№ 28. Podczas oblężenia woyska pod Zbarażem
złożony Lament Korony Polskiey
Іван Франко
В рукоп[ису] хибно: Zborowem. – [Іван Франко].
na nutę: «Jako słońce zapadło, ciemna noc nadchodzi» który tak się zaczyna.
Jusz to rok minął, drugi koło toczy,
Jako się łzami moie pocą oczy
Dla cięszkiey biedy у nędze okrutney,
Że zbyć nie mogę tey tak chwile smutney.
Jeziora błotne у rzeki głębokie,
Odnogi morskie у rzeki szerokie
Wysusza słonce ogniem swym gorące,
Albo zdeimuią wieki zimno drżące.
A me łzy gorzkie dotąd nię ustaią,
Lecie у zimie ustawnie spływają.
Coraz to nowe cieką z serca żale,
Że iest wzruszona ma Korona cale.
Zewsząd mię trapią, zewsząd mię szarpaią,
Domownicy mię obcym przedawaią;
Wolą pieniądze srebrne albo złote,
Niżeli dawną przodków swoich cnotę.
Żem synom moiem wolności nadała,
Żem ich w pieszczotach wielkich wychowała,
Boleli nad tym ludzie zazdrościwi,
Chcąc im to odiąć krwie ich byli chciwi.
Kozak ochoczy, na skarby łakomy
Wnet do Korony wpadł w szlacheckie domy,
Wszytkie spustoszył у zniósł prawie z gruntu,
Zostawił wieczną pamięć swego buntu.
O bogday marnie taki człowiek zginął,
Bogday był wiecznie na świecie nie słynął,
Przez którego się taka strata stała
I krew szlachecka tak marnie rozlała!
Gdzie się obrócę, kędy poyrzę okiem,
Po wielgiey ziemi у niebie szerokiem,
Zniskąd nie słyszę pocieszney nowiny,
Wszędzie mizernie giną moie syny.
Z Zadnieprza kozak у Tatarzyn brzytki
Nakłada strzałę, wyciąga łuk szybki,
Bo to podobno chcą każdego ubić
I syny moie z Korony wygubić.
Przeklęty Korsuń у wy, Żółte Wody,
Wyście mnie pierwsze narobiły szkody!
Tam z synów moich wprzód się krew sączyła,
Drugich tatarska ręka powięziła.
Dzień li na niebie świecił, noc li wstała,
Jam ku Korsuniu nędzna poglądała
Żądaiąc synów widzieć co przednieyszych,
Lecz nie widziałam iedno co podleyszych.
Gdym tak hetmanów dobrych postradała,
I więcey paniąt swych nie oglądała,
Aż zła fortuna у króla porwała,
A mnie sierotę na czatę podała.
W takim frasunku у w takowey trwodze
Widząc, iak wszyscy myślili o drodze,
Jak by się wyrwać mogli z ognia tego,
A dobyć, szukać kąta spokoynego,
Trąbiłam w trąby, w bębnym trwogę biła,
Żebym na woynę synów swych zwabiła.
Zwabiwszy wielu piękniem wyprawiła,
Żeby się bili, tegom im życzyła.
Jusz pod Pilawce woysko się ściągnęło,
Kozackie pułki iusz gromić poczęło,
Aż zaś boiazniąnasi narażeni
Wszyscy są w niwecz marnie rozproszeni.
Synowie moi, dokąd uciekacie?
Czy się w moy żywot pokryć wolą macie?
Owszem się wróćcie nawstecz ku wschodowi,
Dawaycie odpór nieprzyiacielowi!
Obyć to można wzbudzić przodków dawnych,
Albo naczynie wam hetmanów sławnych,
Sprawiła bym to, byleście się z tego
Oswobodzili żalu serdecznego.
Jusz to trzeci raz obóz polski leży
Podle Zbaraża, asz ci kozak bieży
Potęgą wielką, a z niem krymska horda, –
Synowie moi, teraz że do kordą!
Przybiegli wszyscy gromadno pod Zbarasz,
Chcieli w okopie wybić wszytkich zaraz,
A gdy nie mogli, długo się bawili,
Siły kozaków tamże pozbawili.
Ale tesz у ci z armaty palili,
Z dział, samopałów Polaki razili,
Sprzątnęli siłu, których srogiey śmierci
Żaden nie wydrze mnie z wieczney pamięci.
Sciśnieni głodem у prasą smrodliwą,
Sfrasowawszy się nadzieią teskliwą
Z strony posiłku, że się ociągali
Przyść im na pomoc у znać nie dawali,
Wiele ich przeto umierać musiało,
Wiele kozakom się zaprzedawało.
O iak nieznośny iest głód у smród brzytki,
I gdy do wyścia żadney niemasz ścieszki!
Nie trwóż że sobą, nędzny Polaninie!
Ni się spodzieiesz, o którey godzinie
Zeslieć posiłek у wyrwie cię z ręki
Nieprzyiacielskiey у zbawi cię męki.
A ty fortuno, co woyskami władasz
I co więc laury tryumfalne wkładasz
Na głowy ludziom, pomóż mym ziemianom,
Niechay dobiią tym brzytkim poganom! Amen.
Оссол. рук. 493, стор. 197 – 199, див. також J. Michałowski, Ksiega pamiętnicza, стор. 471 – 473. – [Іван Франко].
№ 28. Під час облоги війська під Збаражем
складений Плач Польської Корони
На мелодію «Коли сонце зайшло, темна ніч надходить», який починається так:
Вже рік минув, другий триває,
Як сльозами мої стікають очі
Через важку біду і злидні страшні,
Що забути не можу ту хвилю сумну.
Озера болотяні й ріки глибокі,
Затоки морські й ріки широкі
Висушить вогнем своїм сонце гаряче,
Або охопить навіки холод тремтливий.
А мої сльози гіркі досі не спинилися,
Влітку і взимку постійно течуть.
Щораз нові пливуть із серця жалі,
Що моя Корона знищена цілком.
Звідусіль мене терзають, звідусіль шарпають,
Мешканці мої мене чужим продають,
Воліють грошей срібних чи золотих,
Аніж предків своїх давньої честі.
Що синам своїм свободу дала,
Що їх у пестощах великих виховала, –
Боліли над тим люди заздрісні,
Прагнучи це від них відібрати, крові їхньої хтиві.
Козак охочий, на скарби ласий,
Вмить на Корону напав, на шляхетські доми,
Все спустошив і зруйнував майже дощенту,
Залишив вічну пам’ять про свій бунт.
О, бодай марно така людина згинула,
Бодай би ніколи на світі не бувала,
Через яку такі збитки сталися
І кров шляхетська так марно розлилася!
Куди не погляну, куди не кину оком,
По сирій землі і небу широкому –
Нізвідки не чую втішної новини,
Скрізь марно гинуть мої сини.
Із-за Дніпра козак і татарин гидкий
Накладають стрілу, дістають лук бистрий,
Бо, схоже, хочуть кожного вбити
І синів моїх із Корони вигубити.
Проклятий Корсунь і ви, Жовті Води,
Ви мені перші наробили шкоди!
Там із синів моїх скрізь кров сочилася,
Інших татарська рука ув’язнила.
Чи день на небі світив, чи ніч приходила –
Я на Корсунь, нещасна, поглядала,
Прагнучи синів бачити щонайкращих,
Та бачила хіба щонайпідліших.
Коли гетьманів добрих втратила
І більше панів своїх не бачила, –
Ще й доля зла і короля забрала,
А мене, сироту, на дозір [ворогам] подала.
У такому смутку і в такій тривозі,
Бачачи, що всі думали про дорогу,
Як би лише вирватися з того вогню
І здобувати, шукати закутка мирного,
Я трубила в труби, в бубни тривогу била,
Щоби на війну синів своїх звабити.
Звабивши багатьох, гарно вирядила,
Щоб билися – того їм зичила.
Вже під Пилявцями військо зібралося,
Козацькі полки вже громити почало,
Аж тут, страхом вражені,
Наші геть усі марно розбіглися.
Сини мої, куди тікаєте?
Чи в моєму лоні сховатися хочете?
Охоче верніться назад на схід,
Давайте відсіч ворогові!
Якби ж то можна збудити предків давніх
Або дати вам гетьманів славних –
Зробила б це, щоб тільки з того
Звільнитися жалю сердечного.
Вже третій раз обоз польський лежить
Біля Збаража і на нього козак напирає
Силою великою, а з ним кримська орда –
Сини мої, негайно за меч!
Прибігли всі гуртом під Збараж,
Хотіли в окопі вибити всіх зараз,
А коли не могли, довго зволікали,
Сили козаків там позбавили.
Але й ті з гармат палили,
З гармат, самопалів поляків разили,
Зігнали зі світу багатьох, і їх лютої смерті
Ніхто не зітре мені з вічної пам’яті.
Стиснені голодом і пресом смердючим,
Стурбовані надією марною
Про підмогу, яка забарилася
Прийти до них і знати про себе не давала, –
Багато їх там умирати мусило,
Багато козакам запродалося.
O, який нестерпний голод і сморід важкий,
Коли до виходу нема жодної стежки!
Не тривожся, знесилений полянине!
Не сподіватимешся, о котрій годині
Надійде підмога і вирве тебе з руки
Ворожої, та позбавить від муки.
А ти, фортуно, що військом правиш
І що лаври тріумфальні вкладаєш
На голови людям, допоможи моїм землякам,
Щоб добили тих бридких поган. Амінь.
Слова сеї вірші «Trąbiłam w trąby, w bębnym trwogę biła» є, очевидно, натяк на дві віршовані брошури, що вийшли 1648 р., одна п[ід] заголовком «Trąba na rozproszonych do obozu przeciw kozakom», а друга «Na trąbę przeciw kozakom odpowiedź żołnierska. Bemben z pod chorągwi nowego pana». Автором обох брошур був Дахновський.
В такім разі дуже правдоподібно, що й отся вірша є також його твором.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. Покажчик купюр. – К.: Наукова думка, 2009 р., с. 151 – 156.