Перший виступ

Іван Франко

Сойм віденський в ту пору радив уже звиш місяця. Наради його розпочались були ще 10 липня, т. є. майже о місяць перед докінченням всіх виборів. Вісім перших засідань (від 10 до 20 липня) посвячені були працям вступним, т. є. виборові різних комісій, випрацюванню регулямину і верифікації виборів. Уже ті перші засідання були дуже бурливі. Д[ня] 22 липня наступило торжественне створення ради державної, без присутності цісаря і без мови тронової. Затим пішли дальше вибори комісій, верифікації виборів, причім особливо галицькі посли пописувалися довгими бесідами, обвиняючи правительство о впливи і надужиття при виборах.

Посли поділилися на секції після лавок, в котрих сиділи, кожда секція мала свій виділ і відбувала спільні наради; крім того, сходилися в клубах посли однакових думок, з одних провінцій також на спільні наради. Найтісніше зорганізовані були чехи, – вони держалися найбільш окремо від прочих послів, в опозиції до німців, – й як скоро тільки почалися в Відні розрухи, вони, бачачи, що о властивій конституційній бесіді серед таких обставин не може бути мови, греміально покинули сойм і виїхали з Відня.

Д[ня] 14 серпня Федорович перший раз говорив в клубі і дався пізнати своїм товаришам яко симпатичний і розумний бесідник, бо мова його нагороджена була оплесками.

З дому прибували до нього часті листи: від жінки, від щирого друга Гіцкевича, котрого він по своїм виборі спровадив зі Львова до Грималова для надзору над родиною і господарством, дальше від Айгнера і Бавера, урядників грималівських, котрі доносили йому о всім, що діється в окрузі. Листи ті представляють немалий інтерес історичний, – в них розказано доволі фактів, характеризуючих тодішній стан і настрій народу в Тернополі, в своїх бесідах парламентарних Федорович не раз на них покликається, – тож і ми постараємось важніші з них уступи яко матеріал історичний подавати дослівно.

І так пише Айгнер д[ня] 9 серпня:

«Нині побив один хлоп присяжного з Мазурівки за те, що той же якісь гроші для Матвія Лейчака, котрий з Теребовлі зістав вибраний послом до ради державної, на розклад депутатів громадських збирав. Здається, що п. Лейчак мусить хлопам якісь дурниці писати. Прошу там в те взглянути і Лейчакові сказати, аби до Лошнева ані до громад ніяких банялюків не писав, бо хлопство тутешнє покликується на його писані листи і для нього ніби якісь складки збирає, о чім однако ж добре довідатись не можна».

Д[ня] 11 серпня знов пише Айгнер о тім ділі:

«З певного джерела довідуюсь, що не так Лейчак, як Василь Гарматій, посол з Микулинець, тутешнє хлопство баламутить. Вчора писали грималівські міщани і селяни лист до Гарматія о поля і ліси. Говорять, що Гарматій казав збирати підписи, щоб Галичина була поділена на руську і польську губернію».

Справа тих листів, котрими посли-селяни з Відня нібито бунтували народ по селах, мусила тогди бути дуже голосна і наробити між дідичами та їх офіціалістами немало пополоху, коли з різних сторін люди о тім самім пишуть до Федоровича. Пані Кароліна під д[ень] 21 серпня доносить:

«Лейчак-посол курйозний лист написав до свого округа, в котрім жадає, що коли хлопи мають які домагання о луки, ліси або що подібного, щоби йому їх посписували і на кождій просьбі поклали 500 підписів. В кількох селах так урадили, що хто знає, чи се він писав, може, то яка зрада, що тільки підписів жадають, – най ся діє воля божа, – що там урадять, то так буде, а підписів таких не дамо».

А Бавер також д[ня] 27 серпня:

«В день 21 с[ього] м[ісяця] внесла грималівська громада сим attinentiy просьбу на адрес п. Матвія Лейчака в Відні, в котрій домагається: 1) своїх (т. є. рустикальних) піль з р. 1813; 2) лісу; 3) пасовиська. Заразом протестують против запровадження гвардії народової і против нашої (не знати якої, бо Бавер – німець і лист пише по-німецьки) народності. Посол до ради державної Матвій Лейчак сам намовив до того громаду частими листами з тим запевненням, що міністерство справ внутрішніх в дорозі приватній, а не на засіданні соймовім, постарається ті точки полагодити після їх бажання. Заразом пише М. Лейчак в своїм до Антона Пирога адресованім листі з д[ня] 7 серпня (що можу свідками ствердити) і остро завзиває громади слідуючими словами: «Шляхти не слухайте, наказів ніяких не сповняйте, бо старі права покасовані, а нових ще не маємо».

Ті писання о подіях або зовсім непевних (як збирання складок для п. Лейчака), або таких, котрі супротив конституції не представляли нічого нелегального, як завзивання, щоб громади списували свої домагання і жалоби в петиціях і подавали їх до сойму державного [Таких петицій і жалоб громадських, справді, вплило до ради державної в тім часі велике множество; в списах петицій, публікованих при стенографічних справозданнях з нарад сойму, находимо вичислених… петицій галицьких громад, а іменно…], дразнили Федоровича і склонили його до першого, досить невдалого виступу в парламенті при дискусії над поданням посла Гоя.

Діло було ось як: руський мужик посол Гой, не вміючи німецької мови, під час дебати над внеском Кудліха о знесенні панщини казав собі виробити бесіду і предложив її президентові сеймовому з просьбою о її відчитанні. Президент не знав, що з нею зробити: чи вважати її яко мову, чи яко петицію, і предложив ту справу соймові. Розпочалась довга дебата, в котрій посли-поляки промовляли досить роздразненим тоном. Перший раз тогди (д[ня] 10 серпня) забрав голос публічно Федорович.

«Позаяк посол Гой, – говорив він, – сам німецької мови не вміє, то мусив же прецінь хтось йому те письмо виробити. А що кождий за свої слова особисто відповідає, а пос[ол] Гой за те письмо відповідати не може, бо його на німецькій мові не розуміє, то смів би я внести, щоб висока палата ухвалила, нехай він назве того, хто йому се письмо зробив, щоб ми були в стані осудити, чи се був чесний чоловік, чи ні».

Очевидно, сей зворот був ані не логічний, ані не парламентарний, – тож і не диво, що на тім місці перервали бесіду Федоровича крики: «Ні! ні!» і ознаки невдоволення, а посол Сераковський вніс перейти над цілою справою до порядку дневного. Федорович, покидаючи справу посла Гоя, ось як дальше говорить: «Прошу ще о слово. До мене прийшли нині листи з Галичини, в котрих доноситься, і о чім я ще на будуще буду просив о слово, що один з послів каже там від хлопів збирати гроші і присилати до себе всякі жалоби». Але і се закінчення не зробило ніякого враження на палату і зістало перерване яко неналежаче до речі. Письмо Гоя по довшій нараді передано комісії петиційній.

Та невеличка афера, так звичайна в кождім, а особливо так новім парламенті, як був тодішній віденський, дала багато до мислення Федоровичеві. Він пізнав свою ошибку, а заразом пізнав, як то легко свіжому, не знаному ще чоловікові стягнути на себе невдоволення згромадження, котре потому дуже тяжко розсіяти. В дневнику своїм під днем 19 серпня нотує він: «Нерозважно вирвавсь я о Гою, – то було причиною, що я не договорив – неприготований». Він рішив відтепер добре обдумувати кожду справу, о котрій хоче говорити в парламенті, а численні нотатки і шкіци бесід свідчать о тім, що він совісно сповняв ту постанову і міг зовсім справедливо до повищої нотатки в дневнику дописати д[ня] 7 вересня: «Вийшло ми се на добре».