Капітуляція Відня

Іван Франко

Але не можучи довше знести того стану непевності, Федорович слідуючого, 26 жовтня промовляє о тім ділі в соймі.

«Наше положення тут єсть загальнозвісне, але до того добавляється ще й та обставина, що наші родини, наші жінки і діти вже від 18 день не мають від нас ніякої вісті. Тривога, в якій вони находяться, робить і на нас також подавляюче враження, – мусимо затим старатися, щоби зносини листові відбувалися без перешкоди. Але позаяк я не знаю, що єсть властивою причиною тої задержки почтової, чи вона лежить тут чи деінде, чи винні тому власті і військові чи цивільні, то ставлю внесок загально: високе міністерство повинно у військових і цивільних властей поробити потрібні кроки, щоб почта правильно приходила і відходила!»

По короткій дискусії над тою справою принято внесок Борроша: щоб від міністерства зажадати свобідної почтової комунікації і заразом слідства о тім, хто винен дотеперішнім задержкам. Але, мабуть, не пора вже була на таке слідство. Генерали, ділаючи в порозумінні з цісарем, залізним перстенем окружили місто. До помочі їм прибув і генерал Віндішгрец, той сам, що в червні бомбардував Прагу. Д[ня] 25 жовтня відчитано в соймі цісарський маніфест, котрим сойм перенесено до Кромерижа, місточка в Моравії, на д[ень] 15 падолиста.

«Публікують нам в соймі перенесення того ж до Кромерижа на 15 падолиста, – отже, нинішнє засідання, може, послідне. Що за мислі! Такий кінець приняло се велике діло!»

Такими словами зазначив в своїм дневнику Федорович той факт. Сейчас на другий день розпочалась канонада, бомбардування Відня. Не вдаючись в опис тої великої історичної трагедії, ми наведемо тут тільки уривані записки, уваги та викрики Федоровича з тих днів (26 – 31 жовтня), доховані в його дневнику.

«26. Четвер, 9-та рано. Розрух починається, канонада, – боже! Вечір, 6-та. Не маю слів, щоб описати нинішній день. Майже весь день був я на обсерваторії, слухаючи тисячних вистрілів, дивлячись на величезний огонь і на народ віденський. Се хвиля, котрою чоловік ані управляти, ані котрої спинити не може, – горе тому, хто її розбурхав. Тепер вечір, ненастанний алярм, канонада і надзвичайне жарево на небі, огонь мусить бути страшенний, бо цілий небозвід ніби палає».

«27. П’ятниця, 9-та рано. Нині, слава богу, тихо. Весь день гармати в супокою, – тривога загальна. Вечір ходив я по бастіоні о 10-тій оглядати огні».

«28. Субота, 7-ма вечір. Моряки під час бурі морської, коли щезла всяка надія урятування корабля, кидають в море фляшку, в котрій зложені листи прощальні; корабель гине, а фляшку часом хвилі викинуть на берег, і так оставші свояки мають послідні слова своїх милих. Що буде завтра, годі сказати. Нині від рана докола всіх ліній грали гармати – штурм загальний. Я був на обсерваторії, відтак коло Kävntlunev-Tov, глядів на горючі ракети, – в 30-ти минутах перелетіло їх звиш 20. Потім бачив я гармати наші на Schotten-Thov, вимірені на хорватів. Уже ввійшли через Landstrasse. Тепер стріляння притихло, передмістя горять, місто в тривозі, розпуці. Велич рідка, благородність, нікчемність, підлість обіч себе, – переважає егоїзм. Що станеться – бог знає. Можуть бути сцени страшенні, коли бог не відверне. Боже, змилуйся над терплячою людскостею!»

«29. Неділя, 7-ма вечір. Відучора донині в 24 годинах що за зміна! Leopoldstadt здобуто, інші передмістя піддалися. Був я на Alt-Wieden – що за зміна! Що вікно – біла хоругов! Товпи народу – вирази чувств – правдива радість – укрита розпука – індиферентизм. Місто ще під оружжям, нараджуються о згоді – бідний, бідний народ! Найнебезпечніша хвиля для міста надійшла. Ще 24 години! Боже, хорони народ свій! Моя жінко, діти, приятелі! Ще кілька годин, і я буду свобідний, поспішу до вас! Тривога неописана!»

«30. 3-та в полудні. Знов алярм – штурм – збіговище – замішанина – чутка розійшлась, що видно десь битву. О народе! О боже! Який то кінець тому буде! Вечором вісті: угри б’ються – ландштурм надходить, з Грацу – 10 000 мужа, – битва за містом. Угри справді були! Цілу ніч як в котлі, раду міську хотіли розігнати – stultitia hominum!

«31. Вівторок, рано, 12-та година. Угри справді були, але в малім числі, тільки якась патроль. О ландштурмі ані гадки. Тепер від 12-тої канонади на Mariahilt. Чверть на чверту найстрашніший грім гарматний в місті – ракети – гранати. Чверть на шосту перший вояк – білі хоругви – вхід на Грабен – битва – огонь горючої бібліотеки, – зараз опісля народ по улицях, як по балу, і я ходив додому до гостиниці – вернув назад. Арбейтери бились добре і ніякого ексцесу не зробили».

«1. Падолист. Середа. Наше посліднє засідання сеймове – було нас 138. Я говорив в парламенті. Вечором обходив я башти, – багато домів ушкоджених, – мусило около 800 до 1000 стріл гарматних упасти на місто. Пожарів було кілька в різних місцях. Сойм пророгований до 15 грудня 1848».

Дня 30 жовтня писав Федорович додому:

«Боротьба тривала кілька день. Подробиць не описую. Передмістя піддалися, а нині і місто переговорюється, освідчивши вже, що піддається. Випадки, що тут сталися, суть так величезні, що шкода слів на їх описування. Маю й інші причини, щоб не розводитись довго»…

Очевидно, що під тими іншими причинами Федорович розуміє стан облоги, котрий не дозволяв навіть в приватнім листі надто свобідного слова.

Від 26 до 29 включно сойм не засідав. Д[ня] 30 зібрались посли, щоб вислати адрес до цісаря до Голомуца і просити його о помилування для зруйнованого Відня. Розпочалась довга дебата над тим, хто має уложити адрес. Забрав голос і Федорович, щоб, як звичайно, звести дискусію на властиву дорогу.

«Мені здається, – говорив він, – що дебата віддалилася від властивого предмета. Виділ безпеченства вніс уложити адрес, – заходить питання, хто має його уложити. Позаяк виділ поставив сей внесок і найліпше знає все, що осталося, позаяк ми на членів виділу вибрали таких людей, котрі посідають наше повне довір’я, то думаю, що сам виділ повинен уложити той адрес і завтра нам тут його представити. Тоді ми зробимо з ним дальше, що буде треба, так як досі не раз уже робили. Але в тій хвилі не ходить ні о що, як тільки о означення тих, що мають адрес уложити, і повторяю, я єсьм за тим, щоб уложення адресу поручити виділові».

Однако ж ціла та дискусія була зовсім безпредметна, бо сойм не був уже в комплекті, потрібнім до рішення ухвали, тож і не міг ухвалити висилання адреса. Другого дня, т. є. 1-го падолиста, було його посліднє засідання, на котрім відчитано другий маніфест цісарський о перенесенні сойму до Кромерижа на 1-го грудня. Було се коротке, сумне засідання. Піднеслось питання, чи з сього засідання, де сойм не єсть комплетний, мають бути роблені стенографічні записки, – живо промовив затим Брестель. Шузелька представив на прощання образ діяльності виділу безпеченства під час бурливих жовтневих днів; затим промовив Федорович.

«Мої панове! Хоч мій передбесідник, пос[ол] Брестель, сказав, щоб ми коротко висказувалися, то все-таки я позволю собі ще звернутися до вас з кількома словами. Так як справоздавець парламентарного виділу розказав нам тут дещо про діяльність того виділу, то й я почуваюся до обов’язку сказати кілька слів і о нашій загальній діяльності.

Коли мої виборці мене сюди посилали, сказав я їм і сказали вони мені: будемо працювати, доки буде можна. Мої панове! Зразу мало ми знались, то й мало що могли зробити. Під час нашого спільного побуту в тім місці дійшли ми вже до того, що наше особисте знакомство давало нам можність швидше братися до діла. Аж ось якраз в той день, коли ми хотіли основні закони взяти під обраду, лучились ті події, о которих ви, мої панове, знаєте. Ну, ми остались, щоб трудитися над удержанням порядку, супокою, над охороненням честі, людськості. Ми не становили ніяких законів.

Говорю тут одверто, як говорив не раз з сього місця, так само й нині: се було законно, і все, що ми чинили, було непреложно конечне. Нині, мої панове, я мушу також обстати за тим поглядом, що й мої передбесідники: про наше послідне засідання і про причини, для котрих дальші засідання нині мусять бути відложені без згляду на те, чи ми єсьмо в комітеті, чи ні, мусить бути виготовлений документ. Ми не ухвалюємо ніякого закону ані постанови, котра б в’язала народи, але ми винні се своїй честі і своїй совісті – лишити по собі документ, котрий би показував і наш послідній крок, а таким документом єсть протокол і стенографічні записки. Для того я думаю, що вони повинні бути проваджені, і бажаю також, щоб моє послідне слово дійшло до прилюдного слуху!» (Одобрення.)

Чи думав, чи віщував Федорович, що се його слово справді буде послідне, сказане ним в житті з парламентарної трибуни? По перенесенні сойму перше його старання було – вирватись якнайшвидше з нещасного Відня додому. Всі посли подіставали з уряду легітимації на дорогу, щоб помимо стану облоги могли спокійно вертати. Д[ня] 2 падолиста пише Федорович в своїм дневнику; «Четвер. В моїм готелі ціла ніч була ревізія. Взяли студентів стрийських». Звісна річ, що таких ревізій роблено в тих днях дуже багато, – не минула ся доля навіть кімнат соймових, – всі папери і справоздання соймові зістали забрані. Комендант гвардії віденської, Мессенгавзер, почувши, що за ним шукають, сам ставився судові, хоч міг утікати, і зістав засуджений на смерть і розстріляний д[ня] 15 падолиста. Д[ня] 4 в суботу виїхав Федорович з Відня. «Гарний день по довгих клопотах, – пише він в своїм дневнику. – Виїздячи з Відня, звидів я сельце коло Флорісдорф, – хлопи дурніші від наших». Так кінчиться його віденське послування.