8. Валерій скаржиться народу на сенат
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Коли успішно так скінчилася війна,
То за свою побіду празнував
Валерій привичний тріумф у Римі
І розпустив народ зі служби військової,
Хоча не радо се приняв сенат,
Що ще не час було з тим поспішати,
А то знов бідняки почнуть роптати.
В здобутий край, відібраний від вольсків,
Наслав він колоністів, вибравши
Для сього переважно вбожину;
Ті вчасти стерегли границю краю
Від ворогів, а вчасти через відхід свій
Зменшили пролетаріату многоту,
Що в місті бунтував. Отсі зарядження
Зробивши, зажадав, аби сенат
Сповнив обіцянки свої, коли
Таку охоту виявило простолюддя
У сповненні воєнних обов’язків.
Та не знайшовши послуху, він бачив,
Як ті, що й уперед противились
Його домаганням, тепер також
Збирались, молоді гвалтівники,
Що інших силою перемагали,
Зчиняли галабурди, обкидали
Його докорами, Валеріїв сім’ю
Неславлячи, немов підхлібницю народу
Й творчиню злих законів. Особливо
Сей був найтяжчий з боку їх докір,
Буцім закони про народні збори
Та про суди, в яких собі мужі ті
Найбільшую заслугу покладають,
Знівечили всю власть патриціїв.
Тому-то жалувавсь Валерій гірко,
Жалівсь на них, що йому кривду чинять,
В очах народу кидають на нього
Погану славу, та заповідав,
Що не мине їх нещаслива доля,
Коли все те переведуть в ухвали.
Він напророчив їм усяких лих
Чи то тому, що вся душа його
Була зворушена, чи, може, лиш тому,
Що, розумніший та літами старший,
Ясніше бачив те, що мало статься.
Наговоривши їм усього купу,
Він скоро вийшов з курії, покликав
Народ на збори й відізвався ось як:
«Співгорожани, дякую вам дуже
За ту готовність, із якою ви
Мені прийшли в підмогу, ставившись
До славної війни, а ще більш за хоробрість,
Що славою навік її покрила.
От тим-то й я не пожалів трудів,
Щоб відплатиться вам не лиш усякими
Наградами, а також тим, щоб міг
Сповнить обіцянки свої для вас,
Починені вам іменем сенату,
І ті, що досі серед вас панують
Партійнії роздори, відмінить
На горожанську згоду й статися
Порадником та посередником
Обох сторін. Та в сповненні тієї
Обіцянки мене спиняють ті,
Що, не подумавши про добробут громадський,
Волять чинити те, що в дану хвилю
Їм лиш приємність більшу доставляє.
Числом вони переважають інших,
А силою молодості своєї
Вони могутні, мов обставини.
Та я старий уже, як бачите,
Та маю лиш старців помічниками;
В розвазі тільки наша міць і сила.
Не здібна ділом виконати те,
Що вимислить розвага. Те, що треба б
Принять як дбалість за добро громади,
Тепер звертають проти мене як
Те особисте ворогування
Проти обох сторін: сенат боде
Мене докором, буцімто народу
Я підхлібляю, а з вас дехто має
Мене в підозрінні, що я сенатові
Підлещуюсь. Така моя недоля!
Якби народ, одержавши вперед
Добродійства, не додержав обітниць,
Які сенатові дав через мене,
То мусив би я борониться тим,
Що віроломними зробились ви,
На мене ж жадна не паде ошука
Та що не сповнено для вас обітниць,
Які зложив сенат, то мусить натурально
Тепер моя промова до народу
Зійти на щось таке, що сталось вам,
А я того не похваляю, отже,
Я й ви однаково ошукані
Й одурені, а, власне, я ще більше
Від вас тому, що спільно з вами кривду
Поношу, але й надто ще тому,
Що мусив вислухать лихі помовки
За те, що в ворогів награблепе добро
Роздав щонайбіднішим поміж вами
Без спільної на те з сенатом згоди,
А тільки щоб собі якусь користь зробити,
А горожанськеє добро бажаю розділити
Народу навкірки сенату заборони,
Тут я поступив ще протизаконно,
Помимо заборони сенаторів,
З воєнної вас розпустивши служби,
Замість що мав я у ворожім краї
Під голим небом у маршах безцільних
Держати вкупі та трудити вас.
І висилку між вольсків колоністів
Мені закинено за те, що гарні й добрі
Їх землі рицарям ані патриціям
Я не роздав, лиш бідних поміж вами
Понаділив. А вже в найтяжчий злочин
Мені покладено, що в формуванні війська
Повиш чотирьох сот мужів з народу
За те, що маєтніші, вписано
Між рицарів. Коли б мені було
Се трафилось, коли ще в цвіті літ
Своїх я був, то ворогам своїм
Я був би показав ділами своїми,
Якого мужа в мні вони ногами топчуть.
Тепер мені вже літ над сімдесят,
Немає в мене сил помститися,
А бачачи, що ваш партійний свар
Своїм зусиллям я не погамую,
Складаю тут диктаторство своє
Й даю свою особу кождому
Під його волю, хто сказати може,
Що я здурив його, а ви робіть зо мною,
Що слушним призна-сте та справедливим».
Сею промовою зворушив він
У горожан всіх щире співчуття,
Вони дали йому громадський супровід,
Коли він з форума вертав до дому свого,
Сенат же більше ще розсердився на нього.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 323 – 327.