7. Жінки примиряють римлян із сабінами

Тіт Лівій

Переклад Івана Франка

А втім, жінки-сабінянки,

При них з дітьми няньки й мамки –

Діти вже у всіх були –

Галас битви вчуваючи,

Ридаючи, вмліваючи,

Довгим ходом надійшли.

Боротьбою кровавою

Сполошені, йдуть лавою

Між войовників ряди;

Попереду Герсілія

Вся в червонім, мов лілія,

Інші ж у її сліди.

Деякі простоволосі,

Розпустивши довгі коси,

Інші з голими грудьми,

Інші руки ламаючи,

Плачу стриму не маючи,

Лиця миючи слізьми –

Отак ідуть, не гаються,

Поміж ряди не пхаються,

Та борці з обох сторін

На сам їх вид жахнулися,

Мов про зброю забулися,

Поставали у розгін.

Жінки до них звертаються,

Навколішки кидаються:

«Тату! Брате! Мужу мій!

І як же вам ще хочеться

За нас, за нас лоточиться,

Вік вкорочувати свій?

Як вам хочеться плямити

Кров’ю ранених і вбитих

Свої руки, кров’ю тих,

Що повинні б їх любити,

Що повинні вас кормити

І честити як святих?

Як вам хочеться без тями

Поробити сиротами

Своїх внуків тих дрібних?

Нас без часу овдовити

Та жалобою вповити?

Як же жити нам без них?

Коли в вас таке завзяття,

Не страшне богів прокляття,

То на нас зверніть свій гнів!

Ми війни сеї причина,

Крові батька, брата, сина,

Ваших бойових вогнів.

Волимо ось тут згибати,

Ніж вдовами бідувати,

Сиротами без вітців,

І ще й душі свої тратить.

Бо за вбивство хто заплатить?

Нам же гріх із двох кінців».

Зворушені оба війська,

Зворушила мольба така

Навіть королів обох.

Налягло на всіх мовчання:

І знання й опам’ятання

В тую хвилю дав їм бог.

Вожаків усіх на раду

Кличе Ромул, не на зваду,

І говорить ті слова:

«Між собою мир зробімо,

А ще ліпше доведімо,

Щоб одно було, не два».

«Ся гадка, брате, не пуста.

В одно злучім оба міста, –

Хай по-твому буде й Рим», –

Мовив Тацій, наблизився

К Ромулові, подружився

І поцілувався з ним.

Отак вони з’єдналися;

Квіритами прозвалися

Ті сабіни відтоді,

Як з Квіреса в Римі сіли,

Своїм внукам доповіли

О жіночій тій біді.

Ромул з Тацієм у Римі

Штири літа й штирі зимі

Королями враз були;

Були разом ще й п’ятого,

Аж шостого початого

Тацій згиб в чужій земли.

До Лавініум старого

Його щось тягло вже довго, –

Може, потаємна скруха

За той вчинок з дівчиною,

Що був смерті причиною,

Тягла з аду її духа.

«В Лавініум появиться,

В старім храмі помолиться

Енеєвим божествам, –

Тим життя своє направиш,

І від гріха себе збавиш,

І знайдеш потіху там».

Се у снах йому шептала

Чорна мишка, що ставала

Біля вуха на лапках;

Кілька раз йому те снилось,

Приємніше щось робилось,

Відходив від серця страх.

Намір той зовсім побожний

Врешті дух його тривожний

Так ретельно засвоїв,

Що ні думка не згадала,

Що в Лавініум його ждала

Пара давніх ворогів.

Спершу були косарями,

Потім в нього кухарями;

Як чомусь від нього йшли,

То його остерегли:

«Дій як хочеш свою волю,

Лиш аби тебе, королю,

Ми в Лавіньюм не знайшли».

Відтоді п’ять літ минуло;

Вухо чуло та й забуло,

А все тіло аж тремтить;

Ось раз чвірка гарних коний

Тих там кільканадцять гоний

До Лавіньюм бистро мчить.

В місто в’їхав – не вітався,

Про храм тільки розпитався…

Самотою стоїть храм.

Зліз із воза, віддалився

І богам тим помолився, –

Був у храмі тільки сам.

Раптом мусив підхилиться.

Не дали вже віддалиться…

Самотріть він, а не сам.

Один горло ножем різнув,

Другий в серце рожен віткнув…

«За Тарпеї душу – тям!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 436 – 439.