10. Мененій Агріппа закликає до згоди

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли настав той час і горожани

Згромадились на Марсовому полі,

Аби установить новії власті,

Не виступив ні один кандидатом

На консула й не важився ні один

Приймать кандидатуру на ту власть,

Хоча б і як накидано йому.

Тоді народ по власній постанові

Обрав двох консулів, мужів, що вже

Держали той уряд і горожанам

Зарівно, як патриціям, були приємні,

Поста Комінія та Спур’я Кассія,

Що в консульстві сабінів побідили

І першенство римлянам приобріли.

Се було в роках 502 й 501. – Прим. І. Франка.

Ті обіймили консульство своє

Першого вересня, вчасніше о чверть року,

Ніж звичай дотеперішній повелівав,

Їх урядовання тим почалось, що зараз

І скликали сенат, щоб запитати,

Що рішено в справі сецесії

Та повороту горожан. Сенат,

Зібравшися, візвав переді всіми

Мененія Агріппу, що тоді

Був у найкращому віці й мав славу

Найрозумнішого зі всіх римлян,

А особливо тішився загальним

Довір’ям за свої засади політичні,

Що, не належачи до сторонництва

Нікотрого, не похваляв ані же

Патриціїв гордого самолюбства,

Та й не притакував міщанській самоволі.

Сей виступив з промовою в сенаті,

Взиваючи ось як до згоди з людом:

«Якби так трафилось було,

Що всі присутні на одно б годились

І жаден з нас не спротивляв би ся

Порозумінню з горожанами

Й умовам, на яких у нас із ними згода

Мала бути, слушних чи неслушних,

А дослід про се ми вже мали би готовий,

То міг би я немногими словами

Свій погляд виявить і з’ясувати.

Та що з присутніх дехто думає,

Що саме те основнеє питання

Ще підляга дискусії, чи ліпше

Для всіх нас буде заключить умову,

Чи зважитися на війну домову,

То неможливо в викладі короткім

Видать свій осуд, а потрібно в довшім

Представленні й незрячим показати,

Що той між вами, хто противен згоді,

Вас на шкідливу наверта дорогу

Або, лякаючи вас непотрібно,

Вам страху завдає перед найменшим злом,

Яке усунути з дороги досить легко,

А про найбільше, невлічиме лихо,

Не має ні поняття, ні турботи.

Се тим противникам трапляється тому,

Що судять про події нерозумно

Та з застановою, а пристрасно,

З огірченням від особистих сварів.

Бо як же ж можемо чогось корисного

Або хоч лиш можливого чекати,

Котрі на тім допущенні стоять,

Що так могутнє місто, що вже многі

Підбило та своїм сусідам ближчим

І дальшим робиться ненависним

Та невигідним, або легко здужає

Без своїх горожан держати ті народи

В вудилах та під своїм захистом,

Або замість сього лихого люду

Собі новий та ліпший десь придбати,

Який би за пановання та власть

Для міста воював, зовсім безкористовно

Державою завідував, а в мирі

Та й у війні держав себе покірно?

Бо іншого нічого неможливо

Жадать, коли вони отсе жадають,

Щоб згоди жадної ми не приймали.

Як много глупоти в обох випадках,

Бажаю, щоб се стало ясно вам

З самих обставин. Погадайте тільки,

Що коли ваші нижчі співграждани

Виною тих, що їх нещастя й бідність

Визискують без користі для краю

Та ще й неслушно, стали бунтуваться

Супроти вас і вибралися з міста,

Не роблячи ніякого вам зла

Ані про те не думаючи навіть,

Тепер же тільки теє помишляють,

Як поєднатися без сорому, –

Многі з тих, що про вас самих, мабуть,

Не добре помишляють, радісно

Хапаються пожаданої хвилі,

Нещастя, що на нас наслала доля,

Й міркують, що тепер пожаданий момент

Настав, щоб вашу зверхність повалити.

Адже ж ті екви, вольски, герніки

Й сабіни, що ані в одному році

Не попускали нас, воюючи,

Своїми найновішими невдачами

Роз’юшені, пустошать наші ниви;

Що з кампанійців та етрусків досі

В сумнівній незалежності від нас,

Або одверто відгрібаються,

Або таємне зброяться до того.

Найближчі навіть свояки латини,

Хоч досі вірні наші приятелі

Й союз із нами ось недавно відновили,

Проте в великій часті проти нас

Уже захитані, й неволить їх

Бажання зміни, до якої рвуться всі.

А ми, що досі кілька раз щороку

Ходили в поле проти ворогів,

Тепер самі посеред наших мурів,

Мов у облозі, сидимо заперті;

Поля свої ми необроблені

Лишити мусили, а наші хутори

Плюндрують вороги, волочать з них добичу.

Невільники та слуги наші втечуть,

Не знаючи, як в нашому нещасті

Нам помогти. В такім жиєм ми стані,

Все дурячи надією себе,

Що ось прийдуть покірні горожани

Та перепросять нас, а добре знаємо,

Що лиш від нас залежить всім тим бунтам

Кінець зробить ухвалою одною.

Коли на зверх наші відносини

Такі лихі, то в місті стан сумний

І ще страшніший. Бо щоб видержать

Облогу, ми від довгого часу

Ані собі підмоги не придбали,

Ані числом своїм такі могутні,

Аби так многі та ворожі нам

Народики перемогти могли.

Мала в нас людність і не доросла

До ворогів. Найбільша часть їх –

Міщани – доматори та зарібники,

Піддані більших власників, клієнти

Й ремесники. Пануюча верства

Патриціїв не має надто сильних

Вельм[ож] і покровителів, а те,

Що в сих часах немало з них та часто

Відходить в табори відступників,

Підозреною робить всю їх масу.

Понаді все те збуджує неможність

Довозу живності та провіантів

Тому, що край увесь обсіли вороги,

Страх перед голодом; той страх збільшиться,

Коли в нас справді запанує брак,

А попри те, що вибухне війна,

Що не допустить нам ані на хвилю

Дійти до супокійних постанов.

Та що перевищає весь малюнок

Горя й недолі, се сецесйоністів

Жінки, та недоросла дітвора,

Та родичі від старості слабі,

Що купами в нужденному лахмітті

По форумі та вулицях блукають,

Одні сумуючи, а інші плачучи.

Ті, помочі благаючи, за руку

Хапають всякого, а інші за коліна

Та жалуються на незносну вже тепер,

А потім, не дай бог діждати, незноснішу

Ще самоту свою й безпомічність.

Се жалібний, невиносимий вид!

Ніхто, в кого чуття не згасло в серці,

Не може вид такий знести, не може

Опертися зворушенню важкому,

Яким нужда людська нас пригнобляє.

Отож коли захочемо й надалі

Так відноситися недовірливо

До своїх горожан, то мусимо

И тих безталанних збути геть із міста,

Одних тому, що в случаю облоги

Вони нам нічогісько не поможуть,

Інших тому, що й на будуще нам

Не будуть певними приятелями.

Коли всіх тих повипихаємо,

Яка ж то сила бойова зістане

При нас, аби се місто хоронити?

Або якої помочі ждучи,

Підемо ми назустріч небезпеці?

Найбільша наша ще потіха, наша

Надія одинока й безпохибна,

Патріотична молодіж, вона така

Малочисленна, як се бачите самі,

И не так міцна ні тілом, ані духом,

Аби на неї много покладати.

Які ж то теревені нам городять

Ті, що нам радять починать війну!

Як дурять нас вони! Чом не жадають

Одверто й явно, щоб ми зараз город

Без церемоній та кровопролиття

Передали у руки ворогам?

Та, може, нерозумний я, що так

Говорю й заставляю вас бояться

Того, чого нема чого бояться?

Може, не буде в місті більш нічого,

Лиш невеличка зміна, ніяка

Страшна біда? Можливо, буде нам

Без трудності з усіх дооколичних

Місць і народів назбирати масу

Зарібників щоденних та підданих?

Се раз у раз, клянусь Юпітером,

Численні горожан противники,

Та й то не найлихіші, нам товчуть.

А де в яких дійшло до глупоти

Такої вже, що не спасенні ради

Нам подають, а тільки неможливі

Верзуть бажання. Тих рад я запитати,

Де візьмемо свобідний час заняться

Такою справою, коли на наше місто

Чигають вороги? Як буде се можливо

Тим, котрі нам прийти на поміч хочуть,

Ще гаяться та довго зволікати,

Коли не гається напасть і небезпека?

Який – не знаю вже, чи чоловік, чи бог

Дасть нам безпеку і спокійно буде

По всіх місцях для нас збирати поміч

І проводить сюди? Й хто будуть ті,

Що рідний край покинуть, щоб до нас

Помандрувати? Чи знайдем таких,

Що мають дім, і огнище, й маєток,

Повагу в своїх горожан за власні

Та предківські преважнії заслуги,

За власні чесноти добру славу?

І хто, ума не стративши, рішиться

Добро, що має в своїм домі, кинуть,

Щоб чуже горе в ганьбі поділяти?

Бо не для того б він пішов до нас,

Щоб мир, добробут поділяти з нами

Лиш для війни та небезпек її,

При тім ніколи певності не мавши,

Чи випаде кінець її щасливо.

Або чи стягнемо знов горожанську

Та безвітчинну людність, як ота,

Котру тепер із міста ми прогнали,

Котра довги, та засуди, та тюрми,

Та інші наших справ громадських недогоди

Зноситиме з утіхою, не так, як наша,

Що ми шлемо в непевності вигнання?

Та хоч яка вона була би добра,

Й потульна, й справедлива, щонайменше

Тому вже, що не свійська, не привикла

До нашого життя, звичаїв та законів,

Не добилась до нашої освіти,

Вона не може заступити нашу,

А мусить гірша, пліхша буть від неї.

Туземна людність має в дітях, жонах

Та родичах і многих інших свояках

Задатки вірності, а, на Юпітера,

Також в любві до рідної землі,

Що на ній виросла, прив’язана до неї

Вродженим кождому чуттям та незнищимим.

А та захожа та чужа нам людність,

Коли б у нас згодилася замешкать,

Не маючи нічого з того, що тут

Показано, – та за яке ж добро

Згодилась би вона зносити небезпеки,

Коли б ми їй не прирекли віддати

Ті й ті частини краю, хоч один

Великий округ міста, де би ми

Всіх теперішніх власників із їх

Посідання обдерли, хоч тепер

Своїм співгорожанам, що так часто

За них боролися, не хочемо з них дати

Ані шматочка. А хто зна, чи, може,

Вона б самими даровизнами

Задоволилась? Чи не забажала б

Ще й почестей, державних урядів

Та інших привілеїв нарівні

З патриціями і зі всіми нами?

Коли ми не признаємо їм всіх

Їх жадань, матимемо в них

Знов ворогів за їх розбитії надії;

Коли ж у всьому їм покоримося,

То стратимо самі свій рідний край,

Самі розрушимо свій лад громадський.

Не говоритиму про теє тут нічого.

Що в теперішню хвилю треба нам

Людей, що здібні до війни, не купців;

Не рільників, ремесників усяких,

Що рівночасно мусили б учиться

й воєнних штук та їх виконувать;

А як тяжке виконування того.

В чім хто невправний, ніщо й говорити,

А мусили б такими бути ті,

Що позбігались би до нас тут припадково

й були би зайдами з різних народностей.

Не бачу-бо, аби творилась де

Для нас, людей воєнних, запомога,

А якби відки несподівано

Вона явилась, я не радив би

Приймать її до міста добровільно,

Бо многі відомі міста й держави,

Що їх чужа, запрошена підмога

Замість піддержати самих взяла під ноги.

Подумайте про все те й про все інше,

Про що я говорив вам, і згадайте,

Що всіх нас до поєднання склоняє:

Не в нас самих і то не перший раз

Бунтується проти багатства бідність,

Унижения проти високості.

І скажу сміло, що у всіх великих

Чи то малих державах переважно

Стоїть ворожо меншість заможніша

Супроти більшості, і в тих державах

Ті, що стояли на чолі громади,

Не раз уже, поводячись розумно,

Спасали вітчину, але, поводячись

Гордо та самолюбно, з многими

Своїми добрами себе занапащали.

Адже ж усяка річ із многих частей

Та різнородних зложена, коли

З права природи часть одна псується,

А особливо в чоловічім тілі,

Болить, нездужає, гниє та трухне,

А відтинать її від тіла неможливо

Чи то тому, що втрата тої часті

Спаскудила б занадто усю решту,

Чи теж тому, що тої втрати решта

Не винесло би тіло чоловіче, –

Так теж і в спільності державній хоробливу

Часть не все слід відразу віддаляти,

Бо втрата частей тих вела би скоро

До розпаду цілої цілості.

Подумайте, нарешті, як велике

Право конечності, якому навіть

Боги коряться, і не йдіть на прю

З судьбою та не піддавайте

Иевіжі й самолюбству свої душі,

Немовби все так зараз мало бути

Нам, якби нам бажалось і хотілось,

Будьте податливі та уступіть,

Щоб прикладом розумної розваги

Не поступки чужі були вам,

А ваші власнії діла.

Бо ж вся держава, як і муж один,

Між найблагороднішими ділами своїми

Шукати мусить також честь свою

І дбать про те, аби діла пізніші

Ні в чім не уступали попереднім,

А ви вже многих своїх ворогів,

Від них найтяжчі кривди потерпівши

Та покоривши їх, не повбивали,

Ні з власності прогнать не забажали,

А віддали їм їх доми й поля

Й позволили жить у тій вітчині,

Де вродились вони; а многим з них

Зробили ви ту ласку, що дали

Їм рівне право голосу з собою

Та повне римське право горожанства.

Та ще одно, ще вище й краще діло

З діл ваших можу ставить перед вами:

Також зі своїх ви співгорожан

Многих, що тяжко проти вас вхибили,

Лишили непокараних і гнів свій

Лиш на зачинців вилляли, напримір,

На тих, що вийшли поселенцями

В Антемну, Крустумерій, у Медуллу

Й Фідени.й многих інших. Бо чи мав

Всіх вичисляти, коли силу усіх ви,

Діставши в руки, аж облогою

Лиш мірно покарали, як пристало

Для горожан? І ані небезпека

Не вийшла з того вам, ані догана,

Тільки похвалено лагідність вашу,

Публічна ж від того безпека не втерпіла.

А ось тепер, щадячи ворогів,

Ви воюватимете з другами?

Лишаючи невкараними тих,

Яких під власть свою ви підгорнули,

Каратимете тих, що вам допомогли

Під власть ту підгорнути й уярмити?

Свойого міста брами відчинивши

Всім, котрих гонять, котрі блудом ходять,

Поважитеся вислать на вигнання

Тих родаків, що тут родилися,

Що з вами виросли і вчилися,

Що з вами враз багато бід зазнали

Та й не одно добро весело поділяли

В війні та в мирі? Коли хочете

Так поступать, як слушність вимагає,

Як вашій вдачі теж відповідає,

То на питання ті, як бачиться мені,

Відповісте лише: «Ні, та й ні, та й ні!»

Та треба ж бунтові таки зробить кінець, –

Так скаже не один. Ми також се признали,

Зі свого боку, всю готовність показали,

А ти скажи нам, як кінець сей уладнати.

Ти ж бачиш, скільки самолюб’я виявляють

Міщани, що ані не шлють до нас послів

Про згоду, хоч самі незгоду почали,

Ані тих, що ми вислали до них.

Приязних чи хоч чоловіколюбних

Відповідей вдостоїть не схотіли,

Лиш виступили гордо та в погрозах,

1 нам нелегко догадатися,

Чого їм треба. Слухайте, що я,

Все те обміркувавши, радитиму:

Не вірю тому, щоб міщани наші

Були супроти нас непримиримі

Ані щоб серйозно забагали

Сповнити хоч одну з своїх погроз;

Се бачу з того, що їх поступки

Зовсім не так страшні, як їх слова.

Натомість вірю, що далеко більше

Залежить їм на бунті втишенню,

Як нам, бо ми живем у своїй власній,

Вельми поважаній батьківщині,

Маєм доми, маєтки, родичів

І все, що найдорожче нам у своїй власній власті,

Вони ж, уйшовши з міста, полишили

Свої доми, розсталися з своєю

Найближчою ріднею, не набрали

З собою засобів хоч би лиш для щоденних

Потреб. Коли би хто тепер мене

Спитав: чому вони проекти наші

Не приняли, хоч опинилися

В такім сумнім положенні, чому

Самі через послів своїх не перекажуть

Щось нам? – то я би відповів йому:

Тому, на Юпітра, що від сенату

Й від нас слова вони лиш чули ухи,

А діл не бачили від нас, з яких би знали

Про чоловіколюб’я наше й почуття

Прихильності, за те не раз від нас

Бували дурені обіцянками.

А слать послів вони відважиться

Не можуть задля тих, котрі їх тут

Самими лиш докорами стрічають,

Та й боячись, що з домагань їх

Ані одно їм сповнене не буде.

А може, заразила також їх

Безумна гордість, – се було б не диво.

Адже й між нами бачимо таких,

Яких опанував дух свару та незгоди,

Які зусиллями сполученими

Лиш того добиваються, аби противникам

Не попустити, а про те лиш дбають,

Аби їх визискать на всякий спосіб

І для користі їм не допустить нічого,

Поки не заберуть самих у власні руки.

Обдумавши се все, стою на тім,

Що вислать нам до горожан посольство

З таких, що мають в них найбільш довір’я,

А тим мужам, що будуть вислані,

Дать раджу необмежену повновласть

Залагодити бунт на тих умовах,

Які самі за найслушніші взнають

(І на які збунтовані пішли би),

А тут в сенаті жадної розправи

Про сеє діло більш не допускати.

Бо ті з сенату, що до згоди склонні,

Самі побачать, що інак не можна,

А ті, що досі вперто та завзято

Стоять на своїм, бачачи, що справді

До згоди йде, пристануть на слушніші

її основи та не зажадають

Нічого, що би для противників

Було ганебне або неможливе.

Звичайно, бо подразнена частина

Суспільності, а особливо та,

Що ще стоїть на нижнім ступні, входить

В огірчення на тих, що з нею гордо

Поводяться, а як поставляться приязно,

То й удобрухається й м’якша стане».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 333 – 344.