12. Милосердя до переможених

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Так виговорились мужі найперші

В сенаті, а диктатор заявився

За поглядами Тіта Ларція;

А що ніхто вже не супротивлявся,

Покликано до курії послів,

І ось яка була їм відповідь:

Постумій у промові своїй докорив їм

Їх злобою, яку ніхто не може

На розум напровадити, й сказав:

«Було б по справедливості та по заслузі,

Якби найтяжча вас спіткала кара,

Бо й ви самі той самий намір мали,

Якби лиш вам ті способи щастили,

Яких так часто ви вживали на римлян.

Так і римляни, щоб для зиску

Слушність нарушувать і справедливість,

А особливо проти свояків,

Що, образивши їх, звернулися

До милосердя їх. Хай так і буде!

І сю провину вашу полишаєм

Безкарно з огляду на близькеє свояцтво

Та на богів, що над ним патронують,

І на непевність щастя, що йому

Завдячують побіду сю римляни.

Тепер вам вільно віддалитися

Зовсім свобідно, та повинні ви

На волю без оплати випустить

Всіх у полон узятих, дезертирів

Віддати нам, а вигнанців прогнати.

Тоді пришліть повновласних послів,

Що з нами поведуть переговори

Про мир, і приязнь, і тривкії зв’язки,

І будьте певні, що одержите

Все, чого можете по слушності жадати».

Із тою відповіддю віддалились

Післанці, а за кілька день прийшли

Посли. Всіх бранців випущено зараз

На волю; вигнанці, що разом із

Тарквінієм були в містах латинських,

Примушені були з тих міст повиїздити,

А перебіжчиків поарештовано

І в Рим доставлено закованих в кайдани.

За сеє відновив сенат із ними

Старую приязнь та федеративні

Зв’язки, заключені давно колись іще

Жерцями зв’язковими – среціалами.

Се був кінець республіканських війн,

З упором ведених, як того були варті,

З силою деспота, що чотирнадцять літ

По своїм прогнанню не перестав ятрити

Старії рани, поки в тій борні

Не втратив всіх синів, зятів своїх,

Жінок їх і дітей, рідні всієї,

Всього достатку, що встиг видобути

Через прихильників правдоподібно з Риму,

Усіх союзників, помічників і слуг.

Літа остатні старості його

Навіть в очах найгірших ворогів

Інакше виглядати не могли,

Як немічне, старечеє конання

Без супочивку, приязні й вигоди.

Гнали його зі своїх міст сабіни,

Етруски гнали, навіть і такий

Добряк, як Лар Порзена, вигнали

Нарешті і латини, не хотіла

Приняти ні одна з сусідніх вільних

Держав, лиш титул королівський вірно

Його держався й жінчине прокляття.

Не маючи деінде прихилити

Збілованої голови своєї,

Подався він в Кампанії до Кум,

Грецького міста, де тоді якраз

Тиран Арістодем, на прозвище Розпусник,

Захопив власть у руки. Лиш не много

Там скорбних днів остатніх він прожив,

І вмер, і був похований. Дехто

З його прихильників, співвигнанців,

Котрі при нім тулилися, лишився

У Кумах доживати днів, а інші

Літа свої кінчали в чужині.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 275 – 277.