8. Промова трибуна Сіцінія
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Не підхлібна, та здорова
Консулова та промова
Декому була не в смак;
Із них перший Марк Сіціній,
Той сам Сіціній Беллют, що був комендантом озброєних сецесіоністів і одним із перших трибунів. Тоді він був трибуном другий раз. – Прим. І. Франка.
Дух тверезий та спокійний,
Виступив і мовив так:
«Вболіваю й я сердечно,
Що триває безконечно
Той домашній свар у нас,
І впевняю, що з нас кождий
Рад підвладних спір і вождий
Ухилити хоч сейчас.
Консулів хвалити мушу,
Що в народі також душу
Людську признають вони,
Не гордують бідаками
Та не грозять кулаками,
З людом не хотять війни.
І сенат теж варт подяки,
Бо взнав, що ми не лайдаки,
І звертається до нас
Із проханням, не з наказом.
Ми докажемо й сим разом,
Що дух правди в нас не згас.
Ви, патриції-собрати,
Більше ще готов признати
Велегласно я всім вам,
І подяку вам складати,
Коли муть відповідати
Ваші діяння словам».
Так сказав він, і здавалось,
Що в словах тих пробивалось
Щире, людськеє чуття,
Та було се тільки штучне,
Хоч єхидне, але влучне
Серць народних здобуття.
І нараз він стрепенувся
І до Марція звернувся,
Що при консулах стояв,
І спроквола, солоденько,
Мов жало впускав в серденько,
Так до нього промовляв:
«А ти, люба наша славо,
Чом не всміхнешся ласкаво?
Лиха б ти не сотворив.
Якби на речах пізнався
Й свобідненько нам признався,
Що в сенаті говорив.
Може б, зволив поклін дати
Народові та прохати,
Щоб на ласку гнів змінив,
Щоб тобі за твою чвару
Лагіднішу признав кару,
Що ругав нас ти й чорнив.
Лиш простісінько признайся,
Борониться не старайся,
Бо се ж відомо нам всім;
Кождий викрут з твого боку
Я не пущу ані кроку
И словом: «підлість!» відповім.
Ти ж не консул, хоч сенатор,
І ще нам не імператор,
І корона з голови
Не впаде, як за провину
Будеш хоч малу частину
Кланяться народови.
Бачиш, консули зм’якшились,
Сенатори унизились, –
Тільки Марцій мав би сам
Тут стояти недосяжний,
Недотикий, незвитяжний,
Мов погроза усім нам?»
Се сказавши, сів Сіціній.
Марцій з гніву весь аж синій
Довгу хвилю сам не знав,
Чи на напад відповісти,
Чи з мечем на мовця всісти.
Щоб на місці душу дав.
На жаль, не подає Діонісій у своїм майстернім оповіданні дальшої промови Коріолана, фатальної для його дальшого життя, а подає з неї щось ніби не дуже докладний витяг, очевидно, не почувши в собі сили реконструювати ту промову на основі доступних йому джерел.
Я також не почуваю в собі сили реконструювати хоч у часті Марцієву промову на основі Діонісієвого витягу (кн. VII, розд. 34, уст. 2) й тому подаю тут той витяг у дослівнім прозовім перекладі на нашу мову:
«Коли настала тиша й майже всі горожани дуже схилялися до того, аби оправдати його, коли він поступить відповідно до даних обставин, він виявив таке зухвальство в своїх словах і таку погорду до горожан, що не лише не заперечив нічого з того, що говорив у сенаті проти народу, ані не пожалував того, ані не вдався на каяття та перепросини, але загалом не признав їм права бути суддями ні в якій справі, коли не мають законної кваліфікації. Та коли хто заскаржить його перед консулами або потягне його до одвічальності за його слова й діла законною дорогою, то він готов піддатися слідству.
А виступає він тепер перед горожанами почасти, аби закинути їм їх незаконності та змагання до привілеїв, яке виявили при сецесії та по повороті, а почасти аби порадити їм дати нарешті спокій і обмежити свої несправедливі бажання. Потім почав сміло та різко нападати на всіх, а особливо па людових трибунів. Та в його словах не було добре обчисленої скромності, яка личить горожанинові, що повчає, ані розумної обережності з огляду на огірчення переможного сторонництва проти ненависного для многих приватного чоловіка, але було надмірне огірчення та важка погорда до пригнобленої верстви, як у ворога, що без страху наругається над підчиненними».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 461 – 464.