11. Валерій Маній пропонує угоду

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Гей, по Мененієвій тій промові

Піднявся галас велій у сенаті,

А одиниці, групами зібравшись,

Перемовлялися одні з другими.

Ті, що були прихильні до народу,

Взивали одні один докладати

Всіх заходів зі свого боку, щоб

Знов горожан у вітчину впровадить,

Коли між ними є защитник сеї справи,

Якій усі вони тепер прихильні,

Явився муж найвизначніший між

Патриціями. Та найзавзятіші

Патриції, яким переді всім

О те ходило, щоб в державному устрої

В утертих дотеперішніх порядках

Не допускати ні до яких змін,

Не знали, що й сказать серед таких обставин.

Їм не хотілося спроневіряться

Поглядам своїм, та, з другого боку,

Чулось, що при тих поглядах стояти

Ніяково. Невтральні, що до бою

Не рвались ні з одною стороною,

Хотіли мати мир та лиш бажали:

Дбати про те, щоб нас ворожі сили

У мурах тут на глум всіх не позамикали.

Коли настала мовчанка потому,

Встав старший консул і, хвалу віддавши

Мененієвим мислям благородним,

Жадав, щоб інші так само, як він,

Вникнули в діло й прорекли свобідно,

Що думають, і підійшли до внесків.

Потім покликав знов по імені

Як другого Манья Валерія,

Брата того, що місто допоміг

Від короля освободити, мужа,

Що з-між патриціїв один із перших

В народу в ласці був, і завізвав

Його, аби також промовив слово.

Сей встав і пригадав насамперед

Сенатові, що скільки раз у своїх

Промовах він проповідав грядуще

Нещастя, так було, що сенатори

Йому кінчить промову не давали.

Потім жадав від тих, що досі все

Противились угоді, щоб тепер

Не домагались дослідів про те,

Що слушне, що неслушне, а коли

Тоді не довели від бунтів до спокою,

Коли в державі распря ще мала

Була, нехай тепер подумають,

Щоб закінчить її заздалегідь,

Щоб не пішла ще ширше, ані глибше,

Й неспостережено не стала невлічима

Або щонайменше тяжка до влічення

Й для всіх їх джерелом великого нещастя.

«Вимоги горожан, – сказав він, – будуть

Тепер вже не такі дрібні, як перше;

Міркую теж, що не такі ж умови

Поставить нам народ для тої згоди,

Не задоволиться самим з довгів

Увільненням, а зажадає, може,

Правної охорони, під якою

В будущому він все б міг жить спокійно.

Бо відколи заведено у нас

Уряд диктатора, втеряли силу

Також права, що хоронили вільність

Народу, особливо ж теє право,

Що позволяло консулам без суду

Й правовання міщан карати смертю,

Забороняло теж патриціям

Напастувать міщан у часі суду

Та віддавати їх таким, які

Напевно мусили б їх засудити,

Та позволяло відклик кождому

Від рішення патриціїв до загалу

Народу: як народ розсудить, так і буде.

І решту власті майже доостанку

Відібрано в міщан, яка в часах давніших

Прислугувала їм; і так їм неможливо

Було одержать від сенату дозвіл

На тріумфальний в’їзд після війни

Для мужа, що переді всіми іншими

Достоїн був одержати його,

Для Публія Сервіля Старого.

Оттим-то легко й догадатися,

Що люд з жури по втраті права того

Й відвагу втратив, і марну надію,

Коли ще не безпеку того права,

Бо ані консул сам, ані диктатор,

Що хтіли вставиться за ним, не мали

Спромоги, але ще й оба зазнали

Тої самої ганьби та наруги

За запал свій та за свою прихильність

До бідних мас. І того доконали

По потаємній змові не знатніші

Патриції, а кілька гвалтолюбних

Та зисколюбних одиниць, що жваво

Займалися лихварством непочесним.

А зичачи великі суми грошей

На вишрубовані провізі,

Міщан багато в кабалу неволі

Ввігнали, їх жорстоко й гордовито

В нужду та недостаток утоптали

І тим до того довели, що весь

Міщанський стан проти патриціїв

Повстав вороже. Ті ж, зібравшися

В союз і головою Аппія

Клавдія вибравши, отсього мужа,

Що люд ненавидить і хтів би в нас

Закоренить немногих панування,

І з ним тепер у всі державні справи

Заводять плутанину безконечну.

Коли супроти них не виступить

Розумна й справедлива часть сенату,

То вся держава наша в небезпеці

Попасти в найчорнішую неволю

І в ній заклякнути на вічний вік.

Я згоджуюсь, – додав наприкінці, –

Й голосуватиму за тим, щоб згідно

З внеском Мененієвим без угайки

Посольство вислать до сецесйоністів.

Коли прийдуть до них, хай пробують

Бунт до кінця довести по спромозі;

Коли ж вони не захотять приймати

Того, що їм посли даватимуть,

То хай посли приймають без розбору

Все те, що їм даватиме народ».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 345 – 348.