10. Переговори про мир з латинами

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Не много днів по погромі латинів

Прийшли від федерації латинської

Посли до них, з усіх міст вибрані,

Ті головно, що до війни були

Її противниками, а тепер

В оливних вінцях та перев’язках

На головах своїх для обезпеки

В Рим подалися як благальники.

В сенат уведені, вони там заявили,

Що в почині війни виновні не вони,

Але вельможі містові. Народ

Тим тільки завинив, що послух дав

Лихим провідникам, що дбали лиш

Про власний зиск. За ту фальшиву віру, –

Тягнули далі, – що в найбільшій часті

Була лиш примусом осягнена,

Кожде з тих міст жорстоко потерпіло,

Бо найблагородніша молодіж

Погибла так, що ні одного дому

Не здиблеш майже, щоб не був в жалобі.

Вони благали, щоб римляни їх

Приймили всіх, що прийдуть добровільно,

Бо ті не будуть більш змагатися

За панування ані сперечаться

За рівність прав і обов’язків, будуть

Навіки лиш союзниками в вірі

Й підданими і все, що відняла

Латинам доля, уриваючи

їх впливу та значіння, все до щастя

Римлян доложать.

При кінці промови

Вони покликалися на свояцтво,

Згадали про давнішу часть

Римлянам підпомоги та ридали

Над нещасливими випадками,

Що мали впасти, власне, на таких,

Які ні в чому тут не поблудили,

Яких, проте, в містах далеко більше,

Ніж тих, що блудів допустилися.

Вичислювання їх вони кінчили

Плачем та окликами, припадали

Всім сенаторам до колін і клали

Свої оливні вінці при ногах

Постумія, так що присутні всі

В тім зборі розворушені були

До глибини їх просьбами й сльозами.

Коли їх виведено з курії,

А тих, які звичайно висловляли свій

Погляд, допущено до слова, радив їм

Тіт Ларцій, той сам, що в минулім році

Був іменований диктатором,

Аби оглядно поступали в щасті.

«Найбільша похвала, – так мовив він, –

Для одиниці й цілої держави

Не допустить, щоб корисні події

Вбивали в гордість нас; лиш чоловіколюбно

Та помірковано держаться треба в щасті,

Щасливі-бо пригоди роблять нас

Предметом зависті, а особливо,

Коли з підбитими, впокореними

Хто поступає гордо й невмолимо.

Не слід нам щастю надто довіряти,

Бо вже не раз на наших добрих і

Лихих пригодах ми зробили досвід,

Як змінне щастя те та непостійне.

Не слід так само нам противників

Гнати в конечність аж до крайності,

На все те важиться, чим деяких

Проти їх вдачі змушують пускаться

«Напропалую» та боротися

Аж понад сили. Нам в такому разі

Треба бояться, що на себе стягнем

Загальну ненависть усіх тих, над котрими

Отсе ми претендуєм панувати,

Коли тяжкі, безмилосердні кари

Посиплемо на тих, що провинились.

Подумають усі тоді: «Римляни

Від свого звичаю відступають,

Не пам’ятаючи, що їх на висоту

Такую підняло, із панування

Отсе вони вчиняють деспотію,

А з проводу верховного, який

Вперед держали, роблять верховладство.

Провина міст, – додав він по хвилині, –

Простима й не заслугує на жадну кару.

Міста-бо, держачися незалежності

Своєї, звикли панувать колись,

Не хочуть і тепер зректись свого значіння.

Чи ж ті, що хоч до найсвятішого

Змагають, а котрих надія ошукає,

Вже зараз мусять і найтяжчим карам

Підпасти? Га, в такому разі нам

Не буде способу запобігти

Загальному знівеченню людей,

Бо всім нам вроджено великеє бажання

До незалежності. Далеко краще

Й тривкіше те панування, в якім

Добродійствами, а не карами

Підвладні вдержуються в послусі;

Бо послух порожда любов, а кари страх,

А по конечному природному закону

Все те, що будить страх, ненавидим найбільше»

Кінець його промови був такий:

«Візьміть собі, благаю вас, за взір

Діла величні славних предків ваших,

Які з’єднали їм похвал багато.

Міст, що тепер їх силою оружжя

Ви звоювали, не руйнуйте ані

Не вимордовуйте всю людність мужеську,

Яка лиш може ще носити зброю,

Не продавайте їх жильців в неволю,

Але зробіть колонії з них римські,

А тим із побіджених, що захочуть

У вас замешкати, надайте горожанські

Права, що нашу так малу колись

Державу так великою зробили.

У головному внесок мій такий;

Умови з федерацією міст латинських,

Заключені в давніших ще часах,

Нам треба відновити, хиби в них

Поправити, а збочення від них

Всіх міст позабувати та простити».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 270 – 273.