Облога Відня

Іван Франко

Бачив, здається, Федорович, що так воно станеться з тим внеском і з всякою реальною роботою, яка тільки розпочнеться в соймі, коли того ж дня 17 жовтня вечором писав до жінки:

«Стан наш однаковий: війська доокола, в Відні тихо, як в таборі оружнім, готовім до бою. Я особливо в тім часі з’єднав собі загальне признання, всі мене цінять, знак, що йшов я дорогою розсудною. Але щиро мовлячи, чую потребу супокою, – тут могло б обійтись і без мене. О публічну посаду не вбиваюся, голос мій інші заступлять, тож здається, що мав би я право уступити».

Але була се тільки одна хвиля знеохочення, які часто лучаться у людей з так живим, гарячим темпераментом, – діяльність парламентарна і події віденські зараз же знов заняли, оживили його. Зараз, на другий день, радикальні посли віденські предложили раді державній проект поклику до народів Австрії, подиктований більше почуттям грозячого Відневі небезпеченства, ніж холодною розвагою. Поклик той містить в собі так багато острих нападів на правительство і на цісаря, що майже всі посли провінціальні мусили справедливо лякатися серйозних забурень при його оголошенні, а тим самим і наближення крайньої реакції. Дискусія над тим «Покликом до народів» спонукала Федоровича до виголошення слідуючої славної бесіди на темат «свобода і реакція»!

«Забираю голос, бо моя совість каже мені, що коли б я в тій хвилі не висказав того, що думаю, то я согрішив би, то мусив би собі сказати: ти не є ж свобідний, бо не маєш смілості висказати те, що думаєш. І для того я забираю голос, передо всім, щоб бути свобідним як защитник свободи.

Мої панове, ми мусимо приглянутися цілому нашому положенню ближче, ясніше і зовсім свобідно. Маємо свободу – маємо реакцію. Питаюсь вас: що се таке реакція? Де вона? Чи вона в тих неприязних нам військах? Я кажу вам, мої панове: ні! Для мене ті неприязні нам війська показуються безчисленні і то на всіх сторонах, де тільки знаходяться люди, ворожі теперішньому станові речей. (Одобрення.)

Мої панове, реакціонером єсть не той, котрий явно висказав, що не хоче того, що тепер діється, реакціонером єсть той, котрий при нових порядках лякається ще що-не-будь утратити або вже що-небудь утратив. Єсть вічні закони природи, мої панове, і ті суть вищі, ніж всі закони людські, і хоч би собі ми, хоч би всі народи Європи або й цілого світу робили, що хотіли, то все-таки не зможуть обалити ані одного з тих законів природи, бо вони вічні, бо походять від бога. До тих законів природи належить також наклін самозаховуючий: скоро тільки чоловік чується новими порядками в своїх інтересах загроженим, стається в більшій або меншій мірі ворогом тих нових порядків, єсли тільки нема в його душі правдиво християнської засади, високої і божественної засади самопожертвування.

Мої панове, я вам кажу, реакціонерами суть ті, котрі через видані досі закони понесли страти: чи вони суть властителі великих дібр, посідаючі багатих пребенд, урядники і т. п., чи вони потратили пенсії чи які-небудь інші відзнаки та гонори, вони по природі своїй – реакціонери. Правда, мої панове, не можна сказати, щоб всі були такі; єсть між ними й люди благородні, і я сам знаю много таких, котрі радо віддали б не тільки свої багатства, але й усе своє посліднє майно, щоб тільки для всіх інших людей здобути рівні права. Багато таких єсть і між вищеназваними категоріями, але багато знов єсть і таких, котрі не занедбують ніякого способу, щоб все тільки повернути такий стан речей, при котрім би один чоловік міг загарбати в свої руки всі фізичні і моральні права, щоб тільки використувати других людей, своїх ближніх. То суть реакціонери, і ті реакціонери розсіяні по всіх краях світу, по всіх закутинах наших провінцій, нехай хоч і далеких, і з найкрайніших окраїн і чимраз ближче к Відневі розсілась велика родина реакції, зв’язана з собою спільними інтересами, спільними цілями і тісною організацією.

Сказано вам, мої панове: ми єсьмо тут, щоб заступати свободу. Де ж єсть та свобода? Стрібую раз бути так смілим і приглянутись їй ближче. Які суть наші здобутки? Де вони? Тут, в Відні, я бачив їх, будучи присутнім при посвяченні хоругви: я бачив, що народ має свободу згромаджень. У нас дома того нема; всі ті здобутки суть там доперва in spe, в надії. Я все ще дістаю письменні докази, що там робиться зовсім наперекір тим засадам, до котрих тут й саме міністерство признається.

Я не хочу в тій хвилі занимати увагу вис. палати тими справами [Письменні докази, о котрих тут згадує Федорович, ми зберемо докупи в слідуючім розділі, представляючи зріст і побіду реакції в Галичині в р. 1848]. Я хочу тільки сказати, що після мого переконання одинока, правдива свобода, за котру нам треба боротися, єсть поки що те основне право, право скликання констатуючої ради державної. В нім лежить ціла будущина, бо через нього монарха дав народові право, щоб на будуще сам собі становив закони. (Браво!) Народи скористали з того права, і виразом того права в тілесній формі єсьмо ми, рада державна.

Як довго ми тут сидимо, так довго сидить тут народ, так довго єсть свобода; але скоро рада державна ким-небудь буде розбита, то народ перестане тут сидіти, позбавлений буде права сам собі становити закони; а народ, котрий сам собі не становить законів, не єсть свобідний, бо мусить приймати те, що йому хтось дає, але не те, що розумні мужі, держава, горожани держави урадять і самі для себе спільно з своїм монархом установлять. Так я розумію свободу, і тоту свободу повинні ми тут охороняти, се наша перша задача.

Досі ми дуже мало сповнили з тої задачі, ми ще не видали майже ані одного закону; навіть той один закон, котрим запоручено свободу нашим браттям-селянам, єсть переведений тільки в одній частині, а в другій частині жде ще на доповнення, а коли та друга частина не буде переведена в тій засаді, в якій єсть задумана, то ще грозить небезпеченство, що ціла цілість може бути звихнена. Найважніші закони, основні закони конституційні ми заледве розпочали розбирати, але й тут ще не довели до ніякого результату.

Отож-то я питаюся: який єсть наш обов’язок? Наш обов’язок єсть – охороняти поперед всього се наше осідище, становище ради державної, то єсть, охороняти народам право й дальшого на будуще соймування та установлювання законів. Тут, в тій раді державній, спочивають згромаджені всі інтереси, інтереси не тільки Відня, але й провінцій, всіх міст, всіх місточок, всіх сіл; бо всі мешканці сеї великої держави мають тільки те однісіньке право.

А тепер питаюсь вас, мої панове, як може те право бути і нам видерте? Фізичною силою? Коли народи раз порозуміли свободу, коли поняли і полюбили її, то тоді нема такої сили на світі, котра б здужала 40-мільйоновому народові вирвати його право. А коли народи самі ще свого права не розуміють, коли се так – чого я не можу і не хочу припускати, – то в такім разі чи ж можемо ми, як нас є 383, охоронити те право і супротив могучої переваги? Ми могли б своїми трупами охоронити честь народів, але не їх права.

Мої панове, я йду дальше і кажу: ми покликані охороняти права народів. Але яким же способом ми найліпше ті права охоронимо? Коли тим, що нам дали се право, не дамо ніякого поводу нам те право назад відібрати. Се ж єсть угода, мої панове, так як і всяка інша угода ми маємо право сидіти тут і соймувати, і як довго ми сидимо і соймуємо на тім становищі, на котре ми зістали покликані, так довго ми охороняємо свободу, свободу Відня, поза Віднем і всюди.

Я при іншій спосібності висказався вже о віденських обставинах [Сей висказ нам незвісний, запевно, мало се місце в якім засіданні секційнім, котрих протоколи не суть опубліковані і ледве чи й існують]; я сказав, що ми, заступники провінцій, готов також місцеві інтереси Відня своїми особами і своєю кров’ю охороняти, і повторяю ще раз, що вони наші браття, і що ми своїх братів в тій хвилі небезпеченства не покинемо. (Гучні оплески.)

Але охороняючи і обороняючи Відень, признаючись одверто, що любимо тих віденців, ми, проте, не повинні забувати, що там по провінціях також наші браття, мільйони наших братів чекають уже 4 місяці і благають нас: принесіть нам закони для охорони наших прав! А ми досі не дали їм нічого, а може бути, що вони в тій хвилі находяться на краю пропасті. О них ми також мусимо подумати, адже ж і вони наші браття, а ще до того наші виборці. Отже ж, в інтересі, в добре понятім інтересі тих виборців мушу й я одверто сказати, що ся прокламація, в такій формі як єсть, для нашого краю могла б мати дуже шкідливі наслідки, і для того прошу також, щоб для перегляду і поправлення віддана була до комісії».

Не унимаючи вартості іншим парламентарним бесідам Федоровича, ми можемо сміло сказати, що ся його бесіда о свободі і реакції була найсмілішим і найталантливішим його виступом, свідчачим о такій ширині погляду і о такій тверезості суду, яких в тім гарячковім часі між соймуючими членами дуже і дуже було небагато. Серед зреволюціонізованого Відня в очі всім тим радикалам на лавках посольських і на галерії, котрі поза Віднем і Німецькою республікою не бачили і не хотіли бачити такої Австрії, як вона єсть, т. є. переважно слов’янської, котрі дуже і дуже близькі були до того радикального деспотизму, говорячого: революція і свобода, то ми, – в виду всі тих елементів сказати явно і одверто: революція се ще не свобода, а свобода, се не ви, – на те треба було неабиякої смілості.

Тим елементам, одержимим манією революції, барикад та гвардій народних, сказати, що властива свобода – се легальність, і що в тій хвилі не революція покласти може підвалини свободи народів, але легальна і реальна праця конституючого парламенту, котра покладе тривкі підвалини іменно для легального та свобідного життя народів, – на се треба було справді твердого, здорового, хлопського розуму. Відень, котрий в проектованій прокламації ставлявся недосяжимо високо яко маршируючий на чолі австрійської свободи, в бесіді Федоровича делікатно спихається з того п’єдесталу показом на те, що, крім Відня, єсть ще й провінції, так само загрожені підходами реакції; що свобода Відня ще не становить свободи тих провінцій, між тим коли свобода провінцій, свобода всіх народів австрійських єсть єдиною твердою запорукою також свободи Відня.

Спихаючи сойм в інтересі Відня на дорогу нелегальну, проектована прокламація тим самим знищила б грунт під ногами того сойму, а відібравши провінціям сю одиноку надану їм свободу, знищила б тим самим остаточно й свободу всіх народів, а затим і свободу Відня. Такий був зв’язок аргументації в бесіді Федоровича, не диво затим, що палата, в такий спосіб роздумавши діло, повзяла ухвалу, згідну з поглядом Федоровича, і до комісії, маючої занятись переробкою тої прокламації, вибрала 9 членів, а в їх числі побіч Борроша й Пайтлера, також Федоровича [Щоб показати читателям, чи і чого справді можна було лякатися по первісно проектованій прокламації, а рівночасно також чи і окілько погляди Федоровича найшли вираз в її остаточній редакції, наводимо тут і перший проект і остаточну ре[дакцію]…].

Прокламація та аж на третій день (20 жовтня) прийшла знов перед plenum палати, де зістала відчитана. Задля великого гамору під час читання, задля котрого многі дальше сидячі посли не все могли виразно чути, Федорович відізвався:

«Мої панове, позаяк я належав до комісії, котрій була поручена ревізія тої прокламації, і позаяк та прокламація єсть дуже важна, то смію звернутись з просьбою до президії, щоб прокламація та була ще раз відчитана, так щоби всі члени сеї вис. палати з моєї провінції могли її чути».

Очевидно, Федоровичеві йшло дуже о успокоєння галицьких послів, котрі першим проектом прокламації мусили бути чимало затривожені. На доказ того, що Федорович ясно бачив всі консеквенції своєї бесіди, так як ми повище їх представили своїми словами, послужать посліди і уступи слідуючої виписки із його листів додому з д[нів] 18 і 19 жовтня, де представляється коротко положення Відня і сойму в тих днях:

«Нас чимраз менше; здається, що швидко й решта розійдеться, бо що ж робити в соймі, в котрім нема й половини послів. Війська стягають доокола Відня, а відтак предложать точки угоди, і так здається, що ціла річ полагодиться. Коли б прийшло до бою, то буде він завзятий, але короткий, бо околиці не поможуть Відневі. Чи сойм перенесуть, чи лишать тут – не знати, але розв’язувати його не будуть».

Надії Федоровича і запевно й многих других людей на мирне полагодження справи не суджено було оправдатися. Хвилі подій то підносилися, то опадали нагло, гарячково. Д[ня] 19 пише Федорович:

«Надія в нас повертає. В тих часах, де треба посвячення і смілості, я говорю частіше, і всі вдоволені, особливо земляки, гучні відбираю оплески. Бесіди мої завсігди сильні, огнисті, трафляють до переконання. Ратую легальність палати. І ти всім тільки те голоси, щоб про-віч заховували супокій, супокій краю, – бо кожде порушення погубило б нас!»

На завізвання сойму, ухвалене за внеском Борроша д[ня] 8 жовтня, щоб всі посли, роз’їхавшися без урльопів домів, до 14 день вернули назад до Відня, вплило до сойму запитання намісництва Стрийського, щоб рада державна звістила, котрі стрийські посли суть неприсутні в соймі. По поводу сього запитання внесла комісія петиційна, щоб Стрийському намісництву відповісти, а пос[ол] Демель з свого боку вніс, щоб ухвалити рішуче, що, котрий посол в протягу 14 день не поверне на засідання ради державної, в того окрузі будуть розписані нові вибори. Оба внески ухвалено. Тепер піднесено увагу, що те саме було вже ухвалено перед тим, т. є. д[ня] 8 жовтня, і щоб затим зараз же д[ня] 22 розписувати нові вибори в округах тих послів, котрі до того часу не повернуть.

Правда, декотрі посли піднесли сумніви, чи та ухвала д[ня] 8 жовтня була належито по всіх усюдах оголошена; на запитання відповіло міністерство, що вона була оголошена в віденській урядовій газеті, – чи оголошували її й провінціальні урядові газети, сього не знати. Один посол сповістив, що сам він відчитував ту ухвалу на провінції. Загалом тверджено, що вже в першій ухвалі з д[ня] 8 жовтня загрожено було неповертаючим послам новими виборами, хоч та ухвала містила в собі тільки просте завізвання до повороту. Чим дальше тяглась дебата, тим більше робилось путаниці і суперечностей. Щоб положити тому кінець, промовляє Федорович:

«Мої панове! Мушу вам одверто признатися, що всі ми в невеличкім блуді: нинішня наша ухвала єсть перша, так я порозумів її. Ми ухвалили завізвати всіх послів, щоб прибували сюди; коли не прибудуть за 14 день, тоді буде ухвалене розписання нових виборів. (Голоси: Так! Ні!) Позвольте, – кажіть собі прочитати ухвалу! В однім з найважніших кроків ми не маємо ясності. Ті 14 день ще не минули.

Ухвалу повзяли ми правосильно доперва нині, – се єсть моє глибоке переконання; нині доперва сказали ми, що хто за 14 день не поверне, на того місце будуть розписані нові вибори. Але тут повстають два питання, котрі яко факти мусять тут бути сконстатовані.

1) Чи наше перше завізвання було належите оповіщене, чи ні? Мої панове, сього не досить, як один з панів послів каже, що відчитував його десь на провінції. Може, в других провінціях його зовсім ніхто не відчитував. Адже ж тут розходиться о велику річ, бо не тільки о честь наших членів соймових, але також о те, щоб не було подвійних виборів, єсли один посол не уступить, а другий на його місце буде вибраний.

2) Розходиться також о те, щоб ми нашу нову ухвалу яко закон належите опублікували. Лежить се в природі закону, що він швидше не може мати обов’язуючої сили, поки не зістав належито опублікований. Ну, ми доперва нині його ухвалили; заходить питання і треба означити: як він має бути опублікований і коли набирає обов’язуючої сили? Поки ті три точки не будуть докладно полагоджені, доти грозить нам небезпеченство, що наші закони самі через себе будуть обалюватися».

Признаючи справедливість тих заміток, Пайтлер і Гольдмарк внесли, щоб остаточний речинець до повороту послів означити на 10 день після оголошення нинішньої ухвали. Внесок сей зістав принятий, але сповнення його сойм уже не діждався.

На тім же засіданні виступив ще раз Федорович з коротенькою оповісткою в імені посла Кірсті, котру тут для повноти наводимо: «Пос[ол] Кірсті, не владаючи німецькою мовою, просив мене оповісти вис. палаті, що коли йому не признано урльопу, він останеться тут ще кілька день, а коли його здоров’я не поправиться, тоді він зложить свій мандат; до того часу він останеться, щоб. вис. палаті не робити перешкоди». Се оповіщення, не знати для чого, приняте було оплесками.

Ще раз д[ня] 20 жовтня здавалося, що справа буде могла полагодитися мирною дорогою. Від цісаря з Голомуца прийшов маніфест до ради державної, в котрім, жалуючись на революційне успособлення Відня, цісар з похвалою підносить діяльність сойму і його легальне становище. Маніфест той, відчитаний в соймі, зробив на всіх дуже відрадне враження.

Та тільки ж рівночасно з тим маніфестом парламентарний виділ предложив соймові жалобу віденської ради міської на те, що стоячі круг Відня війська не допускають до міста довозу живності. Дальше оповістив комітету, що в тій справі рада міська висилає депутацію до цісаря, і предложив, щоб рада державна і від себе, «з покликанням на повне признання, яке є. в. цісар висказав на все те, що рада державна постановила для удержання спокою, безпеченства і порядку, зволила завізвати командуючих генералів, щоб допустити вільний довіз живності до Відня». Дилевський в додатку до того вніс ще, щоб і міністерство з свого боку завізвало Аверсперга яко намісника долішньої Австрії, а затим свого підчиненого до занехання ворожих кроків супротив Відня. В тім же дусі промовив і Федорович:

«Я цілковито згоджуюсь з обома сими внесками; тільки б ще бажав я, щоб комендантів запитати самих о вияснення. Коли фактично буде доказано, що довіз живності єсть запертий, то тоді не може бути й сумніву о тім, що тут іде о облогу Відня. П[ан] генерал повинен висказатись, чи має на те розказ, чи ні і хто йому дав такий розказ. Генерали раз кажуть, що узнають міністерство, а другий раз не узнають його. В чиїм же імені вони роблять? Не може бути й сумніву, але буде доказаним фактом, коли довіз живності окажеться відтятий, що маємо не що іншого як облогу міста, – а се єсть такий вчинок, про котрий мусимо їх спитатися, чи відповідь за нього приймуть на себе, чи схочуть звалювати на кого другого, а в такім разі нехай нам скажуть, хто властиво наказав їм тоту облогу?» (Гучні оплески.)

Шузелька яко справоздавець виділу безпеченства резюмує внесок Федоровича і ставить питання: чи в відозві до генералів має міститись інтерпеляція тільки щодо довозу живності, чи має та відозва піти дальше і спитати їх, чого властиво хочуть. Федорович, думаючи, що Шузелька противний його внескові, другий раз забирає голос.

«Позаяк справоздавець з моїм внеском не згоджувавсь, то здається мені, що мушу ще ось що додати. Я завсігди мав якнайбільше поважання для відозв панів командуючих генералів. Спокійно, зовсім спокійно я придивлявся, як панове генерали розтаборювали свої війська доокола Відня. Спокійно також я дивився на перепалки, які лучалися на форпостах. Все те може ще бути відмінне. Але коли місту, числячому кілька сот тисяч мешканців, перетинається довіз живності, то тому годі вже спокійно придивлятися, се єсть такий стан, о котрім ми ані на хвилину не повинні бути в непевності. Ті панове, котрі се добре почувають, не можуть на те не звернути увагу.

Я не припускаю, щоб генерал, командуючий армією, не знав, що його армія робить і для чого вона се робить. Я не припускаю, щоб йому було не звісне те, що його вояки спиняють довіз живності і не допускають на місце призначення. Я жадаю і обстаю при тім, щоб рада державна предложила панам генералам категоричне запитання, чи справді вони спиняють довіз живності; а коли справді се роблять, то на чий розказ. Я припускаю, що тут може зайти помилка; я знаю, мої панове, що контролюючий відряд, зложений з кількох мужа, може не раз зробити щось без розказу або й против розказу начальства, але іменно для того жадаю, щоб рада державна таке питання предложила, щоб на всякий случай, чи на те питання прийде твердяча чи обминаюча відповідь, ми могли знати, в якім положенні находимось.

Тоді будемо могли сказати виразно: находимось в стані облоги, але тоді нехай беруть на себе панове генерали всю відвічальність за те, що з такого стану може виплисти. Досі ми уживали всяких средств, щоб охоронити спокій і порядок, – се єсть і буде завсігди задача ради державної, се єсть і буде завсігди законним. Але коли спинення довозу живності допровадить до якого іншого стану, то нехай же за те відповідають ті, котрі до сього допровадили!»

На ту бесіду відповів Шузелька, що він про себе не тільки не противний внескові Федоровича, але бажав би навіть ще острішої його стилізації. Затим Федорович сформулював свій внесок як слідує: «1) Чи і від кого генерал (Єлачич) має наказ облягати Відень? 2) Чи і від кого має наказ спиняти довіз живності?» По довшій дискусії Федорович бачився спонуканим взяти назад першу часть свого внеску: друга часть, тикаюча довозу живності, прийшла під голосування і зістала принята.

На те запитання ради державної бан Єлачич справді відповів, що облягає місто. Відповідь та глибоко потрясла соймом. Д[ня] 22 жовтня зав’язалась над нею дискусія, після котрої ухвалено, що сойм уважає облогу Відня неправильною. Ось що пише того дня Федорович в своїм дневнику:

«Неділя. Супокій. Ми ухвалили дуже важне право: облога незаконна. Люди ті не знають, що роблять, ідеї розбуджені, але не дійшли ще до ясного почуття правди; відси загальне розворушення, підсичуване частковими інтересами одиниць, так що заледве сила може всьому тому кінець зробити. Але сила теперішніх правительств заслабла, тож події, мов повінь, виступлять з берегів, криваві досвіди навчать людей оглядності, – держави будуть перебудовані, сила свободи, зміцнена законностею, буде панувати так, як досі панує абсолютизм або давніше варварство».

Того ж самого дня вечором стрічаємо в дневнику слідуючий вилив чуття:

«Дорога жінко, діти, родино, приятелі! Вже 20 день не мав ніяких вістей від вас і ви, може, від мене не маєте. Бог видить, що мене спокій не покидає, хоч тут нині декретовано стан облоги і право дорадне. Але думка, що вас непевність мучить! Та думка невиносима. А затим хоч думкою поздоровляю, цілую вас! Нехай ангел-опікун думку мою хоч в сні вам уділить, нехай бог вас хоронить і потішає! А може, той сам бог по бурях знов нас сполучить в супокою. Ліно, твоя ангельська душа, твої і матері моєї, і дітей молитви виєднають се у бога!»

Примітки

ми зберемо докупи в слідуючім розділі – цей розділ не зберігся або й не був написаний.

наводимо тут і перший проект і остаточну ре[дакцію] – ці тексти невідомі.