І.Федорович у середині жовтня
Іван Франко
Між тим Федорович непокоївся дуже тим, що не дістає ніякої вісті з дому, гадаючи, що, може, його листи не доходять. Для того просив Мангеймера, щоб через жидів передав відомість о нім до Тернополя. Сей лист Мангеймера, писаний до тернопільського купця, жида Регля, також находиться в віконськім архіві, і ми виймаємо з нього цікавіші уступи, де Мангеймер говорить про Федоровича.
«Мій високоповажний друг, п. пос[ол] Федорович просить мене сею дорогою подати о нім звістку його родині, позаяк здається, що на 7 листів, котрі він від 6 с[ього] м[ісяця] написав додому, ані один не дійшов. Прошу вас затим поперед всього завідомити його родину і приятелів, що він не тільки свіжий, здоровий і в добрім стані находиться, але надто показався дуже талантливим, невтомимим, вимовним і сміло переконань своїх боронячим мужем в тих бурливих часах і позискав собі найповніше поважання цілої палати і публічності. Так як галицькі посли взагалі показались людьми гідними всякого поважання, то іменно Федорович належить до найвизначніших поміж ними».
Аж ось д[ня] 13 жовтня одержав Федорович лист від жінки, і знов кілька день шле лист за листом додому, оповіщаючи про все, що робиться в Відні. І так пише він д[ня] 14 жовтня:
«Тут діла остаються майже без ніякої зміни. Єлачич і Аверсперг на наше завізвання відступили трохи від міста, а може, скорше з обави перед уграми, котрі мають сюди надтягнути. Але на лініях ненастанні перепалки. Говорять, що Віндішгрец тягне сюди. В місті і за містом єсть звиш 100 тисяч людей уоружених, людей повних серця: гвардії, студенти і що хочеш.
По правді, від рана до вечора думаю: тут точка, з котрої цілій людськості можна надати довільний напрям. О, коб тільки бог дав кождому совість, натхнув їх правдою, щоб той народ, добрий і повний посвячення, не вивели на бездоріжжя. О, коб бог освітив цісаря і його раду! Ми, сойм, держимось досі справді гідно, але на провінціях всюди стараються нас представити в найгіршім світлі, а прецінь же тілько ми тут ще все удержуємо. То мене тішить, що маємо тілько гідних людей, котрі, вірні свому покликанню, остались тут, щоби кілько можна і доки можна повздержувати розлив людської крові.
Я не трачу надії, що все те ще якось виясниться. Чехи від’їхали майже всі і скликають сойм до Берна. Я там ніколи не поїду. Мій мандат єсть до Відня, останусь тут, поки буде можна, поки честь буде того вимагати, а як не можна буде довше оставатись, зложу свій мандат в руки своїх виборців: я боронив його до послідньої хвилі з гідностею, яку винен я собі і їх імені. Єсть тут велика недостача людей енергічних, – легко би можна високо станути. Мессенгавзер, той сам приятель п. Черні, вибраний провізоричним комендантом гвардії, т. є. цілої оружної сили. Але не гідностей, а тільки добра загалу бажає муж правий».
Того самого дня в раді державній предложив неустаючий виділ безпеченства остаточну резолюцію, котра мала бути доручена банові Єлачичові з домаганням, щоб випровадив своє військо з-під Відня. Розпочалась дебата над тою резолюцією. Потоцький пропонує деякі формальні поправки. Піллерсдорф, для котрого резолюція єсть занадто остра, рад би, щоб обі сторони поєдналися і без неї, т. є. щоб Відень капітулював. Против подібної інсинуації виступає остро віденський трибун людовий і провідник авлі Гольдмарк. По нім піднімається Федорович і говорить;
«Мої панове! Ухвала, котру ми тепер маємо повзяти, єсть так важна, що я вважаю своїм святим обов’язком ще о ній дещо сказати. Мушу тут добре приглянутись становищу нашому і становищу, яке заняли обі перед Віднем стоячі армії. Мої панове! Наші комітенти і історія видадуть суд, чи ми яко конституюча рада державна донині сповняли свій обов’язок, і я думаю, що вони к честі нашій будуть мусили потвердити се питання. Ми завсігди поступали тільки в дусі поєднання. Коли в Угорщині вибухла війна між хорватами і мадярами, коли депутація угорського сойму стояла тут перед нашою палатою і коли ми ставили внески, щоб наша рада державна взяла в свої руки посередництво для привернення спокою і порядку, то нам сказано, що ми не компетентні мішатися в чужі діла.
Мої панове, що ж сталося? Армія хорватів, о котрій наше міністерство виразно казало, на кількаразові запитання говоримо, що не єсть австрійською армією, а тільки дістає удержання для того, бо з угорського скарбу ніякого удержання дістати не може, значиться, мої панове, що се єсть армія ворожа, – та сама армія хорватська підступає з Угорщини до Австрії. Покликають тут на подібні случаї з історії. Коли ворожа армія перейде на територію нейтрального краю, яке право має тоді край, з котрого армія уступила? Моє право жадати від нейтрального краю роззброєння тої армії. Так сталося з армією польською в р. 1831; вона зретирувала на австрійську територію і мусила зложити оружжя (Одобрения.)
Отож і тепер хорватська армія вступила на нейтральну територію, – тож і повинна була зложити оружжя. Вона сього не зробила, противно, армія та сповістила, що не тільки не зложить оружжя, але йде за громом гармат, а окілько я знаю, був той грім гармат не за нею, але перед нею, бо напрям її був не взад, але вперед, значиться, грім гармат віденських вночі д[ня] 6 жовтня звабив її сюди. Питаюсь затим дальше, мої панове, коли та армія не зложила оружжя, яке право дає тамтому краєві право народів? Дає йому право жадати, щоб та армія ще нині зложила оружжя або, коли сього не зробить, щоб той край сам собі право зробив. Мої панове, в тім згляді думаю, що ми ще до сеї хвилі не схибили з свого становища, ми не можемо ще й нині наказати уграм, щоб дали спокій, бо вони роблять тільки те, що диктує їм право народів.
Але ми можемо ще щось інше зробити і робили вже: ми кілька разів домагалися від бана Єлачича, щоб уступився з-під Відня, уступився в ім’я боже, куди йому сподобається, щоб не давав нових причин до розливу крові. Мої панове! Недавно ще мали ми цісаря поміж собою, мали міністерство поміж собою, мали власть екзекуційну. Питаюсь вас, мої панове, де поділась та власть екзекуційна? Цісар віддалився, міністерства нема. (Сміх.)
Прошу вас, мої панове, справа се дуже серйозна, ми находимось в самім осередку небезпеченства, поділяємо те небезпеченство (Одобрення), ми не уступили з своїх місць, цісар і міністерство нас покинули (Одобрения і безкінечні оплески); питаюсь вас затим, мої панове, і се нехай чують наші виборці, нехай чують всі в краї Австрії, нехай чує ціла Європа, і нехай запише історія Австрії: чи ми сповняємо свій обов’язок, чи ні? Вони мусять відповісти: «Так, ми сповняємо свій обов’язок».
Іно що перед кількома годинами вислали ми депутацію до цісаря з повномочієм – вияснити йому без оговорок ціле положення і заклинати його, щоб ужив всяких средств для запобіження розливові крові. Оба генерали стоять під його розказами; одним почерком пера міг би він се зробити, що армія відступила би від Відня. Мої панове! Ви знаєте, як нашу депутацію принято і з якою відповідею її сюди до нас відіслано – і наше положення не змінилося. Ми, скликані для установлювання мирних законів, для урядження конституції, сидимо тепер тут, щоб рішати ухвали, чи бан Єлачич має бути уважаний ворогом краю, чи ні. Наше положення, се наш найвищий закон.
Мої панове! Єсть хвилі – і одна з таких хвиль настала тепер, – де мусимо в’язатися тільки тим найвищим законом, законом конечності. Місто загрожене; ми не можемо брати на себе відповідь за бана Єлачича, за те, що він досі не підлягав нашим домаганням. Нехай він сам, він сам за те бере відповідь на себе, коли кров зачне плисти. Затим я після сього вияснення, котре я по своїй совісті обов’язаний був тут подати, не вагуюся внести, щоб вис[ока] палата зволила внесок комісії приняти». (Грімке одобрення.)
Внесок зістав принятий і резолюція в стилізації виділу безпеченства до Єлачича вислана, хоч розуміється, хісна для міста не принесла ніякого.
О тій мові ось що нотує Федорович того ж самого вечора в своїм дневнику:
«Рано нічого важного. Вчора трохи бились форпости на Макирлінії. Нині пополудні внесок виділу – послідня відповідь Єлачичові. Я сказав рішучі слова, толкуючи з права народів його поступування і наше – сойму – положення, наше легальне, гідне поступування. Слова мої рішили. Ліно, я тепер говорю, коли другі мовчать, може, ти се чуєш?»
А до жінки писав він д[ня] 16 жовтня слідуюче:
«У нас нині комплетний супокій на лінії докола міста. В Шенбрунні стоять Аверсперг і Єлачич, по сім боці лінії стоять гвардії, робітники, академіки, все оружне, але супокійне. Часом стрілять до себе кілька разів з гармат або з ручного оружжя, упаде кільканадцять, тих стягнуть на кургу, і знов найліпша в світі гармонія, говорять до себе і т. д., – одним словом починають люди привикати до того, і здається, що з часом буде війна для розривки так потрібна, як тепер казино. Сойм радить. Хотячи раз скінчити довгі дебати, сказав я в суботу (14) вечором правду народові і Єлачичові, говорив перший раз одверто і ясно, але ж бо зате мало галерія не завалилась, таке браво дістав я. Вже тепер ніхто не скаже, що я не говорив. Я читаю раз в раз «Magia Veterum» – дуже мені смакує. Може бути, що сойм наш перенесуть в інше місце, до Голомуца або до Берна, – тоді я вернув би додому. Замість гостей закватировано тут в готелю 80 студентів з Грацу, оружних, – крик такий і галас , що й писати трудно».
До вияснення уступу в повищім листи «Вже тепер ніхто не скаже, що я не говорив» – треба нам тут додати, що майже кождий лист, який Федорович діставав з дому, приносив йому жалоби тернопільських виборців на те, що замало говорить і замало посилає справоздань до тамтешньої ради народової. І так ще д[ня] 25 вересня писав Айгнер:
«Д[ня] 20 с. м. був я в Тернополі; жалуються, що в. пан не пише ані до ради народової, ані до нікого з обивателів міських, і роблять таку увагу, що в. пан досі в соймі дуже мало коли промовляє і виступає. Мені здається, що не зле би було, як би в. пан писав часом до ради народової, а часом до Михайла Перля і повідомляв їх о відносинах соймових, котрі не завсігди друком бувають оголошені».
Д[ня] 1 жовтня пише знов якийсь Казимир Булиш:
«Вважаю своїм обов’язком донести тобі, що виборці тернопільські на кождім згромадженні ради народової, т. є. три рази щомісяця, завсігди довідуються, чи і до кого з ради ти писав, а позаяк від хвилі твого виїзду тільки один лист від тебе мав Поглодовський, відходять досить невдоволені. Дізнайся в Відні, чи пос[ол] Гарматій так часто пише до виборців свого округа: майже щотиждень буває з’їзд в Микулинцях або в Лючці у його вітця, де читають листи» котрі він присилає на руки попів».
Навіть любима жінка того самого д[ня] 16 жовтня пише йому: «Міщани тернопільські дуже жалуються, що їм мало доносить, що там діється». Очевидно, що у всім тім мало було вини Федоровича: при такій многоті занять і серед таких бурливих часів годі було йому думати о частій кореспонденції з радою народовою. Селяни могли се робити частіше, так як вони по неграмотності своїй не працювали в комісіях ані виділах і не виступали взагалі з нічим публічно.
Примітки
Віндішгрец (Віндішгретц) Альфред (1787 – 1862) – князь, австрійський фельдмаршал, у 1848 – 1849 рр. очолював війська, які придушували повстання у Празі і у Відні, а також революцію в Угорщині.
…Чехи від’їхали майже всі і скликають сойм до Берна… – Чеські ліберали, які утворили у рейхстазі праве, вірне Габсбургам крило, поспішили разом із своїм президентом Штробахом залишити Відень після народного повстання 6 жовтня 1848 р. Вони мали намір скликати депутатів рейхстагу у Брно (у Франка – у Берні) – головному місті Моравії, щоб там публічно проголосити свою відданість австрійському імператору.
…Коли в Угорщині вибухла війна між хорватами і мадярами, і коли депутація угорського сойму стоял а тут перед нашою палатою… – Йдеться про контрреволюційний виступ сербсько-хорватської армії на чолі з Єлачичем проти революційної Угорщини восени 1848 р. і приїзд до Відня депутації повсталих угорців, які мали повноваження просити допомоги у віденського рейхстагу. Та консервативно-поміщицька більшість рейхстагу не побажала вислухати революційну угорську депутацію.