16. Коріолана засуджують на вигнання

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Слова Брутові змінили

Настрій люду в одній хвили,

Спала мов з очей луда;

Цілий форум захитався,

Крик і галас не втишався,

Мов кипить в котлі вода.

Марцій стояв оглушений,

Борониться примушений,

Слова в горлі не знайшов;

Ані консул, ні зарібник,

Ні котрий його підхлібник

Йому в поміч не прийшов.

Гамір втих на обороні,

А що більше обороні

Промовлять ніхто не хтів,

То трибуни з еділами

Стали збирать трібусами

Голоси зі всіх кутів.

Перш усього заявили,

Що, врадивши, поставили

На Марція, щоб всім знать,

Кару вічного вигнання,

Дочасного покаяння,

Його ж смерті не хотять.

Трібусів у теє врем’я,

Що складали римське плем’я,

Було двадцять і один;

За Марцієм дев’ять стало,

А дванадцять потверджало

Кару – результат провин.

Розійшлися – люд спокійний

По побіді тій подвійній,

Бо й Марція побідив,

І патриціям велику

В дальшім ході перетику

На дорозі вгородив.

Ось що про се пише Діонісій (кн. VII, розд. 65):

«Се було перше запізвання патриція перед суд народу, і від того часу ввійшло в звичай у тих, що стояли на чолі народу, позивати, кого захочуть із горожан, і судити його судом народним. Відтоді почав народ підійматися чимраз вище, а аристократія тратила чимраз більше своєї давньої гідності, допустила горожан до сенату, позволила їм убігатися о найвищі державні уряди а навіть осягати посади верховних жерців – привілеї до того часу доступні тільки патриціям».

А патриції, мов збиті,

Йшли понурі й сумовиті,

Докоряючи всім тим,

Що згодилися собрата

На суд люду віддавати

В щерб традиціям святим.

Серед тих, що близ стояли

Та Марція окружали,

Роздалися крики й плач;

Кому справді жаль зробився,

А хто тільки тим журився,

Що пропав його колач.

Марцій сам не прослезився.

На нещастя не скаржився,

Ані слово не зійшло

З його уст, яке б гарячій,

Непохитній його вдачі

Недостойнеє було.

Його стійкість, і розвага,

Й благородная повага

Показались ліпше ще,

Як ввійшов до свого дому

Й опинилися при ньому

Жінка й мать плече-в-плече.

Жінка й мати заридали,

Свою одіж роздирали,

Як звичайно при вмерлім,

П’ястуками товкли груди,

Кидалися сюди й туди, –

Крику повен був весь дім.

Та він не пустив сльозини,

Крики матері й дружини

Не зворушили його,

Лиш обняв одну та другу,

Дякував їм за услугу

Й жадав від них лиш того,

Щоб нещастя те зносили,

Скільки вистане їх сили,

Благородно мовчачи,

Та дітей, що двоє мали,

Аби гідно виховали,

Його в них кохаючи.

Віддалився. З дому свого

Він не взяв собі нічого,

Що потрібно би йому;

В браму вийшов, ні до кого, –

Ані словечка одного

Не сказав ані кому.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 483 – 485.