15. Коріолана звинувачують у приховуванні здобичі

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Як побачив Юній Люцій,

Що так сильний і рішучий

Марцій вплив зробив на люд,

Попросив усіх мовчати

І помалу став казати,

Як написано ось тут:

«Горожани, за громову

Проти нас оту промову,

Що в сенаті говорив,

За насильства та побої,

Що після промови тої

На нас лично він творив,

Признав Марція безвинним

І ні в чому неповинним,

Гідним всіх похвал, сенат,

Нам же за те все не вільно

Ні його оскаржить спільно,

Ані навіть споминать.

Піддались ми тій умові,

Інші докази готові

Маючи на те, що він

Словом чи мечем шермує,

Всі діла свої кермує

Тиранії наздогін.

Діло він сповнив публічне,

Так зухвале й деспотичне,

Як ніхто ще перед ним,

І закон один зламав він,

Хоч консулом не бував він

Ні диктатором грізним.

Всім вам звісно, ще триває

Закон, що повеліває:

Все, що тільки у війні

Наша хоробрість здобуде,

В скарб державний здане буде,

Всій належить вітчині.

Жаден чоловік приватний,

Навіть полководець знатний,

Тим добром розпоряджать

Не владен, а почисливши

І в порядку все зложивши,

Квесторові має здать.

Квестор все те відбирає,

Реєструє, й запирає,

І публічно продає,

З продажі добуту суму

Без ошуки та без глуму

В скарб державний віддає.

Сей закон із давен давна,

Відколи столиця славна

Ся стоїть, ніхто зламать

Не посмів, ні за кривдливий

Або в чім несправедливий

Не зумів його признать.

Тільки Марцій сей відважний,

Хоч закон той досі важний,

Ним без ляку згордував

І нам всім, мої собрати,

Спільну здобич відібрати,

Зрабувать не вагував.

І нещодавно се сталось,

Щоб усім позабувалось, –

Рік ще тому не минув,

Як ходили ви з постоєм

В анціатів край розбоєм, –

Марцій вождем тоді був.

Постій тут у значенні погранична сторожа. Мова тут про один із тих частих у тих часах розбійницьких нападів на пограничні оселі, в яких не цуралися брати уділ навіть визначні полководці. Про такі походи на римлян і від римлян згадує Діонісій декуди загальними [словами], але не описує їх докладно як події занадто часті та одноманітні. – Прим. І. Франка.

Похід дуже був щасливий,

Много здобичі взяли ви,

Збіжжя, скоту та людей,

Четверня за четвернею

Тягла здобич. Що ж із нею

Робить Марцій сей худий?

Ні квестору не віддав він,

Ні сам того не продав він,

Ні рахунку в скарб не здав,

Тільки своїм милим другам,

І поплічникам і слугам,

Як даруночки роздав.

Смію твердить, що сей вчинок,

До всіх інших лиш причинок,

Вкаже до тиранства хіть.

Бо пощо ж би в іншім разі

Своїх підлизнів та стражі,

Що он серед них стоїть,

Своїх вірних поплічників,

До тиранства помічників,

Так старанно сокотив,

їх удержував так много

Та й із скарбу державного

Їх удержання платив?

Се нарушения закона!

Яка ж буде оборона?

Що, Марціє, тепер зробиш?

Чи виступиш сміло ось тут

І викрикнеш: «Се бреше Брут!

І не знаю я про здобич»?

Може, волиш те признати:

«Була здобич, та давати

Другам своїм я не тушив»?

Чи ще ліпша оборона:

«Роздав здобич, та закона

Ніякого не нарушив»?

Ніщо з того ти не скажеш,

Вини свеї не замажеш,

Свіжа пам’ять ще у всіх.

А ви, братці, не дайтеся,

З оправданням не кваптеся,

Бо в тяжкий впадете гріх.

Коли його увільните,

Від закиду не уйдете,

Що, голоси даючи,

Кривді ви дали звитягу,

Зламали право й присягу,

Ну, Марціє, не мовчи!

Начхай на всі ті відзнаки,

Вінці, рани та лайдаки,

Суєту марну свою!

Виступи й признайся сміло:

Таке й таке моє діло, –

Тобі голос я даю».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 480 – 483.