№ 16. Na pogrom Ichmościów panów hetmanów pod Korsuniem г. 1648
Іван Франко
Teraz, kiedybyś starożytney oney
Wieczney sromocie у nienagrodzoney
Mógł był zaśpiewać strapioney koronie,
Wstawszy z pod ziemie polskiey Amphionie,
Kiedy iey oraz wszytek kwiat przebrany
Z obiema zginął wielkiemi hetmany,
Oraz у ziemie ukrainne z polem
Żarliwym wszędy kurzą się popiołem!
Snadźby snadnieysza od nieprzyiaciela
Ponieść szwank taki, ale nie od Chmiela,
Śmieci wzgardzoney. Co naywięcey boli,
To, że iusz chłopskiey bliscyśmy niewoli.
Komu tak lekki postępek przyczytać?
Nie trzeba się tu Apolina pytać,
Na niebo próżno у nieszczęście złożyć:
Nie u stołu się było na nich srożyć,
Nie od starostów ukrzywdzonych szukać,
Nie po Zadnieprzu у Łuhach ich szukać,
Skąd ięzyk tak zły! A co, o moy Boże,
Nagrodzić kiedy szkodę tę nam może!
Jusz że kiedy ten przedmur iest zniesiony,
Co straszyć może od biedney korony
Swawolę wszytką a grasuiącego
Pohańca, coraz odwracaiącego!
Jeszcze gdy skorzy w takie krwawe znoie
Jakoby razem tak cięszkim oboie:
W których pokoiach у szczęście płużyło,
Jusz to o ziemię wszytko uderzyło.
Zeszły z pol wszytkie co nad Bugiem pługi,
Nie obeyrzał się aż za Wisłą drugi.
Matki nieszczęsne – te się nie ukryły,
Tuląc przy piersiach dziatki swe zawyły.
Lada cień straszy, lada co się ruszy,
Nawet list z drzewa, gdy go wiatr ukruszy.
Panowie w zamkach się pozawierali
I ci, co nam tu te goście ziednali;
Drudzy w Chmieliku słysząc o poganiech
Gdzieś się tam na nich armuią w Glinianiech.
Przebóg, nisz się ta większa sieć uprzędzie,
To po harapie у po wszytkim będzie!
Ono iusz w Krymie oddawna hetmani,
Woiskowi wszyscy iako parowani,
Bydło nikczemne, a czego wstyd więcey:
Pięć set ich żenię naszych pięć tysięcy.
Szczęśliwi, którzy tam zaraz polegli,
Że się niezbytey hańby tey ustrzegli,
Anisz wróciwszy pieszo się do domu
Swey niewinności sprawuią się komu.
Czyli w tym iakie przedwieczne wyroki,
Czy grzech nasz sprawił у zbytek głęboki,
Kiedy buiaiąc myślą nieba bliską
Ledwie iusz patrzym na tę ziemię niską!
Doma nie możem o swey mocy chodzić,
Przeciesz w karocy chcemy bitwę zwodzić.
Wszytkośmy złoto na nici pobrali,
Wszytkie zwierzęta z skór poodzierali.
Aż у w obozie, wszytkiey nędzy szkole,
Nie inszych wetów uyrzy kto na stole,
Tylko od cukrów у faryny złotey,
A cynamonem iusz śmierdzą namioty.
Czym żołnierzowi, gdy żołdu nie stało,
Chlebem wetuią a przeciesz mu mało.
Przy piwie, ludzkim krwawię pełni potem,
Jakosz mu się to ma nagrodzić złotem?
Nie w tych roskoszach ani w stroynym ciele
Polacy starzy dokazali wiele.
Król prócz za kopę win nie miał do stołu,
I to z podskarbim kiedy iadł pospołu.
Więc iako poszły na chude osoby
Teraz te pompy nasze у ozdoby!
Zdarto bławaty, a na żal im cięszki
Pilśniowe proste dano im siermięszki.
A tak cokolwiek у inne przyczyny
Daliśmy sami do takiey ruiny,
Że nas Bóg zniżył, a tym śmieciom brzytkim
Na pośmiewisko dał przed światem wszytkim.
Hey, w tak szerokiey у piękney koronie
Wżdy się dziś który obierz Scypionie!
Zdarz że to młodzi, co na imię twoie
Przyśiąże zaraz у poydzie na boie.
Z tym co on gronem gdy podobna fala
Przypadła na Rzym, spadł na Annibala
I kiedy wszytkich iusz strach opanował,
On odbieżany oyczyzny ratował.
Zdrad swych uszedłszy iako Pollus drugi
On, Wiszniewiecki przez okrąg tak długi
Z Zadnieprza idzie у rozwiia znaki, –
Nie długo radzi, gdy w potrzebie takiey.
Do niegosz, komu nie ciężą rękawy,
Jako dziś wodza Polski wszytkiey sławy!
On, zdarzy niebo, chłopstwo to ukróci
I pierwsze imię oyczyznie swey wróci. Amen.
Оссол. рукоп., 493, к. 199 – 200. Пор. Michałowski, Księga pamiętnicza, стор. 473 – 476. – [Іван Франко].
№ 16. На погром вельмишановних панів гетьманів
під Корсунем 1648 р.
Тепер, коли б ти про давню ту
Вічну й незмиту ганьбу
Міг заспівати зажуреній Короні,
Вставши з-під землі польської, Амфіоне,
Коли її весь цвіт добірний
Пропав з двома великими гетьманами,
А також землі, які межують з полем
Палким і скрізь куряться попелом!
Мабуть, легше від ворога
Зазнати шкоди такої, ніж від Хмеля,
Сміття зневаженого. Найбільше болить,
Що вже ми близько до хлопської неволі.
Кому таку легку поступку приписати?
Не треба тут і Аполлона питати,
На небо марно нещастя складати:
Не варто було на них лютувати,
Не зі старостами покривджених шукати,
Не за Дніпром і в Лузі їх вишукувати,
Де язик такий злий! А що, мій Боже,
Відплатити збитки ті нам зможе!
Коли вже той оплот знищений,
Що відлякувати міг від бідної Корони
Сваволю всяку й того, хто грабує,
Поганця, щораз гидкішого!
Хто колись був швидкий до кривавої праці,
Такої важкої для кожного,
У покоях того й щастя сміялося, –
Нині все це об землю розбилося.
Пішов з поля кожен, хто над Бугом сіяв,
Оглянувся аж за Віслою інший.
Матері нещасні – ті не сховалися,
Тулячи до грудей діток заплаканих.
Кожна тінь лякає, всього страшно,
Навіть листка з дерева, що його вітер скине.
Панове в замках забезпечилися
І ті, що нам таких гостей запросили;
Другі в Хмільнику, почувши про поган,
Десь там на них шикуються в Глинянах.
Пробі, доки та більша сіть випрядеться,
Не буде ні гарапника, ні зовсім нічого.
Он уже в Криму віддавна гетьмани,
Військові всі, наче паровані,
Бидло нікчемне, а найбільший сором,
Що їх п’ятсот жене наших п’ять тисяч.
Щасливі ті, що там загинули,
Бо від великої ганьби врятувалися,
А не як той, хто повернувся пішо додому
І доводить комусь свою невинність.
Чи в цьому якісь предковічні присуди,
Чи гріх наш діє і розкіш велика,
Коли, витаючи в думках від неба близько,
Ледь зауважуємо ту землю низьку!
Вдома не можемо власними ногами ходити,
В кареті хочемо битву провадити.
Усе золото ми на нитки начепили,
З усіх звірів шкури полупили.
Навіть в обозі, школі всяких нестатків,
Не інші страви на столах побачимо,
Лише солодощі й цукор золотий –
Цинамоном вже смердять намети.
Чи жовнірові, коли платні не стало,
Хлібом заплатиш? Адже йому мало.
При пиві, повному людського кривавого поту,
Хочеш йому відплатити золотом?
Не в таких розкошах і не в ошатному тілі
Поляки старші довели багато.
Король більш ніж за копу вин не мав до столу,
Та й то, коли з підскарбієм їв разом.
Поглянь, як пішли на бідних людей
Тепер ті наші помпи й оздоби!
Здерто шовки, а на жаль їм тяжкий
Повстяні прості дано їм серм’яжки.
Й інші деякі причини
Дали ми самі до такої руїни,
Що нас Бог понизив, а тому сміттю гидкому
На посміховисько дав перед цілим світом.
Гей, у такій широкій і гарній Короні
Здіймися нині хтось, поглянь, Сціпіоне!
Вчини, щоб молодь на ім’я твоє
Присягнула зараз і пішла в бій.
Адже він гроном, коли схожа хвиля
Впала на Рим, напав на Ганнібала,
І коли вже всіх страх опанував,
Він, забутий, вітчизну рятував.
Зрад своїх уникнувши, як полюс другий,
Він, Вишневецький, по довгому колу
Із Задніпров’я йде і подає знаки –
Не довго радиться, коли є скрута.
До нього ж усі, кому не важкі рукави,
Бо це провідник усієї польської слави!
Він, дасть небо, те хлопство вгамує
І колишнє ім’я своїй вітчизні поверне. Амінь.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 76 – 80.