№ 13. Tryumph nieboskiey królowey
Imości polskiey xieżney Mantuańskiey

Іван Франко

Gdy iusz królowa polska z ciałem się rozstała

Maria Ludovica у do nieba chciała

W sam dzień wieczerzy Pańskiey, kiedy Chrystus hoynie

Bankietuiąc sługi swe częstował przystoynie,

Bramy strażą osadził przykazawszy srogo

Z tego świata nie puszczać do nieba nikogo.

О którym interdikcie iże nie wiedziała,

Monarchyni tak wielka w bramę kołatała.

Natychmiast ozwie się straż. «Kto to?» zapytali,

Że sama iedna była, paniey nie poznali.

Drugi raz «Co za stanu iezdeście?» pytaią.

Odpowie: «Królewskiego». Wiary nie dawaią,

Bo przy niey nie widzą królewskiey grandece,

Apparentiey, dworu ni żadney splendece.

I tak ią zawstydziwszy iawnie powiedzieli,

Że my nigdy królowey paniey nie widzieli,

Zwłaszcza polskiey, bo ta iusz dawno tu króluie

I z królem Panem naszym dziś się bankietuie.

Rozgniewana królowa z takiey odpowiedzi

Rzecze: «Wnet się dowiecie, panowie sąsiedzi,

Kto ia iezdem у со zacz! Gotowam do boiu!

Wnet że mię tu uyrzycie we francuskim stroiu».

Pobieży wskok pod Mątwy na poboiowiska,

Gdzie pobitych ieszcze są świeże grobowiska.

Zawoła głosem wielkim: «Ey kawalerowie

Moi, wstańcie co prędzey у officerowie!

Wszakżeście na tym placu zdrowie swe łożyli

Za dostoieństwo nasze, ażebyśmy żyli.

Teraz się nam gwałt dzieie, nie chcą nas do nieba

Puścić po śmierci naszey, kędy nam potrzeba

Za dobre sprawy nasze pospołu у z wami,

Bośmy Polskę zniszczyli swemi fakciami,

Do Franciey wywieźli skarby, srebro, złoto,

Ale dla was poślemy podskarbiego po to;

Jeśli przy nas drugi raz odważnie staniecie,

Wszystko to у со więcey od nas osiągniecie.

Congratulamini mihi et congaudete mecum,

Quia hodie vobiscum, lucidas sedes accipiam».

Czego officirowie z pilnością słuchaiąc

Et crimen maiestatis laesae uważaiąc,

Doboszom prędko w bębny uderzyć kazali

A sami się zarazem do rynsztunków brali.

Jedni z półgłową tyło, bez ręki, bez nogi,

Atoli po francusku stał się żołnierz srogi.

Drudzy iako kapusta posiekani w sztuki

Przybrali się w fawory a konie w munsztuki,

Na głowy swe laurowe wieńce powkładali,

Żeby się zwycięzcami niebu pokazali.

Królową panią swoię otoczyli w koło,

Prowadzą z tryumphami do nieba wesoło,

W kotły ogromne biią, w trąby głośne graią,

Owo o przyieździe swym zdaleka znać daią.

Usłyszy ten zgiełk w niebie straż, co u bram strzegła,

Wnet z tymi nowinami do Pana przybiegła.

Rzecze: «Królu niebieski, powiemyc rzecz nową,

Gadaliśmy u bramy dziś z polską królową,

Która się bydź mieniła boday nie dla tego,

Ażeby siedzieć mogła u stołu Twoiego.

Jednak królewskiey szaty nie miała na sobie, –

Trudno z Tobą na gody wniść takiey osobie.

Dopiero się przybrała, po królewsku iedzie

Z kawalkatą bogatą, woyska z sobą wiedzie».

Słysząc Pan uśmiechał się na tę relatią,

Takową straży swoiey dał deklaracią:

«Powiedzcie od nas gościom, że onych nie znamy,

Tyło ich wszystkie sprawy opisane mamy

W reiestrze, który nam tu z Polski przyniesiono,

Z czyiey przyczyny nasze świątnice gwałcono,

Jako siła krzywd ludziom ubogim czyniono,

Jako wiele excessów srogich popełniono.

Krew niewinnie rozlana od nas pomsty żąda,

Sprawiedliwość ostremi oczyma pogląda

Pokazuiąc nam palcem wszystko co się stało,

Kędy serce królowey francuskiem zostało,

A nic tam po nim było. Z sercem do nas trzeba

Każdemu, ktokolwiek chce prędko wniść do nieba.

Zaczym wieczerzy u nas tacy nie skosztuią,

Niechay nazad zkąd przyśli, a prędko wędruią.

Umieli światem, Rzecząpospolitą rządzić,

Za co nie godni teraz, iedno w piekło wtrącić.

Ale niech łaskę naszą, miłosierdzie znaią,

Niechay im na waletę angeli zagraią.

A wy sobą bynamniey, przestrzegam, nie trwóżcie,

I owszem, bramę gościom szeroko otwórzcie,

Żeby przecie z daleka do nieba zayrzeli,

Wieczerzaiących z nami u stołu widzieli».

Z wielką pompą Francuzi iuż u bramy stoiąc,

Czekali, a do góry wąsy sobie stroiąc.

Wołaią: «Monsieur, Monsieur, aperite nobis!

Ecce reginam vestram adducimus vobis,

Quae caenam Dominicam vult gustare vestram

Et regali solio sedere ad dextram».

Ale skoro od straży respons odnosili,

Pręciuchno na dół głowy z wąsy powiesili.

Angeli zatym wyszli, cieszący ich grali

I od nieba na mil sto precz odprowadzali.

Ten cud w zamku warszawskim straż nocna widziała

Wielki czwartek, co króla Pana pilnowała.

Оссол. рукоп., 1338, к. 29 – 31. – [Іван Франко].

Королева Марія-Луїза вмерла 16 мая 1667 р., несповна в рік після кровавої битви під Монтвами (13 липця 1666 р.), де сторонники збунтованого кн[язя] Любомирського побили сторонників королівських. Сей погром змусив Яна-Казимира підписати з Москвою звісний Андрусівський договор 30 січня 1667 р. Рік по смерті королеви Ян-Казимир зрікся королівської корони (16 вересня 1668 р.). Вірша написана, як видно, швидко по смерті королеви.

№ 13. Тріумф небожественної її величності
польської королеви, княжни мантуанської

Коли королева польська з тілом розлучилася

Марія-Людвіка і до неба хотіла ввійти

Якраз у день вечері Господньої, коли Христос, щедро

Бенкетуючи, слуг своїх частував пристойно,

На брами сторожу поставив, наказавши суворо

З того світу не пускати до Неба нікого.

Про цю постанову нічого не знаючи,

Велика монархиня в браму стукала.

Негайно озвався сторож. «Хто там?» – запитали,

А що тільки одна була – пані не впізнали.

Вдруге: «Якого стану ви?» – питали.

Відповіла: «Королівського». Віри не йняли,

Бо при ній не бачили королівського блиску

Шат, ні двору, ні жодної пишноти.

Засоромивши її явно, сказали,

Що ніколи пані королеви не бачили,

Особливо польської, бо та вже давно тут царює

І з Царем-Богом нашим сьогодні бенкетує.

Розгнівана такою відповіддю королева

Каже: «Скоро довідаєтеся, панове сусіди,

Хто я така! Я готова до бою!

Вмить мене тут побачите у французькій одежі!»

Побігла швидко під Монтви на бойовище,

Де побитих були ще свіжі могили.

Закричала голосом сильним: «Ей, лицарі

Мої, встаньте щонайшвидше, і ви, офіцери!

Адже ви на цьому полі життя своє поклали

За гідність нашу, щоб ми жили.

Тепер нам кривду чинять, не хочуть нас до Неба

Пускати по смерті нашій, куди нам потреба

За добрі справи наші, усім гуртом з вами,

Бо ми Польщу знищили своїми змовами,

До Франції вивезли скарби, срібло, золото,

Але ради вас пошлемо підскарбія по це;

Якщо з нами вдруге відважно станете –

Все це і ще більше від нас одержите.

Вітайте мене і радійте разом зі мною,

Бо сьогодні світлий трон одержимо».

Все це офіцери уважно слухали

І, на гріхом зіпсовану святість зважаючи,

Довбишам швидко в бубни вдарити сказали,

А самі водночас до спорядження взялися.

Одні лише з половиною голови, без руки, без ноги,

Однак по-французькому люті вояки.

Другі, як капуста, посічені на шматки,

Прибралися в фавори, коней – у збрую,

На свої голови лаврові вінки повкладали,

Щоби звитяжцями небу показатися.

Пану королеву свою оточили колом,

Ведучи з тріумфом до неба весело,

В литаври великі б'ючи, на трубах голосних граючи,

Про приїзд свій здалека повідомляючи.

Почула цей галас у небі сторожа, що брами стерегла,

Вмить з тими новинами до Господа прибігла.

Каже: «Царю Небесний, несемо новину:

Розмовляли ми біля брами нині з польською королевою,

Яка називала себе принаймні для того,

Щоб сидіти могла біля столу Твого.

Однак королівських шат не мала на собі, –

Важко з Тобою на бенкеті бути такій особі.

Лише тепер прибралася, по-королівському їде

З почтом багатим, війська з собою веде».

Почувши це, Господь усміхнувся на цю звістку

І таку своїй сторожі дав декларацію:

«Скажіть від нас гостям, що їх не знаємо,

Лише всі їхні діла описані маємо

В реєстрі, який нам із Польщі принесли,

З чиєї вини наші святині сплюндровано,

Багато кривд убогим людям завдано,

Багато ексцесів жорстоких учинено.

Кров, невинно пролита, від нас помсти прагне,

Справедливість пильними очима поглядає,

Показуючи нам пальцем на все те, що сталося,

Коли серце королеви французьким зосталося,

А нічого в ньому не було. З серцем до нас треба

Кожному, хто хоче швидко прийти до неба.

Отож вечері в нас такі не скуштують,

Нехай назад швидко, звідки прийшли, мандрують.

Уміли світом, Річчю Посполитою правити,

Тому не гідні тепер, хіба що в пекло їх вкинути.

Але хай ласку Нашу й милосердя знають,

Нехай їм на прощання ангели заграють.

А ви про себе, глядіть, не тривожтеся

І справді брами гостям широко відчиніть,

Щоб вони здалеку до неба поглянули,

Тих, що вечеряють з нами за столом, побачили».

З великою помпою французи, біля брами стоячи,

Чекали, догори вуса собі підкручуючи,

Волаючи: «Месьє, месьє, відчиніть нам!

Ось королеву вашу приводимо вам,

Яка трапезу Господню бажає скуштувати з вами

І велично сама сидіти праворуч».

Але як тільки від сторожі відповідь отримали,

Швиденько додолу голови вусаті повісили.

Ангели тоді вийшли, втішаючи їх, грали

І від неба на сто миль геть проводжали.

Те чудо в варшавському замку сторожа нічна бачила,

Що Царя-Бога стерегла, у Великий четвер.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 64 – 71.