4. Війни із сабінами та аврунками
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Минуло кілька день, і ось Сервілій
Вернув із походу та зажадав,
Аби за ту блискучую побіду,
Яку відніс над вольсками, сенат
Признав йому тріумф, який звичайно
Признавано за теє полководцям.
Та станув проти нього Аппій Клавдій,
Назвав його провідником і другом
Пагубного державного порядку
Та докорив йому тим головно,
Що з величезної воєнної здобичі
Ніщо не повернув у скарб державний,
А все роздав по своїй уподобі.
Сенат пішов на Апиієве слово
Й, забувши, як перед Сервілієм
Унижував себе благаннями,
Йому відмовив того, на що вповні
Він заслужив.
Сервілій, хоч далекий
Від особистої амбіції,
Тут бачачи не діло особисте,
Але вкорочення загально всім
Признаного заслуженини права,
Не вдався у фальшиву скромність, що
Була би не на місці, але скликав
Народний збір на широчезнім полі,
Так званім Марсовім, під самим містом,
Всім оповів свої діла в остатній
Війні, представив зависть і неласку
Свого товариша та явную зневагу,
Яку після всього зробив йому сенат.
В кінці сказав: «Діла мої та військо,
З яким я йшов у бій, дають мені
Те право за щасливі й славнії
Діла воєнні в Рим війти святочно».
По тих словах велів вінцем обвити
Зв’язки різок, на власну голову
Сам наложив вінець і в тріумфальній
Одежі йшов у місто в супроводі
Всього народу. Аж на Капітолій
Дійшов сей похід; тут сповнив Сервілій
Обітниці свої та перед вівтарями
Поклав щонайціннішії риштунки,
В війні здобуті. Сим здобув собі
Ще більшу нехіть у патриціїв
І більшу ще прихильність горожан.
Коли таке у місті колотилось,
Наспіли звичаєм усталені
Осінні жертви й празники при них,
Що обходилися блискуче й щедро.
І задрімала у ті дні незгода,
Що раз в раз шарпала нутро народа.
Та покористувались тими днями
Сабіни і напали на римлян, –
Такої нагоди вони давно вже ждали.
Як тільки ніч запала, рушили
На місто, щоб, заки спостережуться,
Під самі брами підійти. Були би
Зовсім легенько їх опанували,
Якби не деякі легкооружні
Та легкодушні, від рядів відставши,
Кинулись на підміськії двірки,
Щоб їх поплюндрувать і галасу
Тим своїм нападом не наробили.
Як стій зчинився крик і біганина
Тих рільників, що там жили, хто міг,
Летів до міста, поки вороги
До міських брам доскочити могли.
В місті сейчас дізналися про напад
Ті, що на грищах придивлялися
Єдиноборствам, а декотрі мали
Вінці на головах. Всі покидали
Свої місця й спішилися до зброї.
Вже довкола Сервілія зібралась
З власного пориву значная сила,
З якою він, людей тих у порядок
Уставивши, на ворогів ударив,
Які, безсонницею зморені
Та втомлені натугою маршу,
Не ждали приходу римлян в ту пору.
Коли одні на одних вдарили,
Повстала боротьба, яку через безладдя
Й неправильність з обох боків та поспіх
Не можна звать було порядною.
Припадок вів когорти, легіони
Та одиниці одних на других,
Їздців на піших, а з обох боків
Тому, що в близькому були сусідстві
Оба міста, йшли помічні війська,
Що знемагаючим відваги додавали,
І взад ні ті, ні сі не відступали.
Врешті римляни, запоможені
Кіннотою, що в поміч їм пригнала,
Перемогли сабінів, вбили многих
І з многими невільниками в місто
Вернули. Тут сабінів теж багато
Застали, що прибули буцімто
Ігрища оглядати, а властиво
З метою всі укріплені місця
Для нападу зовні пообсаджати.
Тих повишукували й ув’язнили,
А жертви, що були перервані війною,
Вдвоє багатше присвятить богам
І гостям предложить подвійную гостину.
Ще не скінчився другий празник той,
Прийшли посли від племені аврунків,
Що найкращі околиці Кампаньї
Позаселяли. Ті перед сенатом
Явилися та зажадали, щоб
Їм віддана була країна вольсків,
Так званих ехетранів. Сю країну
Римляни в ехетранів відняли
І розділили своїм колоністам,
Яких наслали для пильновання народу.
Тепер аврунки зажадали, щоб
Римляни вивели геть колоністів,
Їм віддали країну й вивели
Залогу з неї. Як сього не вчинять,
То виступлять аврунки незабаром
На Рим і вимстяться жорстоко за всі кривди,
Які вони сусідам нанесли.
На те римляни ось що відповіли:
«Перекажіть, пани посли, аврункам,
Що ми, римляни, признаєм за слушне,
Що нашою хоробрістю здобуте,
Від ворогів узяте чи набуте,
Своїм потомкам полишать на власність.
Війни з аврунками не боїмося;
Вона не перша буде в нас і також
Не найнебезпечніша. Звикли ми
Зі всіми довколичними бороться
За верховласть в хоробрості і в славі.
А як побачимо, що вибухла війна,
То, певно, приймемо її без страху».
Тоді аврунки у великій силі
Зі своїм військом вирушили з краю,
Римляни теж із власним воїнством
Під проводом Сервілія. Вони
Зіткнулися вблизу міста Аріції,
Віддаленої на сто двадцять стадій
Від Рима. Тут на двох крутих горбах
Вони порозставляли табори один
Від одного неодалік. Коли їх
Укріплено гаразд, оба війська
Повиходили на долину рівну,
Щоб звести битву. Як зчепилися,
То бій тривав від ранку аж до півдня,
І много з обапіль борців упало.
Бо арунтінський люд був войовничий
І між сусідами страшний своєю
Величиною, силою й грізною
Дикістю вигляду, надбанням диких предків.
В війні тій визначилась, повідають,
Римська їзда, а особливо та часть,
Де Авл Постумій Білий провід мав,
Той сам, що тогід був диктатором.
Бо місце, на якім велася битва,
Було страх некорисне для їзди,
Покрите каменистими горбами
Й яругами глибокими, і з обох
Боків їзда лишалась безхосенна.
Та ось велів Постумій своїм людям
Із коней позсідати й утворити
Густу фалангу з шестисот людей
І на точках, де римськую піхоту
Вниз перли вороги й була вона в потребі,
Спиняв він ворогів і клав запір
Їх напорові дальшому. А раз,
Спинивши ворогів, знов бралася в римлян
Відвага свіжа навперейми між
Їздою й піхотою. Обі в злуці,
Вони, уставившися в квадрат, перли
Ліве крило вороже аж під гору,
Інші за втікачами наздогін
Погнали до їх табору й побили
Немало їх, а інші вдарили
У плечі тих, що ще в рядах стояли.
Примусивши тих також утікати,
Погналися за ними, й коли ті,
Ледве ступаючи, взад бралися помалу,
Аби на вищі вигребтись місця,
Вони з долини підсікали п’яти
Та перерубували стягачі в колінах
Мечами ззаду, поки їх доперли
До табору. Сторожу таборову
Малочисленну дуже в скорій хвилі
Перемогли, захопили весь табір
І сплюндрували, та знайшли здобичі
Не много в нім, крім зброї, коней та
Інших знадіб воєнної чинитьби.
Примітки
Ехетрани – жителі міста Ехетра, однієї з найукріпленіших фортець вольсків.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 307 – 311.