Від’їзд до Відня

Іван Франко

Не маючи наміру писати повної історії бурливого 1848 року, ми в попереднім розділі тільки для того вдались в обширніше оповідання о перших початках львівського руху і ради народової, бо до того оповідання найшли ми в віконськім архіві досить цікавий матеріал, котрий треба було використати, а по-друге, що докладне розсвічення іменно тих початків дає ключ до зрозуміння й дальших подій в Галичині, котрі довели вкінці до бомбардування Львова д[ня] 1 падолиста 1848 року. Відтепер ми, покидаючи всякі дигресії на історичне поле, займемось особою і працями нашого героя Івана Федоровича.

Правда, ставшися чоловіком публічним, послом на сойм законодательний в Відні, він і сам стається частиною історії, і для того ми надіємось, що, розказуючи подрібно його участь в тім соймі, ми розкажемо також ще один уступ з історії 1848 року, і то уступ далеко не безінтересний.

Вибір на посла з міста Тернополя, та й то вибір переважно доконаний жидами, не дуже був по душі Федоровичеві. Він рад би був, щоб селяни узнали його гідним довір’я, і запевно робив навіть деякі старання, щоб бути з сіл вибраним на посла. Се однако ж йому не удалося, – з округа Тернопільського вибрано селянина Матвія Лейчака. Мусив Федорович почути на тім виборі певний жаль до своїх родимців і дати вираз тому жалеві в листі до поручника Пельтенберга, перебуваючого в Чернівцях, коли той, твердий прихильник давньої системи, д[ня] 4 липня пише до нього:

«Нехай Вас не смутить, що Вас не вибрали до Відня. Яке там діло для Вас між хлопами, анархістами, скаженими радикалами і політикою оп’янілими студентами? Я починаю взагалі сумніватися, чи рада державна збереться. Треба ще далеко-далеко більше лиха, щоб вкінці добро настало, – так говорив звичайно один старий мадяр, і правду говорив».

[До характеристики того офіцера, сина адвоката Пельтенберга, властителя Вікна і др. послужить слідуючий уступ з його листа до Ів. Федоровича д[ня] 4 липня: «В Чернівцях маємо аж надто часті бурди (spektakel): народ властиво зовсім не знає і чого йому хочеться, бо при такій мішанині (misterkarte) народностей і релігій ніщо й думати о яких-небудь одноцільних змаганнях. Єсть се тільки манія – робити бурди». Замітимо при случаю, що сей Пельтенберг, висланий з кінцем 1848 року до Угорщини, погиб там в війні з мадярами в р. 1849].

Зате по виборі Федоровича на посла оп’ять-таки з Чернівець прийшло письмо гратуляційне від окружного комісара Сичеського з д[ня] 27 серпня. Сичеський, свояк Федоровича по жінці, ось що пише до нього:

«Вість, що Ви зістали вибрані на посла до ради державної, дуже нас утішила, бо ми переконані, що поклик той відповідає Вашим бажанням, з другого боку, Ви яко чоловік інтелігентний і свідущий політичних, економічних і правних відносин крайових будете могли сказати про них не одне сильне слово і подати державному соборові не одне важне пояснення, так як з Галичини тільки немногих до законодавчого збору спосібних людей туди повибирано і, як видно із справоздань, збір той не має ясних поглядів на тутешні обставини».

Лист сей, як сказано, писаний був уже до Відня, коли рада державна розпочала була свої наради; тож і Сичеський не залишає сказати в нім кілька слів pro domo sua.

«Сими днями, – пише він дальше, – від’їздить п.Негруш в заступстві тутошніх камеральних державців до Відня, щоб налагодити деякі супереки між тими державцями та камерою, отже ж, користаючи з тої оказії, пересилаю Вам своє поздоровлення і запевняю Вас, що ми в справозданнях соймових з гордостею будемо вичитувати ім’я нашого швагра. Щодо моєї особи, то я ще дужче би радувався, яко би Ви при случаю яких-небудь нападів на окружних урядників дали справедливе пояснення о їх давнішім стані, що вони справді після свого тодішнього обов’язку заступали систем, признаний нині злим, але ж вину за давніші нещастя приписати треба не їм, а вищим керівникам держави; надіюсь прецінь, що бодай Ви маєте переконання, що окружним урядникам (про нижчих канцелярських урядників задля дрібного об’єму їх ділання ніщо й говорити) пересічно не можна відмовити справедливості і пильності».

Лист сей ми наводимо яко примір, як бюрократія вміла підладжуватись і під зовсім відмінні обставини, щоб переждати бурливу пору і опісля знов піднести голову. На парламентарну діяльність Федоровича лист той не мав ніякого впливу, бо о урядниках окружних йому не доводилось говорити. Дня 5 серпня відбулися в Тернополі торжественні богослужения в християнських церквах і в жидівській божниці на інтенцію нововибраного посла. Іван Федорович прощався з жінкою і дітьми, готуючись в далеку дорогу на неозначений час. Прощання те перервали йому жиди, просячи, щоб удався до їх «чудотворного» рабина, которий уділить йому благословенства на дорогу та помаже його якимсь бальзамом. Федорович одному й другому відмовив, що між забобонними жидами викликало гнів і невдоволення.

Особливо два жиди, що під час виборів агітували проти нього, виступили й тепер: були се Вайсман і Парнас, послідній, як правдивий шекспірівський Шейлок, носив в серці гнів на Федоровича за те, що коли перед 10 літами він за якимось ділом був у о. Андрія Федоровича і напився води зі склянки, Іван казав склянку виполоскати. Але помимо крику тих двох противників виїзд Федоровича на нову публічну діяльність відбувся торжественно, при вистрілах з моздірів і звуку дзвонів. В листі до нього з д[ня] 7 серпня пані Кароліна передає нам цікавий відзив о. Андрія о тій почесті, якої доступив його син.

«Папа, – пише пані Кароліна, – сказав: щодо особистого Іванового інтересу, то я волів би, щоб той був не приняв того посольства. Але дві причини промовляють за тим: тішуся, що поїхав помимо тількох ворогів, котрих мав і котрі насмівалися, що не доступить свого заміру, а тепер зо встидом потихли, бачачи, що й без його старання народ його вибрав, а по-друге, хоч натепер мало надіюсь хісна, то для нього пізнання ширшого світу і знатних людей і напізніше буде пожиточне. – Мож було пізнати, – додає пані Кароліна, – що родичі гордяться своїм сином».

З Тернополя передала рада народова окружна нововибраному послові письмо до інших рад народових, поручаючи їм подавати в переїзді Федоровичеві всякі вісті про стан краю для ужитку парламентарного. Окілько знаємо, Федорович не робив з того письма ніякого ужитку, хоч в дневнику його стрічаємо виражений намір – говорити о стані Галичини. Намір той мусив розвіятися, коли Федорович станув в Відні і пізнав ту парламентарну машину, котрої й сам мав бути частиною. Д[ня] 6 серпня він був у Львові, відки виїхав диліжансом і д[ня] 7 станув в Ряшові, де спіткався з Тітом Дідушицьким, також їдучим до Відня; д[ня] 8 прибув до Кракова, звидів могилу Понятовського і вечором був свідком ілюмінації, при котрій, не знати яким способом, набавився слаботи, так що слідуючий день мусив перележати в ліжку. Аж д[ня] 11 серпня, в п’ятницю, прибув до Відня і представився в соймі, де й зложив посольську присягу. «Тепер ти чоловік публічний, – пише він в своїм дневнику під датою того дня, – всі твої сили, кождий твій крок належить до загалу».

Примітки

Понятовський Юзеф (1763 – 1813) – польський політичний і військовий діяч, брав участь у повстанні під керівництвом Т. Костюшка, у нашесті наполеонівської армії в Росію.