4. Промова диктатора перед битвою

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Поки дійшло до битви, скликали

Провідники латинів комендантів

Більших і менших відділів свойого

Війська, сказали їм усе потрібне

Про плани битви, а до вояків

Хто довші, хто коротшії промови,

Піддержуючи в них хоробрість духу.

І римлянин, побачивши у своїх

Переляк із-за меншого числа,

Що майже вдвоє їх перевищало,

Скликав збір своїх, щоб прогнать їх страх,

Велів найстаршим і найповажнішим

Мужам з сенаторського роду поставати

Обіруч себе і промовив ось як:

«Боги обіцяють нам через пташачі

Віщування й добрі знаки при жертвах,

Що впаде на наш бік побіда, буде

Край наш свобідний у відплату гарну

За те, що в нашому житті цілому

Ми чтили їх і праведно жили,

Та сердимось на своїх ворогів

За те, що хоч добра великого й чимало

Дісталось їм від нас, хоч свояки

Та други наші та клятьбу поклали,

Що хто наш ворог, їх теж буде ворог, –

Все те забувши, підняли на нас

Війну несправедливу не за те,

Кому належиться пановання й першенство, –

Се б можна ще не так за зле їм брати, –

Але за деспотське пановання

Тарквініїв, щоб наше вільне місто

Їм служкою покірною зробити.

І ви, провідники, та ви, вояки,

Знаючи, що в богах ми маємо

Помічників, що місто наше часто

Спасають, мусите в отсьому бою

Поставитись як бравії мужі.

Адже вам відомо, що поміч божу

Лиш ті вдостоєні одержувати,

Що борються хоробро й що в їх силі

Готові причиняти до побіди;

Не ті, що перед небезпекою втікають,

Лиш ті, що для свойого й інших щастя

Труда ніякого не побояться.

А перед вами, окрім многих інших

Користей, в нинішньому бою три такі

Дає вам доля, що всім нам видні

Аж надто добре.

Поперед усього

Спільне довір’я тим найбільш потрібне,

Що ворогів хотять перемагати.

Адже ж не ось віднині мусите

Ви бути одні одним другами

І вірними товаришами в боях,

Але від давніх літ добродійство

Те вже вам зготувала вітчина,

Враз виховались ви, одержали

Одну просвіту, на одних вівтарях

Богам ви жертви клали й заживали

Спільно усякого добра. Впадало

І спільне лихо, й спільнсє терпіння,

Що крепкими та нерозривними

Вузлами приязні звичайно в’яже

Всяких людей.

Тоді-то боротьба

За все найвище робиться всім спільна;

Бо як підгорнуть вас під себе вороги,

То наслідком сього не буде те,

Що деякі з вас не зазнають лиха,

А інші потерплять найтяжчі біди,

Але всіх вас пановання, повага

Пропадуть зразу так, що ні з жінок

Своїх, ані дітей, ані маєтку,

Ані ні з якого добра, що ви надбали.

Не може буть вам жадної потіхи;

Бо кермачі держави й завідовці

Громад тоді найнужденніше гинуть,

Терплять катовання та люті муки.

Адже ж Тарквінії та вигнанці,

Не потерпівши більших ані менших

Кривджень від нас, робили довгий час

Всякі можливі пакості всім нам.

Чого ж то ждати мусимо від них,

Що нам робитимуть тепер, коли

Нас побідять оружжям, тямлячи,

Що ви прогнали їх із міста та держави,

Розграбили маєток величезний

І навіть на ваш міський грунт ступити

Не позволяете ні одною ногою?

Признаєте також, коли розважите

Докладно, що се також не мала

Користь, як дві показані вже досі,

Що виступила проти нас не так

Велика сила ворогів, як ми

Гадали зразу й ось-ось пожидали.

Встала вона, але далеко слабша,

Ніж ми гадали. Бо, крім армійки

Антійців, що приспіла їм на поміч,

Не бачите при них ніяких більш

Учасників війни, а ми-то ждали

Всіх вольсків, герніків великого числа

Й хтозна-яких страховищ інших ще

Самі собі в уяві малювали.

Все те були латинські лиш сновиддя,

Пусті надії та несповнені

Обіцянки.

Одні обіцяні війська

Лишили дома, бо ті не хотіли

Служить під полководцями отсими;

Інші не перестануть гаяться

Та в них марні надії в них будити,

Бо так у них уже збабіла вдача,

А інші ще, то пізні Івани,

Що запізнилися своїм звичаєм;

Збираються, муштруються, прийдуть,

Та аж тоді, як буде вже по всьому,

І облизня великого спіймають.

Коли хто з вас, признаючи, що дійсно

Я правду тут сказав, злякається

Лиш наших ворогів великого числа,

Тих я повчу й таким я пригадаю,

Що страшно їм чогось зовсім і не страшного,

Переді всім пригадую, що більшість

Між ними тільки з примусу взялась

До зброї проти нас, як нам самі

Своїми вчинками й словами многими

Присвідчували. Тих же, що свобідно,

З власної волі деспотові служать,

Дуже немного, часть лиш невелика

Нашого війська. А, по-друге, те,

Що у всіх війнах не число велике,

Але хоробрість має перевагу,

Було би довго тут оповідати,

Як многі війська варварів і греків,

Хоча чисельну перевагу мали,

Від менших сил воєнних потерпіли’

Такі пораження, що повістям самим

Про них і вірити не хочеться.

Та й ви самі у скілько війнах, теж

Меншою силою, як тут ось маєм,

Війська далеко більші зустрічали

І славнії побіди здобували!

Та іншим, що в численних битвах ви

Перемагали, ви були страшні;

Отсі ж латини та союзники

Їх вольски погорджають вами, бо

Ще досі не пізнали вас у бою?

Усім вам відомо, що й ті народи

У многих битвах вашими батьками

Були побивані. То чи годиться ж думать,

Що по таких невдачах побіджених

Положення зробилось корисніше,

А ваше, побідителів, по так

Численних і значних успіхах гірше?

Хто міг би при здоровім розумі

Таке твердити? Дивуваться б мусив

Я, якби хтось із вас лиш многоти

Тих ворогів боявся, соромився

Свою хоробрість показати їм.

А зневажав свою воєнну силу,

Так добре вироблену та велику,

Що досі в жадній ще перед отсею

Війні ми хоробрішого

Та більшого не виставляли війська.

І втім, мої співгорожани любі,

Лежить до вас великий поклик, щоб

Ви небезпеки не боялися

Й не уникали, бо ось бачите

Присутніх визначних мужів з сенату,

Що з вами тут прибули поділити

Судьбу війни, хоч їх підійшлий вік

І сам закон від військової служби

Освободжає. Чи не був би сором,

Якби втікали ви в обов’язковім

Віці до служби ввиду небезпеки,

Вони ж, що той обов’язковий вік

Вже перейшли, самі тут небезпек шукали?

Коли старці, що вже не мають сили

Убити ворога, готові в кождій хвилі

Бодай умерти радо за край рідний,

Ви ж іще в цвіті сил, коли ще кождий може,

Як пощастить йому, не лиш життя спасти,

Але віднести певную побіду,

Або, коли інакше вже не можна,

Зі славою боротися і впасти, –

Не хтіли б ані щастя спробувати,

Ані хоробрості лишити славу?

Чи не приносять вам, римляни славні,

Многі так гідні подиву діла

Між іншими, користей та пошани

І чи не буде по заслузі їх

Ще й пізня повість славою вінчати,

І многі славні на весь світ діла

Домашні наші чи ж не принесуть

Потомкам вашим зисків різнородних,

Щоб і отсю сьогоднішню війну

Щасливо ви не мали докінчити?

А щоб і тим між вами, що рішаться

Добро найвеличніше здобувати,

Не бракло за їх чесноту відплати,

А тим, що понад міру піддадуться

Страхові перед небезпекою,

Не тайна була кара, що їх жде,

То слухайте, заким почнеться битва,

Що жде одних із вас, а що других.

Кождому, хто сповнить хоробре або

Людяне діло й свідками ствердить,

Я не лиш зараз почесті усякі

Надам, які батьківський наш обичай

Велить усякому за теє надавати,

Але додам іще жеребний пай

Землі громадської, яка належить

Державі нашій, щоб захоронила

Його від браку живності та всього,

Що для удержання життя потрібне.

Кому ж трусливе та запсуте серце

Піддасть бажання соромної втеки,

За тим пішлю я у погоню смерть,

Перед якою він пустивсь навтеки.

Бо ліпше для самого нього й інших,

Щоб нагло вмер такий горожанин.

І та ще буде надгорода тим,

Що так погинуть, що ні честі гробу,

Ані остатніх почестей ніяких

Не одержать, а лиш покинені

Та неоплакані полишаться на жир

Птаству воздушному та диким звірам.

Тепер, коли знаете, йдіть радо

До бою всі! Добру надію майте,

І хай вона до добрих діл провадить

Вас! Пам’ятайте, що коли один

Сей подвиг матиме успішний і всім нам

Пожаданий кінець, осягнете

Найвищеє добро: увільните

Себе самих від страху перед

Деспотами, оплатите належну

Подяку місту, що вас вродило,

Своїх жінок та недорослі діти,

В кого із вас єсть вони, вбезпечите

Від обридливого ворожого знущання,

Своїм старим вітцям на час іще

Недовгий забезпечите життя найприємніше.

О ви щасливі, що судилось вам

По тій війні в тріумфі в дім вертати,

Коли батьки, жінки та діти вас

Прийматимуть. О славою покриті,

Подивляні за чесноту свою,

Що тілеса свої приносите

На жертву вітчині! Дерзайте! Смерть – се довг,

Який всі люди, добрі чи лихі,

Сплатити мусять, але гарна, славна,

Геройська смерть се добрих лиш прикмета».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 251 – 257.