№ 25. Плач над зруйнованою Україною 1648 р.
Іван Франко
Кінцевий уступ вірша «Głos sławy królów polskich».
Nie tak są straszne Astreyskie płomienie,
Nie tak Wezuwiowe okrutne kamienie,
Jak te, które zaćmiły kozackich woysk chmury
Polskę nagle, którey się żyzne pola, mury
Krwią iako deżdżem zlały, gdy swe wszytkie siły
Zaiadłe iędze z piekła na nię wysadziły,
Pobudziwszy Bohdana na krew Chmielnickiego,
Krzywonosów, Pułtora-Kożucha cięszkiego,
Innych tak wiele z czernią, z rozpuszczonym gminem,
Z dzielnym у wiatronogim oraz Tatarzynem.
O czasy bolów pełne, w polskiey krwi splamione,
Z szczęśliwości na on czas lubych wyniszczone!
Straciliście hetmany z woyski, które ściany
Pilnowały kwarciane, iako niósł podany
Z dawna zwyczay, zkąd gdy się na boie zaprawił,
Pod Pilawcami zasię swą furyią sławił.
Odwagę maiąc w mnóstwie wielkim zasadzoną,
Gdzie ucisnął moc naszych, a potem strapioną
Oyczyznę srogi zalał krwawemi potopy,
Składaiąc cięte ludzie właśnie iako snopy.
Niemasz kąta żadnego, kędyby tyrańskie
Kopyto nie zapadło w niwy chrześciańskie.
Wszerz, w dłuż, w okrąg у w poprzeg złość swą zapuścili,
Zamki, włości budowne w niwecz spustoszyli.
Nie obaczysz wsi całey w państwie, okolicy,
Wszędzie okropne pustki, wielkie przy granicy
W popiół poszły kościoły, niemasz biedney szopy,
Zmęczony lud, a drudzy zabrani у z chłopy
Do więzienia, innych zaś wyciął szablą swoią
Nieprzyiaciel, że dwory iak straszydła stoią.
Stada nieprzeliczone, dostatki zabrane,
Szlachta, cne heroiny, panny powiązane,
Niesteytisz, obumarłe, cięszko narzekaią,
Gdy po sobie w nieszczęściu coraz poglądaią.
Które się za boginie kiedyś w domach miały,
Teraz w szaraczkach grubych nieiako zdrętwiały.
Rumiana twarz pobladła, iuż warkocz nie kręty,
Kształt subtelniuchny piersi nie kryie opięty,
Nie łekcą szyie perły ni z kruścu robiony
Łańcuch ów drogokupny, często zawierszony,
Ni kanak szmaragdowy sztucznie brukowany,
Ni manele, kleynoty często na przemiany
Zażywane, farbiczki ni-nac się nie godzą,
Kiedy lata więdnieią у marnie uchodzą.
Оссол. рукоп., 723, к. 99 – 106. – [Іван Франко].
[Переклад]
Кінцевий уступ вірша «Голос слави польських королів».
Не такий страшний Астреїв вогонь,
Не таке жахливе Везувієво каміння,
Як те, що заступили козацьких військ хмари
Польщу раптово, її родючі поля й мури
Кров’ю, як дощем, полили, коли всі свої сили
Запеклі відьми з пекла на нас кинули,
Спонукавши на кров Богдана Хмельницького,
Кривоноса, Півторакожуха тяжкого,
Інших так багато з черню, з розпущеним простолюдом,
А також із завзятим і вітроногим татарином.
О часи, повні болю, у польській крові сплямовані,
Щастя й приємності позбавлені.
Втратили гетьманів з військом кварцяним, яке стіни
Пильнувало, як вимагав давній
Звичай, за яким, коли на бої вирушали,
Під Пилявцями марно свою фурію славив.
Відвагу маючи, у багатьох вселену,
Пригнобив міць нашу, а потім зажурену
Вітчизну, лютий, залив кривавим потом,
Складаючи потятих людей, як снопи.
Не маєш закутка жодного, де б тиранське
Копито не ступило в ниви християнські.
Вшир, уздовж, довкола і впоперек злість свою розлили,
Замки, села будовані цілком опустошили.
Не знайдеш села цілого в державі, в закутку,
Скрізь жахливі пустки, великі біля кордону
З попелом пішли костели, нема й бідної шопи,
Змучений люд, а інші забрані з селянами
В неволю, інших же порубав шаблею своєю
Ворог, що двори, як страховища, стоять.
Стада незліченні, угіддя забрані,
Шляхта, відважні герої, дівчата поневолені,
На жаль, ледь живі, тяжко нарікають,
Коли на себе в нещасті щораз поглядають.
Ті, що колись богинями в домах були,
Нині в сіряках грубих немов ціпеніли.
Рум’яне лице поблідло, коса вже не заплетена,
Витончених грудей ніщо не прикриє,
Не прикрашають тонку шию перли, ні з металу зроблений
Ланцюг дорогий, що часто носили,
Ні намисто смарагдове, майстерно оздоблене,
Ні дорогі шати, коштовності, що часто навперемін
Використовувалися, рум’яна ні на що не потрібні,
Коли літа в’януть і марно минають.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 116 – 118.