№ 19. Żałosny lament na rozproszone woyska
pod Piławcami 1648 die 12 7-bris

Іван Франко

We łzach oyczyzny umocniwszy pióro

Słucham, co powiesz helikońska córo.

Czyli cięszkiemu składaiąc żalowi

Dasz co napisać późnemu wiekowi.

Sarmacki orzeł przedtym niezwalczony

Oyczyste swoie gdziesz w dalekie strony

Gniazdo wyściela, a prożen nadzieie

Z orlęty w cudze wynosi się knieie.

Brzytką ucieczką co żywo uchodzi;

Pieni się Wisła od promów у łodzi;

Leda wiatr wionie na serca lękliwe,

Obumieraią z strachu ledwo żywe.

Polskie rycerstwo pomiotawszy broni

W rozsypkę idzie, choć go nikt nie goni,

Rzuca po drogach drzewca nieskruszone,

Rzuca у piki orężem nietknione.

Wstydzi się Wulkan daremny roboty:

Próżno w ognistey Etnie psował młoty

Z twardych bułatów na Piławskie boie

Odkowywaiąc szyszaki у zbroie.

Wstydzi się sława, chociay polskie dzieła

Przedtym wszytkiemu światu ogłosiła;

Uciekaiącym drogę zastępuie,

A tym żałosna słowem ich strofuie:

«To li wam waszy cnotliwi przodkowie

Męstwo podali, o zli potomkowie?

Tę li wam sławę oni zostawili,

Którąście teraz tak marnie stracili?

Przez nich nabyty mężnym boiem chwały

Blade tureckie łuny się lękały,

A rycerz nagi, świadom polskiey broni

Dodawał ostróg (sic!) pierzchli wey koniowi.

Oni swym męstwem szerokie granice

Polskie rozwiędły odtąd, gdzie krynice

Swe bystre toczą Dunaiowe wody

Aż po Bałtyckie nieprzebyte brody.

Wy zas od cnoty ich się wyrodzili,

Wiele prowincyi wkrótce utracili.

Lecz у ostatka nie myślicie bronić,

Raczey pytaiąc, gdzie by się uchronić.

Dokąd że się wżdy boiaźliwi macie?

Czyli gdzie indziey oyczyzny szukacie?

Tey ieśli bronić, o nędzni, nie chcecie,

Inszey pod słońcem pewnie nie znaydziecie.

Sąsiedzi w koło, przyiacioł nie wiele,

Zewsząd się zdrada у nienawiść ściele,

Czekaią tylko kożdy swey pogody,

Zewsząd, gdzie poyrzysz, niechętne narody.

Ztąd rozbratany Niemiec w oczy zmierza,

Z owad niewierny nie strzyma przymierza

Moskwicin, Tatry nieprzebyte z boku,

A z tyłu w krwawym Mars brodzi potoku.

Ey czy nie lepi tey oyczyzny bronić

I onę swemi piersiami zasłonić,

Nizli pod iarzmem, pozbywszy wolności,

Wiecznie narzekać na swe niedbałości?

Czyli nie lepi, póki na swobodzie,

Obronną ręką, Sarmacki narodzie,

Zawziąwszy serca znowu na koń siadać,

A ostrą bronią w mężnym boi u władać?

Nawracay prętkie, polski mężu, nogi,

A tak sromotney odrzekay się drogi!

Kto wie, że znowu przez odważne sprawy

Swey utraconey powetuiesz sławy.

Nie strzyma tego gruby Rusnak męstwa

I pierwszego cię nabawi zwycięstwa.

Chciey tylko z nieba żądaiąc pomocy

Nieprzyiacielskiey zastawić się mocy!»

Оссол. рукоп., 221, стор. 99 – 101. – [Іван Франко].

№ 19. Жалібний плач над розбитими військами
під Пилявцями 12 вересня 1648 р.

У сльозах вітчизни вмочивши перо,

Слухаю, що скажеш, геліконська донько.

Чи, здаючись на важкий жаль,

Дозволиш написати що-небудь пізнішому вікові?

Сарматський орел, перед тим нездоланний,

Рідне своє десь у далекій стороні

Гніздо звиває і з надією

З орлятами в чужі залітає гущавини.

Гидкою втечею все, що живе, рятується;

Піниться Вісла від поромів і човнів;

Ледь вітер повіє на серця лякливі –

Завмирають зі страху, ледь живі.

Польське лицарство, покидавши зброю,

Врозтіч іде, хоч його ніхто не гонить,

Кидає по дорогах ратища незламні,

Кидає й списи, неторкнуті ворогом.

Соромиться Вулкан даремної роботи:

Марно в огнистій Етні псував молоти

З твердих булатів, для пилявецької битви

Виковуючи шоломи і зброю.

Соромиться слава, хоч польську історію

Перед тим всьому світові оголосила;

Втікачам дорогу заступає

І таким, жалібна, словом їм докоряє.

«Чи таку вам ваші чеснотні предки

Славу передали, о злі нащадки?

Чи таку славу вони вам зоставили,

Яку ви тепер так марно втратили?

Набутої ними в хороброму бою слави

Бліді турецькі заграви лякалися,

А лицар, голий та свідомий польської зброї,

Додавав острогів (sic!) боязких коневі.

Вони своєю відвагою широкі кордони

Польські розгорнули звідти, де криниці

Точать свої бистрі дунайські води,

Аж до балтійських непрохідних бродів.

Ви ж від честі їхньої виродилися,

Багато провінцій невдовзі втратили.

Але й залишку не думаєте боронити,

Радше питаючи, де б сховатися.

Доки ж боягузливі душі матимете?

Чи деінде вітчизни шукатимете?

Якщо цієї боронити, о нужденні, не хочете,

Іншої під сонцем певно не знайдете.

Сусіди довкола, а приятелів мало,

Звідусіль зрада і ненависть стеляться,

Чекає лише кожен своєї погоди,

Звідусіль, де не глянь, неприхильні народи.

Звідти роз’юшений німець в очі зазирає,

Звідти, невірний, не дотримує союзу

Москвитин, Татри непрохідні збоку,

А з тилу Марс у кривавому бродить потоці.

Ой, чи не краще цю вітчизну боронити

І її своїми грудьми заслонити,

Ніж у ярмі, позбувшись свободи,

Вічно нарікати на свою недбалість?

Чи не краще, доки на свободі,

Оборонною рукою, сарматський народе,

Запаливши серце, знову на коня сідати

І гострою зброєю мужньо в бою битися?

Поверни прудкі, польський муже, ноги

І такої ганебної відрікайся дороги!

Хтозна, може, знову відважними справами

Свою втрачену привітаєш славу.

Не стримає грубий руснак тієї відваги

І першої тобі додасть звитяги.

Прагни лишень, з неба жадаючи допомоги,

Ворожу подолати силу!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 94 – 103.