мусимо признати повну справедливість заступникові намісника Голуховському в тім разі, що не дозволяв товариству приватному, яким будь-що-будь була рада народова, запроваджувати і відповідно до своїх цілей організувати ті суди. Правда, що устава судова дозволяла в Австрії і перед тим для кождого спеціального спору вибирати сторонам суд мировий, котрого засуд, однако ж, як акт приватний не мав дефінітивно обов’язуючої сили; судів таких і Голуховський в своїм циркулярі не заборонив.

Але рада народова зробила щось більше, ніж просто звернення уваги народу на користь подібного мирового полагоджування спорів; вона зі взгляду, що ніхто не може бути примушений приймати на себе обов’язок мирового судії і заниматися чужими справами і щодо того потрібно правого характеру і певних відомостей, завізвала від себе обивателів, спосібних до сповнювання тих обов’язків, котрі об’явили готовість услужити сторонам, удаючімся до них добровільно. Значиться, рада народова немовби керувала в кождім окрузі кілька посад офіціальних судіїв мирових, поставила на ті посади «обивателів», котрі майже завсігди мусили бути судіями в своїй власній чи то особистій, чи класовій справі, а о увзглядненні противної сторони, розуміється, і не думала. З того становища вважаючи, діло се не було ані так невинне, ані законне.

А прецінь польська журналістика тогочасна, з самої тої причини, що суди мирові для краю корисні і установою не заборонені, ігноруючи прочі критичні обставини, завзято накинулись на Голуховського за його циркуляр.

«Єсть се, – писав в ч. 107 з д[ня] 1 серпня 1848 р. «Dziennik Narodowy», – новий доказ висказаної і доказаної вже нами неспосібності теперішнього уряду політичного. Чого ж могли б ми надіятися від такого начальника крайового, єсли б ним мав зістати теперішній заступник, котрий не знає, що суть права «догадкові» (радше звичаєві) та установлені, котрий заборонював провінціальні знаки народові, котрий не знає праводавства цивільного, а недавно перед одним професором признався, що зовсім не розуміється на школах? Питаємось, що він уміє? Ловити емігрантів, чого незбиті докази дав, будучи ще комісаром окружним, бо уживав в тій цілі навіть перехапування листів в своїй власній особі».

З тої маленької проби читатель пізнаєть спосіб і тон тогочасної газетної полеміки, а ми поки що перейдемо до оповідання дискусії, яка вив’язалася над вищенаведеною жалобою панів-дідичів Стрийського округу.

Комісія петиційна внесла, щоб передати цю петицію міністерству справедливості до належного розпорядження. Пос[ол] Веньковський, виказавши несправедливість того розпорядження (розуміється, що при тім поминув нами вищенаведені точки і мотиви заступника губернатора) вніс: поручити міністерству справедливості, щоб те розпорядження, яко незгідне з духом устави, відкликано. Сього видалось замало Дилевському, і, вдаривши завзято на Галицьку губернію, він вніс, щоб сьому циркулярові сойм туй-таки уділив нагану, яко постанові антилегальній, і щоб відтак поручити міністерству його відкликання. Затим виступив міністр Кравс, представляючи, що поступаючи так напруго, треба би прецінь вислухати вперед мотивів намісництва. Позаяк циркуляр сам до петиції не був приложений, то мотиви ті справді не були нікому звісні, і не вияснила їх друга промова Веньковського, котрий голослівно твердив, що губернія в тих мирових судах підозрівала якусь зраду. По нім виступив Федорович з слідуючою промовою:

«Мої панове! Не тільки у нас так буває, але й по всіх провінціях, де юридичний кодекс має силу: нерідко лучається, що процеси тягнуться 20 – 30 літ і не можуть дочекатися рішення. У нас се діється більше, ніж деінде. В послідніх часах, коли обставини так многократно поперепутувались, діло з процесами вийшло ще гірше, а особливо в самім найновішім часі, коли-то повага доміній так дуже зістала ослаблена і загалом по судах все попало в стагнацію, дійшло до того, що ми вже не знали, як собі інакше порадити, і в найщиріших намірах, щоб тільки якось інтереси з місця подвигнути і процесам відтяти дорогу, подана зістала рада, щоб сторона з стороною вибирали собі мужів довір’я для розсудження справи, що прецінь зовсім відповідає духові устави. Але й на се поглянено з фальшивого становища. Та тільки ж в виду того, що нас тут з нашої провінції єсть досить велике число і щоб нам тут не зроблено закиду, що судимо в своїй власній справі, то я вношу, щоб ту справу передати вис. міністерству для ближчого розсліду». (Одобрення.)

Мусимо припустити, що Федорович, справді, не знав ближчих, критичних обставин сього діла, не знав мотивів циркуляра; але все-таки належиться й тут повне узнання для його такту і почуття справедливості, що оперся скрайньому внескові Дилевського, а навіть більш уміркованому внескові Веньковського, але зумів в тій дразливій справі стати на становищі правдиво безстороннім, яке заняла комісія і міністр Кравс. Однако ж сим разом внесок його не зістав принятий, – поляки, а за ними й німці-радикали більшостею приняли внесок Веньковського, щоб поручити міністерству відкликання циркуляра губерніального яко незгідного з духом устави. Рада народова ще раз, і то послідній раз, побідила.

Надійшов вкінці день 17 жовтня, коли на порядок дневний нарад соймових мусив прийти вищезгаданий внесок Шашкевича. Федорович дуже живо занимався тим внеском і полагодженням викликавшої його справи. З Галичини, а особливо з різних сторін Тернопільського округа, він уже від довгого часу діставав ненастанні відомості о занепокоєнні селян по поводу лісів і пасовиськ. Ми навели вже тикаючий сеї справи уступ з листа Бавера до Федоровича д[ня] 27 серпня (стор. 213). З датою слідуючого, 28 серпня, стрічаємо між паперами Федоровича знов два листи о тім самім предметі. І так Марцель Вислоцький пише:

«У нас в Тернопільськім і Чортківськім в тих днях майже половина селян єсть загрожена мріями (urojeniami) других о віддані їм т[ак] зв[аної] «батьківщини»; в Заліщиках не хотять навіть принимати (aprędować) юстиціярських вироків, але самі нападають на грунти і орють. Я в Копичинцях мусив кілька вироків прискорити для погамування подібних самовладностей. Коли б суди взагалі хотіли увзглядняти такі претензії, то багато дармоїдів, котрі за часів панщини о грунтах ані не думали, а противно, самі з грунтів змітувалися, прийшли би тепер до посілостей, а теперішні посідателі, чесні господарі, остались би без хліба в нужді. Впрочім впроваджування нових посідателів на визискувані грунти довело б до великого збурення, а прецінь же ми мусимо се робити, коли від міністрів не прийде яке розпорядження, щоб в тій справі здержатись з урядуванням, а політичним властям – коли остро не накажуть – дбати о заховання супокою».

Того ж самого дня пише, між іншим, і Гіцкевич з Грималова:

«Тутешні хлопи мали в тих днях писати до свого репрезентанта, щоби старався о скасування гвардії, запровадження руської губернії, надання їм пасовиськ, лісів і т.д., і що вони тільки до цісаря хотять належати. В імені других мав те подання підписати якийсь Антін Пиріг».

Тої ж самої справи тикають і питання, котрі д[ня] 1 жовтня переслав Федоровичеві якийсь Боржемський з Вільшівця для поставлення їх в соймі чи то яко інтерпеляцію, чи яко окремий внесок. Питання ті слідуючі:

«1) Відомо тобі, що велика часть бувших дібр єсть обтяжена десятиною попівською. При знесеній панщині бувший обиватель не єсть в стані добра ті оброблювати, бо, даючи жниво за сніп і з того десяту часть попові, питаюся, чи останеться властителеві за насіння, плуги, словом, за оброблення того грунту? Коли десятина останеться, то грунти, обтяжені тим обов’язком, будуть стояти неуправлені. Поміркуй, який вплив се мусить показати на продукцію крайову.

2) Під час війн французьких багато господарів, лякаючись рекрутчини, винеслося на осідлення до Волощини, грунти, полишені в Галичині, обняв бувший обиватель під титулом пусток в уживання і уживає їх донині декуди в значній многоті. Бувший господар до краю не вернув, в сумаріум грунти ті втягнені як пустошаки рустикальні, – важне питання заходить: чи нині бувший обиватель єсть обов’язаний по мислі існуючих прав звернути ті грунти сільським посідачам?»

Як бачимо з тих питань, справи власності ґрунтової дійсно були у нас дуже попутані. Особливо в послідніх часах немало причинився до тої путаниці й сам уряд, видаючи численні часткові, не раз з собою суперечні розпорядження, оголошуючи їх кусничками, не раз на нерозумілій для народу мові, оставляючи інтерпретацію возним, вислуженим воякам і іншим того роду малограмотним людям. Примір подібної путаниці представляє Казимир Булиш в цитованім вище листі до Федоровича з д[ня] 1 жовтня, в слідуючім уступі:

«В посліднім своїм листі прислав посол Гарматій своїм виборцям патент о знесенні підданства (виданий на підставі ухваленого внеску Кудліха, д[ня] 4 вересня, отже, не відносячийся до Галичини), всіх 11 точок. Слідувало толкування зовсім самовільне: так «збирання цвітів», то значить, що кождому вільно в лісах збирати паливо. Не знаю, в котрій точці має там щось бути о спільних пасовиськах, nota bene, на полях домінікальних, – на полях громадських тільки для громади, з виємком давнього дідича; сіножаті перше руно для пана, потім може пасти хто хоче, – так толкував кс[ьондз] пробощ обр[яду] гр[еко] к[атолицького]. Патент той, по-німецьки писаний чи друкований, толкує кождий, як йому сподобається. Циркул оголосив тільки 9 перших точок, і то також лиш по-німецьки, по селах, де на 300 мешканців 1 розуміє ту мову, і то один, не належачий до громади. Толкування дивне і зовсім свобідне, бо у нас тут конституція триває помимо реакції зовсім того самого крою, як ти її лишив».

Читаючи всі ті оповідання і предложения, переглядаючи сотки петицій, котрі о тім ділі від галицьких громад вплили до ради державної, Федорович при своїм живім темпераменті мусив перенятися важностею внеску Шашкевича. Як уже сказано, д[ня] 17 жовтня внесок той прийшов під дебату. Розпочав її сам внескодавець обширною і основною промовою, котрої змісту не будемо тут подавати, відсилаючи читателя до окремого опрацювання цілої тої справи. Ціла рада державна відразу поняла її важність.

Пос[ол] Пайтлер поставив внесок, щоб для розсліду і представлення внесків Шашкевича вибрати осібну комісію. Полячек сейчас же заповідає поправку, щоб ухвали сойму, які западуть на внесок Шашкевича, були повзяті не тільки виємково для Галичини, але розтяглись також на всі прочі краї Австрії. По нім виступив Федорович.

«Спори о посілості грунтові в нашім краю, – говорив він, – суть так важні, що я сам був би поставив такий внесок, коли б перед недавним часом високоповажний посол Шашкевич не був об’явив, що має намір такий внесок поставити. Внесок, котрий для мене має дуже велику вагу і вимагає, щоб якнайшвидше був полагоджений і виконаний. А позаяк всякі справи поприділювано певним комісіям, котрі поки що з своїми працями ще не упорались, тож я прошу, щоб для того внеску вибрано окрему комісію, котра б сейчас же над тим предметом взялась до роботи і довела його до кінця, щоб можна було приступити до першого і другого читання, тим більше що многі члени готуються ставляти поправки. Щоб те діло якнайпростіше уладити, повинні бути з кождої провінції свідущі люди вибрані до комісії, через що робота скоротиться. Ще раз кажу, мої панове, справа се так важна, що в інтересі нашого краю тільки бажати треба, щоб окрема комісія з цілою енергією якнайшвидше взялась до сього діла».

Председатель: П[ан] посол Федорович вносить вибрати для його провінції осібну комісію; може п. посол схоче висказатись також щодо числа членів тої комісії?

Федорович: Я сейчас свій внесок сформулюю і передам президії.

Між тим забрав голос коротко пос[ол] Демель, згоджуючись з внеском Федоровича. Потім Піллерсдорф, котрий також з внеском Федоровича згодився, але додав, щоби комісію зложено після секцій, так як се звичайно при інших комісіях робилося.

Федорович: Я в своїм внеску виразно предложив, щоби члени були вибрані після губерній, а позаяк я в тім взгляді супротивляюся високоповажному предбесідникові, то мушу тут піднести, що і для того обстаю при своїм погляді, бо кожда провінція найліпше знає своїх мужів, котрі найкраще познакомлені з урядовими обставинами, отже ж, найспосібніші висказати в тім взгляді свої догляди. Вибір після секцій міг би дати такий результат, де, може, з одної провінції зійшлось би кілька послів, а інша провінція не була б зовсім заступлена, а тоді, може, не були б увзгляднені своєобразні обставини якогось краю в такий спосіб, як сього вимагає потреба. Для того я думаю, що мій внесок, щоб до тої комісії вибирати членів з кождої провінції, має свою підставу.

Председатель: Внесок посла Федоровича звучить: «Вношу, щоб для випрацювання закону, предложеного пос[лом] Шашкевичем, вибрано осібну комісію, а то по три члени з кождої губернії».

Над сею другою частиною внеску Федоровича знов вив’язалась дискусія. Боррош і Дилевський спротивились так численній комісії, доказуючи, що вистарчить по одному членові з кождої губернії. Пос[ол] Пауль, щоб не робити кривди ані одній, ані другій стороні, вніс, щоб вибрати по два члени з кождої губернії.

Федорович: Прошу вис. палату дарувати мені, що тут в тій справі так часто забираю голос; але позаяк предмет такий важний, то думаю, що треба його й вичерпати. Я для того предложив по три члени з кождої губернії, бо думаю, що комісія сама в малім розмірі повинна вже сполучати в собі ті відомості і тоту безсторонність, котрих тут конче потрібно. Для того, конечно, мусить бути з кождої губернії в склад її покликаний один член з верстви будущих жалобщиків, іменно селян, затим один з другої верстви, котрий знає обставини противної сторони, а вкінці третій, зовсім безсторонній чоловік, по можності вчений правник. Задля тої причини предложив я трьох.

З тих заміток Федоровича можемо бачити, як живо він занимався внеском Шашкевича і як щиро бажав безстороннього, справедливого і для жадної сторони не кривдячого полагодження сервітутового діла. Рада державна, справді, приняла першу часть його внеску, а іменно – вибір окремої комісії після губерній, але щодо числа членів пішла за внеском Борроша і Дилевського і вибирала по одному з кождої губернії. З Галичини зістав вибраний Дилевський, з вищої Австрії – Пайтлер, з нищої Австрії – Піллерсдорф і т. д. Але дні віденської ради державної були вже почислені, комісія за нагрянувшою катастрофою не мала вже часу посвячати свою працю внескові Шашкевича, і так сей для нашого краю многоважний внесок пішов ad acta, на величезну шкоду нашого народу і цілої нашої суспільності.

Примітки

Йосифінські інвентарі – інвентарні списки в кожному поміщицькому маєтку, заведені у 1780-ті роки за указами австрійського імператора Йосифа II (1741 – 1790). Ними проголошувалась особиста свобода селян, дещо регулювались їх феодальні повинності та надавалось право викупу їхніх наділів у поміщиків. Ця реформа зустріла опозицію у поміщиків, що й вирішило її долю: вона залишилась мертвонародженою.

Бувший господар до краю не вернув, в сумаріум грунти ті втягнені як пустошаки рустикальні… – тобто грунти, які після залишення їх господарем були внесені в опис як селянські (рустикальні) пустощі – необроблювані ділянки землі.

Поля домінікальні – частина поміщицької земельної власності, яка оброблялася панщинною працею селян.