6. Промова Цезаря до війська

Юлій Цезар

Переклад Івана Франка

«Зовсім інакше, на мій погляд, други,

Слід нам про власні справи міркувати,

Ніж про державні. Кожда одиниця

Для себе має іншую мету,

А іншу має загал для держави.

Ми щодо себе маєм найдешевше

Та найпевніше (нашу душу й тіло),

Народ же має вибирати з того

Найліпше та переводити в діло.

Щоправда, і для власних інтересів

Не слід нікому дармувать, бо даром

Навіть маленької фортуни не діб’єшся;

Та одиниця, не виходячи

З обсягу власного тісного кругу

Й не підіймаючи нічого, що б її

На небезпеку наражало, чує

Себе найбезпечнішою в спокою.

Зате держава, особливо та,

Що над сусідніми народами панує,

Такою обережністю нехибно

Сама себе звела би до руїни.

Бо се не жадна людська установа,

Але закон природи невідмінний,

Що важний був, і єсть, і буде, доки

Жиють і борються з собою люди.

Коли се так, то жаден з вас не сміє

Цінить вигоду власну та безпеку

Вище добра та честі всіх римлян.

Подумайте поперед всього, що ми,

І здібні, й сильні, і в такім числі,

З сенаторських та рицарських родів,

З так многими войовниками й грішми

Прийшли сюди ачей же не на те,

Щоб байди бити, руки у подолок

Зложивши, гарних розговорів слухать,

А лиш на те, аби ввести порядок

В устрій підданих, щоб союзників

Охоронять, а напасть ворогів

Відсторонять і нашу міць збільшити.

Коли ми не з такими намірами

Сюди прийшли, то пощо взагалі

Ми з дому рипались і не сиділи

Любісінько при своїх у хатах?

Бо, справді, ліпше всякому зовсім

В воєнну службу не встрявать, аніж,

Вступивши раз, положені для неї

Повинності доладно не сповняти.

Коли ж одні між нами тут законом

Покликані для служби вітчині,

А інші і найбільша часть із нас

Пішли на тую службу добровільно

Для почестей і користей, які

Дає війна, то як се погодити

З почуттям честі, й обов’язку, й з тим,

Що надій тих, котрі нас тут прислали,

І своїх власних ми сповнить не хочем?

Адже ніхто так щастям не вбезпечен,

Щоб зіпсуття держави й її розпад

Не був нещастям також і для нього;

Натомість щастя цілості потрапить

Усі нещастя одиниць згоїти.

Говорю се передовсім до вас,

Товариші й приятелі присутні,

В надії, що не запізнаєте

Слів моїх як поучения самого,

Ані не знехтуєте їх як мого

Упімнення. Говорю се тому,

Бо до мойого слуху донеслося,

Що деякі вояки заявляють,

Буцім незаконна отся війна,

А інші навіть до непослуху

Вас намовляють. Тож хочу своєю

Промовою скріпити в вас любов

До вітчини, щоб ви й самі стояли,

І інших в їх повинностях держали.

Бо ліпше буде, як вони від вас

Те чутимуть поодинці й не раз,

Аніж якби я один раз усіх

Громадно мав поучувати їх.

Представте їм, що славні предки наші

Не домосидством, не побоюванням

Служби військової, ні страхом перед

Війною, ні мріянням безтурботним

Здвигнули місто наше до такої

Величини, лиш тим, що смілим духом

Сейчас хапалися за всяке діло,

А тіла силою якнайдбаліше

Сповняли раз повзяті постанови.

Те, що було їх власне, без вагання

Вони давали, щоб добути те,

Що посідали їх сусіди, мов се

Було їх власне. Щастя жадного

Вони не знали, окрім сповнення

Повинностей, а гіршого нещастя

Не признавали, як, у щасті бувши,

Сидіть без діла. Оттаким-то робом

Жмінька людей у найменшому місті,

Яке було в широкому околі,

Вони латин, сабінів побідили,

Тіррен, етрусків, вольсків, опіків,

Лукан, самнітів пересилили,

В короткий час весь край до Альп підбили,

А чужинців, які їх зачепили,

Звичайно в полі трупом положили.

Наслідуючи їх, пізніші теж

Римляни, вітці наші, не бували

Тим задоволені, що посідали

І що від родичів у спадку мали,

А певні того, що спокій лінивий –

Загибель певна, зате найпевніше

Спасеніє у праці та в трудах,

І боячися, аби сила їх

В застою не старіла й не згибала,

Та з сорому, якби великий спадок

Новим прибутком ще не збагатили,

Робили щораз більші, численніші

Та блискучіші завойовання.

Що лиш назву ось тут Сардінію,

Сіцілію та Македонію,

Іллірію, Гелладу, Йонію

Та Азію, що прилягла до неї,

Віфінців та іспанців, африкан.

Як много скарбів їм були б дали

Карфагеняни, якби тих околиць

Вони не рушали! Як много би

Дістали від Філіппа та Персея,

Якби були на них не йшли війною!

Як много Антіох, його сини й потомки,

Якби дали в Європі їм лишиться!

Але воліли славу й панування

Римляни, ніж безславні лінощі

Й безпечнеє багатство. Старші теж

Із-поміж нас, що при житті ще досі,

В тім пересвідченні, що таким самим робом

Посідання держать і здобувати треба,

Скріпляли те, що в спадку діставали,

А много ще до того здобували.

Чи мушу ще по одній вичисляти

І Крету, й Понт, і Кіпр, Іберію,

І Азію, й Албанію тамошню,

Дві Сірії та дві Арменії,

Арабію та Палестину? Ті

Краї давніше ледве знали ми

З імен, тепер же або ми самі в них

Панами, або з дару нашого

Держать їх інші, а ми з них нові все

Доходи маємо, новії сили,

Нових союзників і нову славу.

Перед очима маючи такі

Взірці, не кидайте закали на діла

Вітців, не відставайте від держави,

Якої блиск тепер такий великий!

Ми не в такім положенні, як ті,

В кого нема таких сил величезних.

Ті хай собі досхочу спочивають,

Безпеку в охороні могутніших

Собі знаходять, ми зневолені

Трудами, небезпеками, війною

Піддержувать себе на висоті

Теперішнього щастя, до якої

Знизу так многі ласо поглядають.

На все високе поглядають люди

З долини заздрим, завидющим оком.

Вічна війна ведеться між слабими

Та перемогою. Або не треба

Було нам зразу підійматися

Над рівень загалу людей, або,

Тепер піднявшися вже так високо,

Здобувши так широке володіння,

Ми мусимо або з всім натиском

Іншим повелівать, або пропасти.

Бо хто дійшов до так великої

Поваги й власті, той без небезпеки

Не може відступити взад.

Ідімо ж

Услід богині щастя, що свобідно

Та ласкаво оберігала наших

Батьків і все їм вірною була,

І не відштовхуймо її від себе!

Не вільно нам покинути оружжя,

Зійти з своєї стійки та без діла

Сидіти дома або, ліпшої

Не маючи роботи, шлятися

Поміж союзниками. Мусимо

Оружною рукою мир собі

Забезпечати,серед небезпек

І трудів управлятися в війні,

Щоб осягнути тимчасовий мир.

Нам треба спомагать союзників,

Що потребують нашої підмоги,

На поміч радо їм ставать, бо так

їх матимем щораз то більше, тим же,

Що пориваються раз по разу

На нові війни, не вступать ні кроку, –

Тоді з них кождий стерегтиметься

Нас ображати.

Якби бог якийсь

Запоручив нам, що без отакої

Практики в нас не буде ворогів

І ми могтимемо втішаться нашим

Добром спокійно, все б таки був сором

Дораджувати нам лінивими зробиться,

Хоч лінюхи між нами мали би

Оправдання за себе хоч на позір.

Та коли ті, що посідають щось,

З конечності у многих будять зависть,

То мусять напасть їх упереджати.

Бо хто сидить на свойому добрі

Ліниво, той не довго ждатиме

На напасть; хто ж достаток свій оберне,

Щоб інших воювать, і свою власність

Обереже, хто за своє боїться,

Той не посягне на чуже добро;

Страх за своє спиняє найпевніше

Від вміщання в чужі діла. Та хто нас

Спитати може, чом ми раз у раз

Ідем на завойовання новії?

Чи не пригадується вам, що ви

Чи то чували, чи переживали,

Що жаден із народів італійських

Не перестав на нашу вітчину

Ворожо наставать, аж поки предки наші

Його приборкали у власнім краю?

Не перестали й епіроти, доки

Ми в Грецію не приплили; Філіпп

Хотів напасти на Італію,

Та випередили його римляни

Й спустошили його країну власну.

Персей, і Антіох, і Мітрідат

Чи ж не так само поступали, доки

Їм рівне рівним не відплачено?

Та що нам дальших доказів шукати?

Доки ми карфагенців в Африці

Лишали в супокою, припливали

Вони в Італію, перебігали край весь,

Міста нам руйнували, мало й Рим

Сам не взяли; аж як на власнім грунті

Ми звоювали їх, тоді й на наш

Вони вже не могли ніяк ступити.

Те саме теж про галлів і про кельтів

Скажу. Доки держалися римляни

По сей бік Альп, доти вони частенько

Перебігали на сей бік і многі

Краї Італії спустошили.

Та коли ми посміли ті границі

Переступити, понесли війну

В їх край і навіть часть країни тої

їм відібрали, не зазнали ми

Війни від них вже, як один раз,

В Італії.

Коли се так, коли

Хтось хоче, щоб війни ми не вели,

То се значить не що, як тільки те,

Аби ми не були багатими,

Аби над іншими не панували,

Свобід не знали, перестали буть

Римлянами. І коли ви такого

Не потерпіли би поміж собою,

Тільки на місці пхнули б меч у груди,

То так, мої товариші воєнні,

Робіть і тим, що вам таке говорять.

Не по словах і пізнавайте їх,

А по ділах. Що так, а не інакше

На світ глядіти треба, надіюсь,

Ніхто тому перечити не стане.

Та коли хто міркує, що при тій

Війні, яка не перейшла обрад

Сенату в Римі ані рішення

Народом, ми спішити не повинні,

Нехай подумає, що війни всі,

Які лиш ведені були коли,

Почасти починались по попереднім

Узброєнні та виповідженні,

Почасти нагло у щасливу хвилю.

Тож війни ті, що починаються,

Коли ми дома сидимо в спокою,

По попередніх жалобах посольств

(Та обопільних пересправах) мусять

Буть обмірковані сенатом і аж

Після ухвали всенародної

Чи консули, чи претори стають

На чолі війська і ведуть у поле.

Ті ж війни, що зриваються тоді,

Коли ми в полі, підійти не можуть

Ні під які ухвали попередні,

А насуваються конечністю самою;

Запобігать потрібно небезпеці,

Аби не виросла нам понад сили.

Бо й пощо ж вислав нас сюди народ?

Чому післав мене по консулаті зараз

На п’ять літ рік за роком, що ніколи

Давніше не бувало, ще до того

З чотирма легіонами, коли б не певен був,

Що доведеться нам на всякий случай

Війну провадить? Певно ж, не на те,

Аби ми тут у бездіяльності

Черева пасли або, в городах

Союзних і в підбитім краю сям-там

Волочачись, йому ще більшим тягарем

Ставали, ніж сторонні вороги.

Сього ані один твердить не може,

Нас вислано виключно лиш на те,

Аби ми власний край охороняли,

Ворожий же пустошили й сповняли

Діла достойні наших сил та коштів

(Якими пас удержує держава).

І добре так зробили, що рішати

Полишено доволі нам, що ми

Не мусимо на їх ухвали ждати.

Відносини союзників у Римі

Задля великого віддалення

Хто знає, як би ще там осудили,

А проти свідомих і збройних ворогів

Напевно би ніхто не зарядив

Того, що треба. Тільки ми, що маєм

Право й повинність осудить на місці

И провадити війну, матимемо спромогу

По свіжім вчинку вдарити негайно

На ворога й почнемо ту війну

Ані несправедливо, ні без приготови,

Ані тим менш без зрілої розваги.

А як між вами хто підняв би закид:

Чим же таким великим провинився

Аріовіст, що, недавно ще

Приятель і союзник наш, нараз

Зробився нашим ворогом заклятим? –

Нехай подумає, що хто пробує

Нам шкодить, ми поборювати мусим

Не тільки за діла його, а також

За самі погляди його й змагання.

Не можемо ж бо дати їм зростати,

Аж справді допровадять нас до шкоди;

Не можемо на саму помсту ждати,

Як наміри свої здійснить вона.

А що він ворог наш найзавзятіший,

Чи ж треба доказу нам ліпшого

Над те, що він вчинив? Коли-бо

Я по-приятельськи просив його

На раду про біжучі наші справи,

Він не прийшов і навіть не прирік

Прийти. Чи се було несправедливо,

Неслушно і нечемно, що його я,

Приятеля й союзника, до себе

Просив? А як же неблагоподобно,

Як же зухвало він моє відкинув

Предложения! Хіба він очевидно

Се не вчинив тому, що надіється

Від нас чогось лихого або хоче

Нас оскандалити? Коли підозріває,

То, очевидно, має наміри,

Ворожі проти нас. Ніхто в нас зла

Не бачить, не зазнавши ще зневаги

Від нас. Підозріння виплоджує

Лише неправий та нещирий ум.

Лиш той, хто іншим думає пошкодить,

Через своє лихе сумління жде

Від інших шкоди. А коли й нема

Нічого того в нього, то чи хтів він

Наругою лиш бризнути на нас

Та обезчестити зухвалим словом?

А як дійде до діла, то чого

Нам ждать від нього? Коли вже у речі,

З якої зиску жадного не може

Він сподіваться, так зневажливо

Відноситься до нас, то чи ж він тим

Не виявляє наміри лихії?

Але, незаводолений ще тим,

Велить мені, щоб я прийшов до нього,

Коли мені чого від нього треба.

Не думайте, що се пустий додаток!

Се сильний доказ замислів його.

Що не прийде до нас, те міг би ще

Побоюванням, чи слабим здоров’ям,

Чи страхом оправдати сяк чи так.

Та що мене до себе завзиває,

Се оправдати вже ніяк не можна,

Се доказ, що він чинить те навмисно,

Ні в якім іншім намірі, крім того,

Щоб показать, що не лише послушним

Не хоче бути нам, а має волю

Повелівати. Яка ж огида, сором

Який! Проконсул римський завзиває

Когось до себе, але той не то що

Не йде, а римському проконсулу велить

Прийти до себе – будь-який аллобрікс!

Що Цезаря, мене, він не послухав,

Що Цезарю, мені, прийти велів, –

Се для всіх вас зовсім не багателя,

Не незначуща та марна дрібниця.

Не я його візвав, а римлянин,

Проконсул і репрезентант держави

Та легіони. Не мене до себе

Покликав він, а все те назване.

Я сам не маю з ним ані словечка

Про що балакать, але ми всі разом

Сказали і зробили; нам усім

Тут дана відповідь, нанесена зневага.

Чим більше, отже, хто підносить, що він

Записаний союзником у нас,

Тим робить нам його ненависнішим.

Чому? На що не зваживсь ні один

Із найявніших ворогів, те він

Вчинив, приятель і союзник наш,

Немов союзником став лиш на те,

Аби міг нас безкарно зневажати.

Але ж ані тоді союзу ми

На те не заключали, щоб себе

Дать зневажати та поневіряти,

Ані тепер союзу не зриваєм.

До нього як союзника та друга

Післали ми послів, і бачите,

Як поступив він з нами! Як тоді,

Коли приємність нам зробив і рад був

Від нас також приємності зазнати,

Дістав по справедливості сю назву,

Так і тепер, коли він поступає

Зовсім противно, тим самим же правом

Ми ворогом признаємо його.

І не дивуйтеся, що сам я, що давніше

В сенаті та перед народом промовляв

За ним, тепер ось так тут промовляю.

Та сама думка в мене, що й тоді,

Своїх думок я не переміняю.

Яка ж вона? Всіх добрих і всіх вірних

Чтить і надгороджать, а злих

І віроломних видавать на ганьбу

Й карать. Він відмінився, що такий

Лихий та невластивий вжиток робить

Із ласки нашої. Отож що ми на нього

Підем війною, надіюсь, ніхто

Не може нам за злочин положити.

А що він не такий непоборимий

Та незвитяжний, вказує нам досвід

Тих земляків його, яких давніше

Ми часто побіждали, а недавно

Теж побідили. Можете се знати

Із того теж, що ми дізналися від нього.

Не має війська він постійного,

А ось тепер, коли ворожого

Не жде нічого, він не приготований

До бою. І з сусід ніхто йому,

Хоч як собі обіцює багато,

Не допоможе. Бо чи хто захоче

По його боці стать і воювать

Із нами, нами не ображений?

Чи, може, всі не стануть охітніше

По нашім боці, щоб звалити близьку

Тиранію, щоб часті його краю

Одержати для себе з наших рук?

А якби й деякі з них стали разом,

То ще вони від нас не будуть дужчі.

Бо поминаючи вже нашу многість,

Наш досвід бойовий та силу молодечу,

Наші діла, ми на цілому тілі

Покриті зброєю, вони ж трохи не голі.

Ми б’ємося відважно, з розмислом,

В порядку, навпаки, ж вони

Штурмують запальчиво та безладно,

І нічого вам їх гарячості,

Величини їх тіл та вереску

Воєнного лякаться. Вереск ще,

Як думаю, не усмертив нікого,

А своїми тілами не докажуть

Більше від нас, бо мають лиш дві руки,

А голі та невкриті небезпекам

Доступні більш. А запальчивість їх,

Що сліпо штурмом б’є й не знає міри,

Легко знесилює й держиться лиш коротко.

Що тут кажу, самі ви досвідили;

Побідоносні ваші бої вам

З такими ж ворогами призову

На пам’ять вам, щоб ви не думали,

Що хочу вас дурити своїм словом,

Щоб ви на своїх власних лиш ділах

Побіди найпевнішую надію

Угрунтували. До того з-між галлів,

Що досі їм усе допомагали,

Бороться муть по нашім боці.

І хоч би що страшнее в собі мали

Народи ті, ми маємо те саме

Для себе і для них.

Отсе все ви

Обдумайте та й інших намовляйте.

А хоч котрі з вас переконані,

Що се не так, я все-таки війну

Вестиму й зі становища не зступлю,

Де рідний край мене настановив.

На се мені в потребі вистарчить

Десятий легіон, котрий, я певен,

Як припече, то побіжить і голий

Через огонь. Ви інші (з тим незгідні)’

В тій хвилі віддаліться та не будьте

Мені ще довше тягарем, бездільно

З’їдаючи державні провіанти,

Збираючи плоди чужої праці

Й бажаючи дістать собі чужими

Руками завойовану здобичу».

Примітки

Опіки (оски), або авзони – входили до складу умбрського племені, що заселяло середню Італію.

Іллірія – історична область на північний схід від Адріатичного моря.

Йонія – історична область, займала середню частину західного побережжя Малої Азії і сусідні острови.

Віфінці – одне з фракійських племен, що заселяло Віфі-нію – область у Малій Азії, яка межувала на півдні з Галатіею і Фрігією, а на півночі з Пропонтидою і Чорним морем.

Персей – македонський цар, зазнав поразки від римлян у 168 р. до н. е.

Антіох Великий (242 – 187 р. до н. е.) – сірійський цар. 190 р. до н. е. зазнав поразки від римлян.

Mітрідат VI Євпатор (132 – 63 або 64 рр. до н. е.) – понтійський цар. Вів три війни з Римом, але зазнав поразки.

Понт – історична область у північній частині Малої Азії, з 301 р. до н. е. – Понтійське царство. В 63 р. до н. е. включене до складу Римської держави.

Іберія – територія східної і частково західної Грузії.

Албанія тамошня (тобто кавказька) – знаходилась на території східного Закавказзя.

Дві Сірії – давня Сірія ділилась на дві частини: верхню і нижню.

Дві Арменії – Вірменія у II – І ст. до н. е. ділилась на Велику й Малу.

Епіроти – населення Епіра, області на північному заході Греції.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 327 – 339.