Вереснева криза влади

Іван Франко

Між тим відносини державні запутувались чимраз дужче. На Угорщині вибухла революція, супротив котрої виступив бан хорватський Єлачич. Цісар Фердінанд, слабий і нерішучий, не був тим смілим стерником, котрий би серед тих бурливих хвиль міг ціло перепровадити судно державне.

«О боже, – пише д[ня] 23 вересня Іван Федорович, звиджуючи Шенбрунн, – чому ж іменно той чоловік, котрий так багато міг би зробити, єсть уломним на дусі! Чому ж ти мені дав так маленький круг ділання? Чи, може, мій час ще прийде?»

А час справді йшов страшний, фатальний, в котрім, як здобуток всіх революційних бур того року, мали вирости гіркі, убійчі плоди – кривавої реакції. Не наше діло розказувати обширну історію того трагічного перелому, – о нім написано вже стоси книг і брошур [Найкраще розказана історія «жовтневих днів» і слідуючої за ними реакції в великім 5-ти томовім ділі Гельферта «Geschichte Oesterreiches seit den Octobertagen 1848»]; в тій безбережній повені фактів занімати нас буде тільки особа Івана Федоровича, котрий серед бурі справді виростає на перворядного парламентарного бесідника, видного представителя ради державної, котрого автор брошури «Reichsrats gallerie» трафно характеризує слідуючими короткими, але маркантними словами:

«Федорович – елементарний огнистий дух, непочата натура, повна здорового, природного і неохибного інстинкту. Він не много думає, не много розважає, не довго нагадується, – справляється швидко, коротко, зв’язно, але по найбільшій часті й трафно. Довгих бесід він не говорить, а тільки робить уваги, але ті уваги суть не раз многоцінними замітками (Rändglossen), котрі в кількох словах криють цілий скарб здорового суду і бистроумності. Хто не пригадує собі його з днів жовтневих? Його погляди принімано звичайно з радісними окликами, бо вони ж, звичайно, кидали світлу мисль, розв’язку запутаного клубка. Єсть се щаслива мішанина остроти, сердечності і енергії, котрій недостає тільки відповідної міри знання наукового; оригінальність єсть в нім надто пануючою і для того на організатора він менше спосібний».

Постараємось затим звести докупи цінні бесіди, замітки з дневника і з листів Федоровича і зробити з них не тільки причинок до характеристики його особи, але також до історії «жовтневих днів». Зачнемо ті виписки з днем 11 вересня, в котрім Федорович, відповідаючи на заохочуючий лист пані Кароліни, ось що пише:

«Говориш, що я тут щось мушу для краю зробити. Ти мене знаєш – більше нічого не скажу. Взагалі я постановив собі о політиці ані говорити, ані писати нічого. Пішовши о 12-тій спати, справедлива річ встати о 7-мій. Одіваюся і снідаю до 8-мої, відтак переглядаю папери на слідуюче засідання, іду до секції о 9-тій, відтам – до сойму, з котрого перед 4-тою рідко коли виходимо. Відтам, змучені сидженням – на обід, о 5-тій вже – до клубу, а решту нічних годин – на читання цілих оберемків щодень роздаваних нам паперів: де хто що видумав, виснив або вивчив, хто з ким посварився, все те друкують і – до сойму. Для того я задумав собі без гомону і балакання тихесенько через знакомства перепровадити тут кілька інтересів і пишу о тім. Податки жидівські урвуться від 1 падолиста 1849 р., в акцизі пороблені будуть зміни, о шляхетстві швидко напишу лист до тата.

Вчора від’їхала відси депутація угорська [Ся депутація приїздила до цісаря; пізніше інша депутація удавалася до сойму, о ній дальше буде бесіда] в червоних шапках і з червоними перами, – було їх 200, в тім самім готелі, де я живу, – але зле їх принято, – здається, що там страшенна буде буря, на Угорщині. Передучора виступив був один посол з відважною інтерпеляцією, а вечір зроблено йому факельцуг; а що живе в тім самім готелі, що й я, то ж і я поділяв той факельцуг, котрий тривав три години: багато там було співів і промов, а я глядів і думав, як то легко дійти до лаврів, котрих, однако ж, не бажаю для себе. При тім якась пані дала пізнати злий гумор, що їй не дають спати, – тож на другу ніч зроблено їй котячу музику, – і так я бачив одне і друге. «Шаріварі» все ганьбить; мене ще, богу дякувати, не було чим».

Пам’ятного д[ня] 13 вересня рано, не придвиджуючи ще нічого, Федорович ось як продовжує вчорашній лист:

«Ти мене знаєш наскрізь, ти знаєш, що мої бажання тільки добрі і чисті і що у мене єсть відвага, – але що ж тут робити? Переконуюсь, що досі я найліпше робив, не виступаючи, як тільки дуже умірено. Досі крайові питання ще не прийшли на денний порядок, тож взагалі ще чекаємо, але робиться багато в спосіб парламентарний, творячи силу «поза домом», щоб опісля здобути чого треба. Одно нас дуже спиняє, а то се, що віденці починають нас контролювати: що тільки їм не сподобається, так зараз буря.

І так, в понеділок пересадили ми (я не голосував) дуже дурну, але права слов’янські узнаючу ухвалу, що всі розправи соймові можуть вестися на всіх язиках, т. є. хто не вміє по-німецьки, нехай говорить по-руськи, а другий має толкувати, – і на всіх 14 язиках мають справоздання печататись. Німецькі хлопи кричали на ринку, що нас розженуть і спалять дім, в котрім ведемо наради. А при тім інтереси чимраз більше перепутуються: вчора міщани робили «кравал», Добльгоф мусив утікати і т. д. – що ж тут затим можна робити? Тепер ще лиш те скажу, що будьте зовсім спокійні о мене: я, може, аж надто дуже тямлю, що маю вас і дітей. Добре, що я тут був, багато дечого навчуся, але моє поле ділання не тут».

Як бачимо з сих виписок, в Відні вже від довшого часу кипіло, – поменші збіговища і бурди діялись майже щодня. Як у Львові рада народова, так у Відні т[ак] зв[аний] виділ п’ятидесяти (Fünfziger-Ausschuss), згрупувавши около себе общенімецько-радикальні елементи, тряс опінією публічною і пер народ чимраз дальше до одвертої революції. І міністрам, і раді державній закидувано реакційні забаганки, трохи не зраду народності і справи німецької. Крикачі вроді помершого недавно Куранди або Феннеберга ширили невдоволення, аранжували бурди, збіговиська та котячі музики. Вкінці довго громаджені пальні матеріали вибухли першим полум’ям д[ня] 13 вересня. Ось як розказує Федорович події того дня в листі до жінки, писанім зараз д[ня] 14 вересня.

«Вчорашній день був найдивоглядніший з усіх, яких я тут дожив. О 11-тій зачався «кравал» в місті, вдарено на алярм, депутація за депутацією приходить до сойму, де велась дуже бурлива дебата над тим: чи подякувати італьянській армії (з Радецьким) за її побіди над італьянцями, чи ні? Я, як звичайно, сидів нім. Коло 12-тої зачато дуже смілими інтерпеляціями мальтретувати міністерство, в залі чимраз голосніше, надворі алярм, о 1-ій доносить мін[істр] війни Лятур, що військо входить до міста, що багато народу громадиться на Judenmarkt. Тепер щохвилі нові донесення – пора дуже інтересна.

Перший раз бачив я тих людей в хвилі ділання! Я тільки обсервую і вчуся – велика тут школа. Отже, щораз нові донесення, щораз грізніші вісті, міністри віддаляються, але що чверть години один з них приходить і здає рапорт. Дійшло до конфлікту. В соймі піднесено гадку о перманенції (т. є. щоб сойм продовжив своє засідання і не розходився доти, доки ціла справа не буде полагоджена і спокій привернений). Тут я подумав, що хвиля рішуча надійшла, перервав мовчанку, говорив коротко, але сильно, щоби вибрати комісію для ділання в імені сойму, бо серед такого крику годі що урадити».

Перервемо тут оповідання Федоровича і подамо в дослівнім перекладі його бесіду по поводу перманенції ради державної (Verhand Cnugen, II, 378):

«Мої панове! Важність сеї хвилі спонукує мене говорити до вас, – інакше я не забирав би вам часу. Мої панове! Я брав участь в двох революціях і маю те переконання, що при великім згромадженні не дійдемо до ніякого ладу. Коли нема ніякого небезпеченства, то нічого нам тут вкупі сидіти; але коли небезпеченство грозить, то мусить палата – але то тільки для сього случаю – голосувати за перманенцію. Я се тепер кажу, щоб не здавалося, що нам не стало відваги остатися. Ми єсьмо тут, щоб в кождій хвилі дати доказ, що в кождій хвилі готові вмерти за свободу. (Браво!) Мої панове, дякую вам, але я не дбаю ані о похвалу, ані о нагану, я хочу тільки висказати те, що чувствую, і запевняю вас з досвіду і переконання: ми хочемо мати можність до ділання, то мусимо з-поміж себе утворити виділ, бо коли прийде яка вість, а ми схочемо насамперед над нею деліберувати, то будемо радше спиняти, ніж ділати, – а ми хочемо ділати і рятувати, що ще врятувати дасться. Я скінчив».

Хоч бесіда та, безперечно, зробила певне враження, але внеску Федоровичевого не виконано, він потонув в бездоннім потоці дискусії, котра за сим розпочалась, щоб тягтися цілі чотири години без ніякого результату. Не диво затим, що Федорович, видячи таку нерішучість сойму, з горечею в серці записує вночі того ж дня в своїм дневнику слідуючі слова і рефлексії.

«Які малі ті люди там, де треба ділати! В світі іде, як в господарці en gros: не о осібники, а о провінції. Чи там кілька тисяч погине в Угорщині – невелика біда, але за пару неділь супокій. Політика «Naturordnung».

Наводимо дальше оповідання самого Федоровича, виняте з його листа до жінки з д[ня] 14 вересня.

«Відтак по чотирьох годинах чимраз відмінні вісті, внески. Вечір о 8-мій зажадали ми видалення війська з міста. Був то крок рішучий. Сойм в одній хвилі з тіла нараджаючогось зробився найвищою властею екзекутивною, в одній хвилі знищив наміри уряду, власть міністрів. Внесено, ураджено, вислано комісію до міністерства і авлі [Авля – велика зала в університеті, під той час осередок уоруженої яко гвардія народна революційно успособленої молодежі], котру військо одним відділом було окружило. Військо почало відступати, народ успокоюватись, а ми по 10-тій вечір знесли перманенцію і пішли додому.

Не можу вам докладно описати стану столиці, – то певно, що обі сторони мали більші, дальше сягаючі цілі, але обі партії спаралізували ми, сойм. Бо і реакція сил своїх розвинути, і ультрапартія виступити не сміла. Що дальше буде – не знаю, але нині цілком тихо, і кілька день буде тихо. То дивне диво! Кільканадцять тисяч людей уоружених стояло насупротив себе, кількадесять тисяч було готових поперти їх по одній або по другій стороні, – і так стояли цілий день, і ані один вистріл не упав, а вечір о 11-тій спокійно, гарно, і повертаюча гвардія співала. Відень як море – хвильку тиша, потім буря».

По тій хвилевій бурі справді настала невеличка тиша: в душі Федоровича прояснюється ситуація, він старається пізнати ті сили і змагання, котрі тут стоять супротив себе і взглядом котрих він і цілий його край також мусить заняти таке або інше становище. Виразом тої праці мислей єсть обширний лист до жінки з д[ня] 17 вересня, з котрого наводимо слідуючий важний уступ:

«Німці властиво хочуть Речі Посполитої в Франкфурті, але франкфуртське згромадження не може з тим виступити, бо боїться урядів ще існуючих королів і короленят. Щоби затим зміцнити силу франкфуртського згромадження, партія німецька радикальна всіма силами старається ослабити всякі правительства, особливо Прусси і Австрію. Для того множество емісарів, що 14 день роблять революції в Берліні та в Відні. Плани такі під різними формами укриті, дуже сквапно принимаються, особливо людьми молодими, академіками; в соймі маємо також кільканадцять, що туди ж намагаються. Ті виступають найміцніше, бо їх справа в моді, кричать на міністерство, на двір цісарський, а те подобається.

Всі хлопи, німецькі і наші, думають, що то їх властиві приятелі, бо вони все їм обіцяють, щоб тільки обалити міністерство і правительство, зірвати сойм і т. д. Ті затим, котрі натепер бажають порядку в Австрії, суть против них в опозиції і в очах публічності ніби по стороні реакції. Одним словом, партії в соймі натепер маємо дві: одна – під маскою демократичної свободи з тенденцією деструкційною, радикально-німецька, – друга, резервуюча цілі провінціальні – кождий для себе напотім, з тенденцією удержання нинішньої цілості, – конституційно-австрійська. Затим ані реакції сліду, ані властивої опозиції або консерватистів нині не маємо, бо ті, що нині суть ніби консерватистами, по поборенні партії німецької будуть в опозиції.

Але коли радикальні кричать і збирають оплески в соймі і поза соймом, конституційні не можуть так сміло говорити, бо і газети їх шарпають, і молодіж не розуміє. Впрочім все те, укрите під масками різної барви, ділання парламентарне відбудеться більше поза соймом, ніж в соймі, і, як звичайно в політиці, всюди під цвітами шумних слів і чемностей криється труп фальшивості.

Що я тут можу зробити? Наші справки ще не надоспіли. Наймудріші мовчать, щоб собі не попсувати імені. Довго тут нічого не триває: нині бесідника величають під небеса, хотять зробити міністром, а то й диктатором, а завтра пси на нім вішають. Отже ж, ціла штука в тім, щоб заховатися цілим і не наразитися сторонництвом без потреби, а коли прийде рішуча хвиля, виступити з новим незіпсованим іменем. Моє становище дуже трудне, бо не можу випертися, що я русин. Русини жадають поділу Галичини, пишуть і пишуть, тих, що з поляками держать, зовуть перекинчиками, – а прецінь же я не можу бути за поділом. Впрочім, хлопи тут дуже бачно не мене дивляться, досі дуже мене цінять, навіть зближаються, може, коли мені й повірять. Одним словом, я чую, що моя пора ще не надійшла, але швидко надійде. Німці сваряться за кокарди, б’ються по мордах на Грабені, – але се пустяки. Угри дуже кепсько стоять, але здається, щотам кінець близький, бо і угорські війська переходять до Єлачича».

Той суд Федоровича о сторонництвах в віденськім соймі просимо порівняти з судом, який видає о нім п. Генрик Янко, посол з Комарна на той же сойм, в дописі своїй до часописі «Dziennik narodowy», ч. 113 з д[ня] 8 серпня:

«Від 15 липня пробуваю тут, знакомлюсь з станом речей, акліматизуюся, бо се немала річ привикнути до тутешньої поганої води, до удушливих, 5 – 6 годинних засідань сеймових, до смердячих німецьких цигарових засідань в секціях і не менше критичних в нашім клубі. Крім тих трьох місць не був я досі ніде. Посли чеські мають перевагу вимови і політичного образования перед всіми, наші мають більше основності від німців, але бесіда німецька становить для них запору, надіюсь, однако ж, що і ту трудність за часом переламають.

Партії ось які: німці ліберальні з проектом злучення з Франкфуртом, з ними голосують німці – посли з Чех, з полудневого Тиролю і з інших губерній потроху, в міру як суть вибрані в німецькім дусі; на чолі німців ліберальних стоять: Ленер, Фішгоф, Гольдмарк, Віолянд.

Німці-федералісти без Франкфурта хотять через федерацію скріпити Австрію; на чолі тої партії Стадіон, Піллерсдорф, Нейман.

Партія слов’янська, бажаюча також федерації австрійської, але на менше зцентралізованій підставі, як того бажає Стадіон.

Ми, поляки, можемо з певностею числити на 60 – 70 (?) голосів, ловлять нас затим і слов’яни, і німці-ліберали; перші покликуються на наші симпатії і на спільність інтересів, другі обіцяють нам відосібнення в справах наших, не хочуть нашого сполучення з Франкфуртом, щоб тільки ми не попирали слов’ян загалом і чехів в тенденціях федераційних, але голосували за їх получения з Франкфуртом або бодай здержались від голосування.

Нині ще ми не рішились, з котрою партією іти. Коли підемо з слов’янами, то найправдоподібніше нова революція розв’яже сойм, бо тут ненавидять чехів, а чепилась їх манія одноцілості з Франкфуртом. Чехів і тих, що ідуть за Австрією, зовуть шварцгельберами; противники суть шварцгольдроти.

Революція віденська приняла ті барви і їх консеквенції, очевидно, затим схоче їх удержати. Чи уляже, чи побідить в тім значенні, нас все-таки в однім і другім разі лихо не мине; уляже, то давній порядок вернеться, – побідить, то тоді, певно, не дасть нам тілько, кілько б дала нині. Дальше, ідучи з чехами, т. є. з партією слов’янською, і припускаючи, що наше рішення Відень прийме, зміцнимо через те Австрію – буде в ній переважати елемент слов’янський. Чехи тоді будуть в Відні дворувати, і сього іменно найбільше лякається партія ліберальна віденська.

А хочете знати, який то іменно дух в тій чеській партії? Се монархізм з жадобою дворування і загарбання урядів; коли б Лобкович жив, був би головою тої партії, – тепер єсть Паляцький, дуже зближений до Стадіона. Се ті самі, що нас притискають своїми фігурами, почавши від горальні аж до амбона. Дальше питаюсь: чи ми повинні занедбувати думку відзискання Польщі та переллятися в слов’янщину? Коли так, то в такім разі треба нам лучитися з чехами.

Але коли хочемо відзискати свою вітчину, то здається, що легше будемо могли відірватися від Австрії. Коли будемо з нею сполучені важним федераційним зв’язком, а вона іншими провінціями примане до Німеччини, ніж коли б всі її складові часті без згляду на Німеччину складали окрему державу; такій державі на Галичині багато буде залежати, і вона ж без завзятої війни з федераційного вузла не випустить. Я виїхав з краю поляком, в тій вірі і певності, що голосувати буду з партією демократичною, дано мені вота, – чого округ Комарнянський хоче, того хоче й цілий край, – і для того я стою за сполученням з ліберальною, революційною партією» [«Dziennik Narodowy», 1848, стор. 474 – 475].

Примітки

Єлачич Йосип (1801 – 1859) – граф, австрійський генерал, бан Хорватії, Далмації і Славенії (1848 – 1859), брав активну участь у придушенні революції 1848 – 1849 рр. в Угорщині і Австрії.

Куранда Ігнацій (1812 – 1884) – австрійський публіцист і парламентський діяч. У 1848 р. обраний у Відні депутатом Франкфуртського парламенту, пізніше був членом австрійського рейхстагу.

Радецький Йозеф (1766 – 1859) – граф, австрійський фельдмаршал, з 1831 р. командував австрійськими військами в Північній Італії, в 1858 – 1859 рр. жорстоко придушував революційний і національно-визвольний рух в Італії.

Лятур (Латур) Теодор (1780 – 1848) – граф, австрійський державний діяч, прихильник абсолютистської монархії; в 1848 р. військовий міністр; у жовтні 1848 р. убитий повстанцями Відня.