Проект промови у справі знесення панщини

Іван Франко

Назад до основного тексту книги

Чвертка паперу з н-ром. «Маючи честь перший раз говорити, і то ще чужою для мене мовою, прошу високої палати о ласкавий взгляд, котрий, запевняючи мені свобідне висказання мого особистого погляду, дасть мені можність так розвинути свої погляди, яко я обов’язаний перед своїм сумлінням і достоїнством вис[окої] палати. Коли розважу саму суть занімаючого нас предмета, то бачу дві головні точки.

Щодо першої, а іменно: щоб відносини підданчі враз із всіма з них випливаючими тягарами і данинами якнайшвидше були знесені, – на те, здається, всі панове бесідники одноголосно згоджуються. Зате щодо другої точки, а іменно щодо засади, після якої те знесення має наступити, і що затим іде, чи знесення має бути з відшкодуванням, чи без ніякого відшкодування, показалася велика незгідність думок. Та незгідність стається тим важніша, бо навіть набирає перворядної ваги, коли роздумаємо, що тут розходиться о засади, котрі й на будуще при рішанню всіх перед нами лежачих справ будемо мусили узнавати раз на все принятими і обов’язуючими. Зібрати докупи всі в тім згляді висказані погляди, порівняти з собою і зважити після їх важності всі за і против наведені докази, – се була б задача дуже вдячна до сповнення по так довгій дебаті. Але, не почуваючись в силі до такої задачі, мушу ограничитись на освітленні того предмета в цілім його переведенні після мого індивідуального погляду з становища суспільної економії, політики і права, а іменно поперед всього s становища сусп[ільної] економії яко найближчого до сеї справи.

Вже один заслужений французький економіст, подорожуючи по наших благословенних краях, висказав таку думку, що тільки панщина і інші її подібні тягарі суть причиною бідності тих природою так щедро обдарених країв. Той погляд, висказаний теоретиком сусп[ільної] економії, на моїх очах в практиці щоденно потверджується. Дідич, котрий спекулює на хлопський піт, ошукує сам себе; тих пару сот ринських, котрі в найліпшім разі можна а бідного хлопа рівно негідним, як тупоумним способом (borwirterweise) видушити (abrwicken), не мають ніякої вартості для образованого рільника; не тут джерело його доходів; він буде радше волів подарувати хлопам без жадних касуючих законів всі ті дрібничні данини, котрих стягання приносить більше ненависті і коштів, ніж пожитку; він буде старатися власними підмогами, добрим приміром, прямим освічуванням і всякими можливими способами до того намагати, щоб тих бідних, занедбаних людей збудити з вікового сну, розвинути у них любов до життя і добра, витворити в них охоту до праці і заслуги і причинитися до того, щоб вони свою свободну, добровільну, а тим самим і більше варту роботу повертали на піднесення свого власного господарства, де тільки якнайширші, рішучі і добре обчислені, але зате швидко припиняючі звик вкладати більших капіталів, становлять певне средство до збагачення.

Сам бог так хоче, щоб кожде добре діло саме себе нагороджувало, – і се вже лежить в природі речей, що тільки той побирає много доходу, хто много робив видатків. Панщина може подобатись тільки скупяреві, – принести пожиток не може нікому. Для управненого затим єсть вона безхосенна, а для зобов’язаного гнітуча, затим взагалі шкідлива, так як і всяке ограничування господарства; бо тільки цілковита свобода в господарюванню ґрунтовім, неограничене хіснування і уживання землі в кождім любім напрямі може побільшити її видатність в міру затрачених сил, може затим примножити багатство як одиниць так і цілої держави.

Затим всяке обтяжування землі зі взглядів сусп[ільно]-економічних єсть шкідливе. (Що се правда, доказало довідно знесення панщини в Познанщині і в Галичині. В кількох літах взросла вартість дібр в Познанщині помимо знесення панщини, а у нас арендна ціна панських дібр не о много пожуплася, хоч панщина не існує – доказ, що вона небагато приносила хісна.)

Уступ в клямрах в оригіналі перечеркнений, дальше напис: становище політичне – і рукопис уривається. Для доповнення того уривка і схарактеризування поглядів Івана Федоровича також на інші боки тої многоважної справи, а рівночасно також для показання, кілько праці він задавав собі над тою бесідою, наводимо тут важніші уступи з першого макуляра тої ж мови, перечеркненого при остаточній редакції, з карточок, носячих власноручні номери 1, 2, 4, 5 і 7. По вступі, тотожнім з повищим вступом (стор…. нотка, строчка… до…) так говориться дальше в макулярі:

«Як життя поодиноких людей, так і життя народів має різні від себе відділені образованням і обичаями розличні ступні розвою. Кождий слідуючий ступінь єсть доразу витвором попереднього і конечним условієм слідуючого; їх історичне призначення єсть – реалізація законів природи і розуму. Народи, котрі по упадку Римської держави кинулися на велику здобичу і перлися одні почерез другі, не знали, очевидно, ніякого іншого титулу, ніякого іншого права посідання, як право захвату, право сильнішого. Але се були народи в пеленках, народи в першім дитинстві, а час їх був часом варварства.

Чим більше ті народи розживалися на однім місці, чим більше замість ремесла воєнного почали привикати до праці рукодільної і торгівлі, чим сильніше давалась чути потреба основання власності, тим більше розвивалася дитиняча думка тих народів до понімання власті і права; показалась потреба законів, а не маючи власних, вони принімали чужі, переважно римські. Розширення християнства злагодило (?) обичаї: невольники стались кріпаками (?) своїх побідителів і управляли землю своїх панів. Про які-небудь контракти або писемні угоди між панами та мужиками не могло бути й мови, бо панська воля була тоді одиноким законом для бідного мужика, а письма не знали тоді ніякого крім кривавого.

Коли в протягу часів деякі найбільш могучі з-поміж князів поробилися королями над рівними собі і принялись ослаблювати силу магнатів, повидавали закони для охорони хлопів, вправді немногі і недостаточні. У нас перший цісар Йосиф II з правдивого чоловіколюбства висказав такий закон в означеній формі, переміняючи кріпаків в підданих і признаючи хлопам права чоловіка, але притім вкладаючи на них певні означені обов’язки взглядом панів. Через ті закони цісаря Йосифа стратив пан історичне право до особи хлопа, але задержав, проте, право до всеї (?) по праці в панщині, десятині, зсипщині; право те, втягнене в інвентарі і табули крайові, становило тільки часть недвижимого панського добра.

Тут починається другий ступінь в розвою нашого народу: тут кінчиться право історичне, а зачинається позитивний закон. Позитивний закон не руйнує всього історичного, а тільки лагодить його і сам вдосконалюється аж до горожанського законодавства, котре ще більше зближується до права природного і обнімає всі права обивателів держави. Законодавець через оголошення, народ через радісне повітання дають тому законодавству свою санкцію… [слідує люка, так як стор. 3 хибує].

Коли зберу докупи все досі сказане, то показується мені, що власність, здобута в першій добі нашого державного розвою на підставі права історичного, в другій добі також дорогою позитивних законів, одержала повну санкцію законності, єсть, отже, святою, бо єсть законною [тут приписані в боку сентенції: «Ліпші злі закони, ніж жадні» і «коли б ми схотіли доходити з правності або неправності кождого маєтку, то що ж робили б адвокати?», се, певно, також мало бути вплетене в текст мови]. Тепер ми находимось в другій добі розвою, в добі зближення до первісного права природного і розумового, в добі свободи і верховладства народного.

Верховладний народ через своїх заступників єсть покликаний видати нові, духові часу відповідніші закони і таким способом стерти недоладності і суперечності давніх, сотворити нове горожанське законодавство. Заким приступимо до того великого діла, мусимо поставити засаду на будуще, котра би стояла понад всім і становила б найвищу, одиноку, провідну нитку, під котру все мусило б бути підпорядковане і з котрої все мусило б випливати. Такою засадою єсть свобода і рівність всіх перед законом.

Досі існують ще закони старого порядку і мусять так довго обов’язувати, доки не будуть заступлені новими, затим ми можемо, повинні і мусимо видати нові закони. Ну, але як же маємо ті закони видати? Зовсім так, як би їх видавав сам народ, котрий ми тут респектуємо. Народ, коли б так згромадився, то по нараді рішала би більшість над меншостею, закон був би в такім разі тим досконалішим, чим більше відповідав би бажанням всіх, чим більша більшість би за ним освідчилася. Стрібую затим зрезюмувати все сказане досі і по можності вирівняти різниці поглядів, висказаних в високій палаті. Треба нам завсігди мати перед очима нашу найвищу провідну засаду. Поперед всього мусимо тямити, що ми свобідний, конституційний народ, а закони наші мусять відповідати інтересам якнайбільшої многоти, а якнайменше інтересів нарушувати, мати на оці постійність того, що існує, не все обалювати, поки ще нове не побудоване. А тепер прямо до речі!

Чи зв’язок підданський має бути знесений? Відповідь випливає із сказаного досі сама собою. Він повинен і мусить бути знесений, бо не відповідає засаді свободи конституційного народу ан рівності всіх перед правом, а державі єсть шкідливий і під зглядом економічним, і політичним. Друге питання: чи і яке належиться відшкодування? Тут поперед всього треба відповісти на питання, чи панщизняні обов’язки досі відбувались правно чи неправно, а властиво законно чи незаконно. [Rechtlich oder unrechtlich – gesetzlich oder ungesetzlich. В термінології Федоровича «Recht» – право неписане, природне або історичне, a «Gesetz», право писане, позитивне, «закон», буква]

Коли були неправні, незаконні, то зовсім логічно о ніякім відшкодуванні й мови бути не може. Для мене нема й сумніву, що дідичі були управнені жадати підданських повинностей і будуть ще так довго управнені, доки існуючі закони новими постановами не будуть скасовані. Для того я й не сумніваюся, що з тої причини мусить їм бути признане право до певного справедливого відшкодування, бо в противнім разі відмовний закон мов шарпнув би інтереси коли вже не більшості, то, певно, дуже поважної меншості, в котру, окрім безпосередніх властителів, ввійшли би також всі інститути грошові і їх безчисленні вірителі, так що весь кредит державний міг би через те бути доведений до руїни. Адже ж тут говориться не лиш до чувства, але й до кишені, а правно і трудом набутої власності ніхто радо позбутися не хоче.

Через справедливе відшкодування дано би многим довжникам можність посплачувати свої довги. Єсть для мене й ще одна причина, задля котрої я промовляю за відшкодування. Я не сумніваюся, що вис. рада державна яко найвища власть народна має повне право зажадати і повернути хоч би й найбільшу часть власності приватної на конечні цілі державні. Бо коли держава має право жертвувати життя многих людей для відвернення війни, то може жертвувати й пару сот мільйонів зр. для відвернення війни домашньої. Але я сумніваюся о такій конечності, а зате многі резони державної мудрості промовляють за тим, що така постанова ані внутрі, ані навні держави не була б радо принята. Бо коли ми видамо закон, відбираючий так багато власності, то через те всім властителям нагонимо великого страху, що ось, мовляв, хто знає, чи завтра рада державна не видасть нового закону, в котрім знов бухне за 400 мільйонів. А в кінці воно й не добре було би, якби в краю зовсім не осталось ніяких багачів! Бо бідних завсігди буде досить чи то з лінивства, чи з нещасних случаїв.

Отже ж, я єсм за справедливим відшкодуванням – з чиєї кишені? В жаднім разі не повинні поносити його самі хлопи, бо тоді ціль цілого закону – і в суспільно-економічнім, і в політичнім згляді – була б зовсім схиблена. Отже ж, евентуально має те задання держава, т. є. кождий горожанин по мірі тої охорони, які від держави одержує. Впрочім відшкодування те не буде так велике, бо тягарі, випливаючі з патронату домінікального, відпадають і повинні бути без проволоки знесені. Ближче означення способу і вислідження високості того відшкодування повинно бути завданням спеціально до того вибраного виділу, ви[щого] міністерства і соймів провінціальних… [Люка в рукописі, хибує стор. 6]

Що тикається сервітутів на панських грунтах, а особливо в лісах, то консеквентно до нашої засади треба б їх найшвидше позносити яко заваду для свободного господарювання грунтового – а іменно: позносити їх або за справедливим відшкодуванням хлопів, або при наділенні громад частею лісів і пасовиськ, потрібних для їх удержання. Юрисдикція патрімоніальна мусить пропасти, і то, конечно, чим швидше, тим ліпше, і заступлена іншими установами. Мушу тут сказати, що особливо сей рік проявляє пекучу потребу такої зміни. Я сам управнений до такої юрисдикції і заявляю, що з нею чимраз тяжче вправлятися і дальше її ведення може довести до хлопських розрухів.

Мої панове! Єсть добра ще більші від маєтку, одно з таких дібр – честь! Коли дотеперішні властителі урбаріальних повинностей перед очима властей побирали ті повинності незаконно, то передаймо їх всіх вкупі разом з усіма властям, котрі до того допускали яко здирців (Erpresser) чужої власності карним судам! Але поки ті суди свою засуду не видадуть, не п’ятнуймо доброї слави цілої верстви народу! Адже ж вона не винна, що народилась перед мартом 1848 р. і вихована була в хитро придуманім системі оглуплення, що жила під законами, котрі їй запоручали згадані права! Злими бувають поодинокі осібники, але ніколи цілі верстви.

Впрочім ще кілька день, і всі привілеї упадуть. Чи ж зможемо ми в той час повітати тих, як наших братів, котрих нині всіх загалом клеймимо? Куди ж ми подінемо їх в будущім громадськім порядку? Їх, з котрих найбільша часть досі була самою передовою частею суспільності під зглядом інтелектуального і морального образовання? Теперішність розвивається з минувшості. Неблагородна месть єсть власним пониженням. Ми не судії над історією; історія сама на картах своїх і ту справу осудить. Ми ж берім собі давні зла за осторогу, а добре – за примір! Віднині проч з неблагородною помстою, проч з роздорами, проч з кастовостею, проч з привілеями, окрім одинокого привілею – пожертвування для рятунку нашої спільної вітчизни!»

Як би хто не думав про ту бесіду, котрої остаточної редакції ані повного бруліону ми не маємо перед собою, того одного годі заперечити, що аргументація її в часті історичній дуже слаба, в часті правничій обертається в блуднім крузі спекулятивних і абстракційних доктрин і загалом грішить надмірним доктринерством. Але не забуваймо, що таким же доктринерством грішили тоді мало що не всі бесіди молодого австрійського парламенту і що повищих закидів не можна піднести проти початкової повищої мови, виготовленій в послідній редакції – значиться, в разі дійсного виголошення мова та вийшла б була реальнішою і зв’язнішою.

Назад до основного тексту книги

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 215 – 219.