І.Федорович на початку жовтневої революції

Іван Франко

Дискусія над податками консумційними була майже послідньою реальною, цілої держави дотикаючою справою, над якою судилось радити соймові віденському. Дня 6 жовтня почалась в Відні революція, котра для сойму і свободи цілої Австрії мала скінчитися дуже фатально. Ще попереднього дня писав Федорович в листі до жінки: «В Угорщині справи стоять чимраз гірше, – відси йдуть там-туди війська», не знаючи, які наслідки потягне за собою та постанова міністра війни. А другого дня опівночі вже ось що пише:

«Нині рано почалася революція. Постановлено було вислати батальйон тутешніх гренадієрів до Угорщини: вони опиралися, народ їх не пускав, було се на північній залізниці. Збігся народ і гвардії. Вислано інше військо, щоб змусити той батальйон до відходу, – народ взяв його між себе, коло першого моста над Дунаєм, за залізницею, котру розруйновано. Військо почало стріляти на народ і на той батальйон, о котрім я згадував, народ почав відстрілюватися, упало зо 200 люда. Народ відібрав 4 гармати – військо уступило, капелюх забитого генерала принесли до міста во тріумфі. О другій годині гвардія билася з гвардією на пляцу св. Стефана, о четвертій на Гребені народ – з військом, о п’ятій впав народ до міністерства війни, витягли міністра війни Лятура, котрого особисто боронили Смолька і Сераковський, але се не помогло, збитого повісили на ліхтарі.

Військо уступило з міста, тільки Zeughaus, обсаджений 500 вояками, і дві компанії гвардії до них прилучилися. Тепер від години десятої штурмують його, – там рясний огонь ручний і гарматний. Ми держимо ненастанну перманенцію, від четвертої дотепер, і останемось, бог зна як довго. Розділились ми на виділи і різні депутації, одна іно що вернула від цісаря з новим міністерством. Тепер о ту посаду не трудно, бо народ сам вибере, кого узнаєть гідним свого довір’я. Села довкола повстають і тягнуть сюди. Досі нас поважають. Хвилю стояв я при вікні, Zeughaus горить, гармати б’ють, ми сидимо, а ви, може, спите».

Слідуючого дня рано дописка на тім же листі: «Цілу ніч ми пересиділи, – нині трохи втишилося».

Ми не будемо обширно оповідати випадків ані сього, ані слідуючих «жовтневих днів», се завело б нас задалеко, а цікавих відсилаємо до вищеназваної книги Гельферта, вдоволяючись тут короткими нотатками з листів і дневника самого Федоровича. Замітимо тільки до повищої виписки, що ся друга перманенція сойму потривала над сподівання довга, ба аж до 1 падолиста, а справоздання з того ненастанного (по числу порядковім 52-го) засідання обнімає цілий третій том стенографічних записок з нарад соймових.

Вість о повстанні селян, котрі нібито мали прийти на поміч повставшим віденцям, була радше виразом побожних бажань самих повстанців, ніж фактичного стану речей, і показалась не лиш неправдивою, але й отілько фатальною, що утвердила повставших на раз повзятій небезпечній дорозі, а опісля завела їх в таке положення, з котрого не було вже ніякого виходу. Д[ня] 7 жовтня цісар Фердінанд другий раз віддалився з Відня, зразу до Інсбрука, опісля до Голомуца.

Серед тої страшної і несподіваної бурі сойм не раз побачився в положенні страшенно труднім. На всі сторони хиталась під ним і круг нього земля. Стати одверто на стороні революції він не міг, вже хоч би задля різнорідності своїх складових частей. Ось як в тім згляді писав Федорович д[ня] 8 жовтня:

«У нас в Галичині будуть агітації, щоб лучитись з уграми, – в такім разі камарилья здисперована викличе різню, – тож на бога заклинаю вас – тільки супокій! Попирайте наш сойм і вірте, що потрафимо радше вмерти, а не дамо ошукатися і край погубити!»

Як бачимо, посли галицькі, котрі по виступленні чехів становили найповажнішу слов’янську депутацію, не могли виступити за революцією, маючи перед очима ненастанно червону погрозу різні. Але ж виступити одверто за цісарем і його правительством було для послів майже так само неможливо. З своєї подорожі почав цісар видавати маніфести зовсім неконституційні і накази, зміряючі до придавлення революції, а сойм находився в Відні, в огнищі революції і під пресією революційних елементів, де одне публічно виречене слівце, даюче можність до підозрівання якогось посла о реакційні наміри, могло для нього мати дуже фатальні наслідки.

Оставалась затим для сойму ще тільки одна кладочка до виходу, а се була – засада легальності. Де проти сеї засади виступить цісар або його відпоручники, – там сойм проти них; де виступить революція – там сойм проти неї. Але кладочка се була дуже хитка, бракувало їй головної опори – тих законів, котрі би для всіх трьох сторін були рівно святі. Дотеперішні патенти конституційні, одне те, що дуже неповні і недокладні були, по-друге, хоч і вимушені революційними бурями, та все-таки не випливом ухвал соймових, але випливом цісарської волі, і цісар уважав себе вправі в данім разі відкликати їх як вимушені і невідповідні.

Для революції ж, стоячої на грунті французьких ліберальних доктрин, були ті патенти далеко не виступаючими, а затим також і не обов’язуючими, вже хоч би після засади, висказаної в соймі Боррошем д[ня] 13 жовтня: «Die Revolution ist ein heiliger Volkschutz, ist eine Tatsach, die sich nicht selber zu garantiren braucht». А що основні питання конституційні не були ще в соймі на порядку дневнім, то легко порозуміти, якою хиткою і непевною мусила бути та кладка «засади легальності», на котру сойм був приневолений вступити. Була вона впрочім відповідна доктринерському успособленню найбільшої часті послів, але зовсім неспосібна була винести на собі велике, на долю сойму випадаюче діло: поєднати правительство з народом, утишити криваву бурю, а рівночасно спасти народні права і свободи від загального крушенія.

Від самого початку бурі почував сойм своє несильне і хитке положення. Почуттю тому зараз д[ня] 7 жовтня дав вираз пос[ол] Боррош, вносячи, щоб рада державна вибрала з-поміж себе комісарів, котрі б «роз’їхавшися по провінціях, поборювали всякі ворожі замисли, які там повстати можуть, і надали провінціям якнайповніше переконання, що рада державна тут сповняє свої обов’язки взглядом вітчини, свободи народної і наслідственного престолу». Як бачимо, внесок сей мав двояку ціль: 1) з уваги на нетверде положення сойму між революцією і реакцією здобути для нього довір’я по провінціях і 2) евентуально помирити обі воюючі сторони.

Тільки що средство, пропоноване в сій цілі Боррошем, – висилка комісарів соймових, – було зовсім ничтожне і не могло оправдати положених на нього надій. Федорович промовляє коротенько за тим внеском Борроша, але завдання, яке він вкладає на проектовану комісію, єсть зовсім інше і дуже характеристичне для Федоровича.

«Я попираю внесок посла Борроша, – говорив він, – а то тим більше, бо я переконаний, що чим дальше віддалитися від Відня, того огнища свободи, тим більше можна надибати останків старої системи, особливо по наших окраїнах. Я затим також був би тої думки, щоб рада державна для добра вітчини вислала комісію по провінціях, а то з двох причин: по-перше, щоб додала їм потрібного успокоєння, а по-друге, щоб якнайдокладніше пересвідчилася о стані тих провінцій».

Як можна виносити з тих слів, Федорович не поділяв надій Борроша на те, що така комісія потрафить утвердити в провінціях повне переконання в надійність і силу ради державної і далеко ближчий був до реальної правди, міркуючи, що комісія багато доброго зробить, коли здужає бодай на якийсь час успокоїти роздразнені голови і на власні очі переконатися о стані провінцій. Помимо запавшої в раді державній ухвали, прихильної тому внескові, ми не знаємо, чи подібна комісія взагалі й зачинала свій об’їзд по провінціях; те тільки знаємо, що хісна для держави вона не принесла ніякого.

Між тим революція в місті робила чимраз більші поступи. Цейгавз здобуто, – висланий на поміч його залозі полк галицький Нассав перейшов в ряди революції, – проче військо оставалось уже за містом. Революція віденська відразу показалась не дуже прихильною соймові, підозріваючи більшість його о реакційні наміри. Послам ставалось чимраз душніше в віденській атмосфері, многі почали роз’їздитися з відпустками і без відпусток.

Се спонукало Борроша д[ня] 8 жовтня поставити внесок, щоб усі посли, котрі роз’їхалися, за 14 день ставились знов в соймі, бо в противнім разі узнані будуть виступившими і на їх місце будуть розписані нові вибори. Над тим внеском розпочалась довга і завзята дебата, в котрій посли-радикали старались перетягнути сойм на своє становище і вказати кождому послові обов’язок – попирання революції. Почуваючи велике небезпеченство для сойму і для держави в тім намаганні, але, з другого боку, почуваючи й для себе небезпеченство, коли би схотів явно спротивитися тому намаганню, Федорович все-таки рішається сказати й своє слово, коротке, ніби недосказане, але тим не менше виразне і рішуче.

«Мої панове, – говорить він, – уважаю се найсвятішим обов’язком кождого посла, в тій хвилі не сказати ані одного слова, котре б не було абсолютно конечним. Але власне для того мушу замітити, що кождий посол має двоякий обов’язок: поперед всього взглядом своєї совісті, взглядом бога, – і сей єсть для нього найвищий, – а відтак обов’язок зглядом своїх комітентів. І припустім, що мої комітенти висказали б таку думку, що я не поступаю після їх волі, або коли б те було противне моїй совісті, то мені не осталось би нічого іншого, як тільки зложити мандат посольський. Се, чень же, мені признаєте? Більше в тій хвилі не кажу нічого, але застерігаю собі право в разі потреби й більше сказати».

Як бачимо, протест против революційного становища сойму був дуже резервований, але все ж таки виразний, крім обов’язків зглядом совісті і своїх комітентів посол не знає ніяких інших обов’язків, менш усього обов’язків зглядом «святої» революції, не згідної з інтересом його комітентів і його совісті. Рівно виразною була й та погроза, що в разі перетягнення сойму на те небезпечне становище посли галицькі готові зложити мандати і здекомплетувати, розбити сойм.

Пересторога Федоровича не осталась без впливу на радикальних послів, котрі остаточно мусили відступити від свого наміру. Внесок Борроша зістав принятий, але задля недокладної стилізації і не досить загального оголошення, а також задля бурливих обставин політичних не приніс раді державній майже ніякого хісна, ніякого скріплення.

Зараз на слідуючий день почали над зревольтованим Віднем громадитись чорні хмари. Д[ня] 9 жовтня пише Федорович до жінки: «В місті супокій, – військо за містом. Єлачич, побитий цілковито через угрів і пертий їх силою, єсть уже в Бруку, в миль відси». Вість сеся належала також до тих зрадливих фата моргана, котрими віденці потішалися. Єлачич не був побитий, але спішив на розказ цісаря для усмирення Відня; рівночасно й міністр Долішньої Австрії, кн. Аверсперг дістав наказ, станувши на чолі стоячого перед Віднем війська, получитися в тій же цілі з баном хорватським.

«Ми держимо ненастанну перманенцію, – пише дальше Федорович. – Не сидимо вправді раз на раз в залі соймовій, але де хто хоче: в читальні, їдальні, в відділах, в залі конференцій, але завсігди в будинку соймовім, готові кождої хвилі на поклик до нарад. Виділ безпеченства вже четверту добу сидить день і ніч і ненастанно працює, – міністерства ще нема. Цісар був вчора в Зіггардкірхен, нині, може, вже є дальше. В цілості наша справа виграє, коби тільки в краю був спокій».

І затим при кінці звичайний рефрент: «Коб я тільки якнайшвидше був з вами. Чую, що в будущині там моє поле ділання, – тут сили надто розприскані, партій забагато». Рівночасно нотує в дневнику: «Ненастанні засідання і виділи. Єлачич наближається». Д[ня] 10 жовтня: «Рано засідання, о 3-тій алярм. Багато послів уже порозбігалося, поляки з гонором в серці всі ще тут». Д[ня] 11 жовтня: «Середа. Жадного листа з дому, – почта не прийшла. Засідання як звичайно, членів знов менше. Тут стан облоги – нині ще вправді лиш моральний, але завтра може бути й фізичний».

Замітки ті були аж надто правдиві. Єлачич наблизився до Відня і оба з Аверспергом розложили свої війська круг столиці, а самі стали квартирою в Шенбрунні, осамотілім цісарськім дворі. Місто, почуваючи, до чого воно йде, почало готуватися до оборони. Поперед всього виділ п’ятдесяти кинувся зміцнювати гвардію, – рішено було покликати до неї всіх спосібних носити оружжя і передано сей проект до затвердження соймові. В дискусії над тим проектом пос[ол] Гляйзбах поставив внесок, щоб до гвардії не покликувати слуг, а пос[ол] Сидон, – щоб не покликувати тих журналістів, котрі були допущені на галереї ради державної для публікування справоздань о її засіданнях; в кінці Боррош вніс, щоб не покликувати до гвардії чужих, пробуваючих в Відні менше як 6 тижнів.

Особливо внесок Гляйзбаха, хоч опертий цілковито на статуті о гвардії народній, мусив в тім разі бути дуже не на руку зверхності Відня, бо затикав найголовніше джерело, з котрого оружна сила революції могла була почерпнути дуже значне скріплення. Не диво, що над тим внеском вив’язалась завзята дискусія. Федорович, своїм звичаєм змагаючи до вкорочення тих довгих і безплідних дебат, виступає з слідуючою короткою увагою, спеціально до внеску Борроша:

«Хотів я вже давніше зробити свою увагу, але позаяк не дозволено було робити уваги до поодиноких точок, тож позволю собі тепер сказати слово. Властиво ми вже найвищій команді дали повномочіє, що всі спосібні до оружжя мають бути піддані під її розпорядження, так що тепер неможлива річ увзглядняти всі поодинокі случаї, як сього пос[ол] Боррош жадає зглядом чужинців; в такий спосіб можуть показатися ще й інші спеціальні случаї. Для того я думаю, що ми мусимо лишити найвищій команді повну міць рішати о таких спеціальних случаях, бо інакше ми могли би прийти в таке положення, що й поодинокі особи схотіли би до нас звертатися і ми мусили б голосувати о таких особистих ділах».

При голосуванні принято внески Гляйзбаха і Сидона, а внесок Борроша, відповідно до замітки Федоровича, передано раді громадській, взглядно найвищій команді військовій.

Найвищим комендантом всеї оружної сили Відня зістав вибраний звісний нам уже з попереднього розділу Венцель Мессенгавзер, пенсіонований надпоручник, занимаючийся писательством і журналістикою, знакомий і друг Федоровича і його жінки.

«Була хвиля, – пише в своїм дневнику пані Кароліна Федоровичева, – коли вибір на коменданта міста вагувався між Іваном і Мессенгавзером, жаль тільки, що на попору сього твердження нам не удалось найти ніякого доказу, бо вибір Мессенгавзера на коменданта, досить несподіваний навіть для його близьких знакомих, єсть досі, окілько знаємо, ще не зовсім роз’ясненим фактом».

«Бажання і змагання їх, – пише дальше пані Кароліна, – були однакі (?). І Мессенгавзер несправедливо зістав страчений, бо він не хотів ділати для себе, а тільки для добра загалу; фальшиві і зрадливі донесення погубили його. Була се одна з тих чистих душ, котрі світ божий і добро людей ставлять собі одинокою цілею життя. Вийшовши з закладу військового, дослужився швидко рангу офіцера і, жиючи тільки хлібом і водою, складав той скупенький свій дохід, щоб удержувати стару матір і купувати собі папір та чорнило до писання, бо, сидячи в вільнім часі по бібліотеках, обібрав собі працю – писати всесвітню історію, в котрій уже далеко був поступив.

Буваючи часом в нашім домі, дуже був рад, що міг поговорити о вищих предметах, а найбільше о улюбленій історії. Не раз, мовби в якій екзальтації повторяв: «Ах, Ганнібале і Фрідріху Великий, ведіть мене своїм духом». З фігури і поверхності був зовсім подібний до Фрідріха Великого прусського. Шкода того чоловіка!» [В віконськім архіві хорониться автограф Мессенгавзера]

Того ж самого дня (12 жовтня) на вечірнім засіданні виступив міністр фінансів Кравс з жаданням дальшого кредиту на потреби державні. Рада державна ще на самім вступі дебати бюджетової признала була міністерству фінансів кредит в сумі 20 мільйонів. З тої суми передано було міністерству зараз тоді 6 мільйонів, а опісля вотовано на внесок Дилевського других 6 мільйонів. Тепер виступив міністр Кравс, котрий при ухваленні внеску Дилевського не був присутній, допоминаючися цілої решти, т. є. 14 мільйонів, і, освідчаючи при тім, що і з тими грішми ледве вистарчить сей місяць, а на другий місяць і так буде змушений жадати нового кредиту.

На те Дилевський почав усправедливлятися, що свій оногдишній внесок о уділення на сей місяць не цілої признаної суми, а тільки 6 мільйонів, поставив тільки для того, бо не знав правдивого стану фінансів державних, а бажав задержати в бюджеті яку-таку рівновагу. Німецький радикал Демель вносить, щоб ухвалений внесок Дилевського відкликати, а натомість вотувати 14 мільйонів. Против того виступив в обороні Дилевського Земялковський. Піллерсдорф вносить, щоб, ігноруючи внесок Дилевського, вотувати попросту жаданих міністром 14 мільйонів. Федорович виступає з слідуючою промовою:

«Мої панове! Що чинимо, що вис[ока] палата ухвалює, те ухвалює завсігди з найповнішим переконанням, з найпевнішим поглядом. Ми ухвалили тільки признання дальших шести мільйонів, отже, разом 12 мільйонів, бо вис[ока] палата дійсно була в тім переконанні, що ті гроші якийсь час вистарчать на покриття біжучих потреб. Ми не знали тих обставин, котрі нам іно що вияснив і міністр фінансів. Се єсть ухвала палати, і вона не може бути змінена.

Але ж тепер, коли п. міністр фінансів єсть присутній – а я жалую йому, що він і вперед через случай не міг бути присутній – вільно йому предложити вис[окій] палаті дальше домагання і поперти його потрібними мотивами, щоб ми могли йому й решту признати. Се вже тоді буде залежати від вис[окої] палати, чи признаєть йому встаючих ще 8 мільйонів, чи ні. Але, щоб ми відкликували свою попередню ухвалу, се не лежить в наших силах. (Браво!)

В предложений мною спосіб ціла справа буде полагоджена, жадання п. міністра фінансів заспокоєне, а наші ухвали остануться ненарушені».

Міністр Кравс радо пристав на такий вихід і сейчас же поставив внесок о уділення до попередніх 6-ти ще й рештуючих 8 мільйонів. «Я поважаю ухвалу палати, – сказав він, – бо остаточно й 6 мільйонів також щось значать, тільки що сим разом на потреби не вистарчать». Затим Федорович, немов в відповідь на закид о пустім формалізмі сього внеску, ще раз взяв слово.

«Мушу тут поперед всього запримітити, що форма не завсігди єсть тільки формою; не раз форма містить в собі й духа. Запримітивши се, покликуюсь на свідоцтво цілої вис[окої] палати, що ми попередню свою ухвалу повзяли не з якого-небудь недовір’я до п. міністра; противно, ми віддавали йому найвищі похвали, що з так немногими мільйонами зумів вийти до ладу. Але ж ми зв’язані також святим обов’язком і мусимо за те відповідати перед своїми комітентами, щоб ми робили все, що тільки вважаємо можливим до зроблення для їх добра. Отож ми держались того погляду, що треба шанувати кредит банку державного, і для того ми призволили тільки дальших 6 мільйонів. Тепер же п. міністр фінансів навів нам причини, котрі вперед не були нам відомі, а іменно, що в найближчім місяці падолисті буде мусила бути заспокоєна виплата процентів від довгу державного. Се есть нова причина, котра може нас спонукати для призволення тих нових 8 мільйонів. Задля тої причини попираю я внесок і міністра фінансів».

Внесок той зістав принятий.

По залагодженні сеї фінансової справи виступив Боррош з новим внеском, зміряючим до запобіження домашній війні і поєднання правительства з народом. В тій цілі вніс він – вислати адрес до цісаря з предложенням, щоб скликав всі народи Австрії на конгрес до Відня, в котрім-то конгресі взяли б участь також теперішні посли і міністерства обох половин держави. Внесок сей, чисто доктринерський і непрактичний, так як і все, що виходило від Борроша, був немовби тою стебелиною, за котру хапається потопаючий. Особливо посли сторонництва радикального живо вхопилися за нього.

І так, пос[ол] Ціммер вніс, щоб внесок Борроша передати перманентному виділові безпеченства, котрий би завтра предложив о нім правоздання і проект адреса. Пос[ол] Фішер вносить, щоб, коли сей адрес переданий буде цісареві, завізвати рівночасно армії угорську і хорватську до завалення оружжя. Пенчиковський вносить здержатись з тим адресом аж до повороту депутації, висланої вчора до цісаря. Против того виступив Найвиль, налягаючи, щоб висилку адреса по можності прискорити. В тім самім дусі промовляли також Сирекер і Ціммер, ударяючи завзято на двір цісарський і ворожачи малу вдачу адресові.

«Не слухали нас в наших власних справах, то не послухають і тепер, коли ми задумали вмішатися в справи угорські. Двір бажає побіди, і коли ми будемо отягатися або виєднувати завішення оружжя, то двір за той час стягне докупи такі маси війська, що нас всіх буде міг відразу роздавити».

Так говорив Ціммер, немовби думаючи, що посли своїми адресами і депутаціями зможуть сьому перешкодити. За внеском Борроша виступив і Піллерсдорф, твердячи, що діло тут йде не тільки о два краї (Долішню Австрію і Угорщину), але й о інтерес трону. Тепер виступив Федорович і промовив ось як:

«Мої панове! Опісля мого погляду діло розходиться тут не тільки о Долішню Австрію, але й о інші краї монархії. Я як посол завсігди старався говорити тільки о фактах, бо тільки о фактах слідує послові суд видавати. Але ж, панове, треба нам бути одвертими і не таїти нічого перед самими собою. Маніфест, котрий іно що перед кількома хвилями зістав нам з трибуни оголошений та котрий його величество цісар під час своєї подорожі видав, оповіщає нам, що діється в інших частях монархії.

Ми, констатуюча рада державна, єсьмо тут, ми осталися, і справді, в тій хвилі ми єсьмо тут не так для того, щоб установляти закони, як радше для того, щоб охоронювати благородну кров віденського населення. Мої панове, сповняймо аж до послідньої хвилі свій обов’язок. Чи сповнить його двір, чи сповнить його цісар, – се не лежить в нашій силі, але сповнімо ми свій обов’язок. Вислання депутації такої, якої домагається пос[ол] Боррош, зашкодити не може. Він сказав виразно, що йому тут не ходить о завішення оружжя, і я також зовсім далекий, щоб се діло в такий спосіб зрозуміти.

Як обставини зложилися, так мусять дійти й до розв’язки; але ми, мої панове, не залишім стрібувати і сього средства, котре нам тут зістало предложене та котре, після мого погляду, не може нічого зашкодити, але все-таки може що-небудь помогти». (Одобрення.)

Внесок Борроша зістав принятий і йому самому поручено уложити адрес, котрий зараз же на другий день (13 жовтня) рано прийшов під обраду сойму, перейшовши перед тим критичний розбір в комісії, до котрої також Федорович був вибраний. Адрес не вдоволив великої часті послів. Декотрі вважали його занадто розтяглим, занадто млявим, занадто лояльним. Пос[ол] Надлер, між іншим, сказав:

«Отсе вже четвертий раз збираємось ми вислали депутацію до його вел[ичності] цісаря. Перший раз післали ми посла Ленера (Голос: Ні!); другий вислано було одного посла з відповідею бана Єлачича до цісаря, але той посол не доступив навіть честі бути до є. в. допущеним; третій раз вислала вис[ока] палата депутацію до є. в., але й та, окілько можна догадуватись, нічого не вдіяла. Що вдіє та четверта депутація з сим адресом, на се нема що й надіятись. Адрес єсть лояльний, але, проте, я не покладаю на нього жадної великої надії».

Щоб закінчити предовгу дебату, в котрій по більшій часті або становлено мало значачі стилістичні поправки, або повторювано те, що вчора було переговорено, виступив Федорович з слідуючою коротенькою примовкою:

«Справа та на всякий спосіб вимагає дуже основної і зрілої застанови; але іменно та наглість діла, котра вчора нас спонукала до ухвали, щоб адрес до є. в. якнайшвидше був уложений, спонукає нас також до того, щоб той же адрес якнайшвидше до є. в. був висланий. Всі панове знаєте, що ми находимось в надзвичайнім положенні. В нашій палаті були розправи завсігди утяжливі, а тепер будуть, запевно, ще утяжливіші, бо тикаються предметів надзвичайних, виємкових. Палата вибрала і наділила своїм довір’ям комісію для розбору того адреса. Комісія та посвятила кілька годин на її розбір, а коли ми схочемо мати на увазі іменно те, о що тут найбільше ходить, т. є. час, то я прошу вис[оку] палату, щоб зволила приняти той адрес так, як він єсть».

По промовах Борроша і Гольдмарка (сей послідній жадав острішої стилізації) адрес Борроша принят і приступлено до вибору депутації, котра б мала його занести цісареві. Видячи, що й тут заноситься на довгу дискусію, Федорович промовив: «Щоб вкоротити час, ставлю внесок, здати се на президента палати, щоб він з-поміж присутніх послів іменував членів депутації». Внесок сей принято, і президент Смолька членами депутації іменував Фішера, Вержхлейського, Гагенавера, Геціга і Прато, а коли сей послідній зрікся, замість нього посла Турко.

Примітки

Дня 6 жовтня, почалась в Відні революція, котра і для сойму і свободи цілої Австрії мала скінчитися дуже фатально. – Перемога контрреволюції призвела до розпуску парламенту і проголошення 4 березня 1849 р. нової конституції, яка надавала імператору не тільки всю виконавчу владу, а й право накладати вето на рішення законодавчих органів і видавати постанови, що мали силу закону. Влада династії Габсбургів зберігалась над усіма народами імперії.

Цейгавз здобуто, – висланий на поміч його залозі полк галицький Нассав перейшов в ряди революції. – Йдеться про події 7 жовтня у Відні, про взяття штурмом цейхгаузу (арсеналу), що дало змогу озброїти повстале населення, про перехід на бік повстанців частини імператорських військ, в тому числі галицького полку «Нассав» (від назви графства в Німеччині – Нассау).

Аверсперг Карл (1783 – 1859) – граф, австрійський фельдмаршал, під час революції 1848 – 1849 рр. командував цісарськими військами в Нижній Австрії, у жовтні 1848 р. брав активну участь у придушенні повстання у Відні.

Мессенгавзер Цезар Венцель (1813 – 1848) – австрійський журналіст, офіцер імператорської армії, очолював оборону повсталого Відня в жовтні 1848 р.

звісний нам уже з попереднього розділу – в попередньому (12-у) розділі немає згадок про Мессенгавзера. Можливо, текст цього розділу також зберігся не повністю.