3. Консул Сервілій втишує бунт і перемагає вольсків
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Ще в курії сидів сенат у зборі
Та міркував, яку велику силу
Тепер на вольсків може Рим післати,
Явивсь на форумі підстаркуватий
Вже чоловік, увесь у лахманах,
З довгою бородою та волоссям.
Кричачи та взиваючи підмоги.
Коли довкола зібраний народ
Збігся, він виліз на підвищення,
Відки його було всім майже видно,
И сказав: «Я вродився свобідним чоловіком,
А як дійшов до літ, обов’язкових
Для військової служби, взяв я участь
У всіх походах, що тоді відбулись,
Боровся в двадцяти вісьмох битвах,
А за мою хоробрість у тих війнах
Одержував відзначення я часто.
Коли ж нещаснії роки настали,
Що в крайню нужду город наш вігналй,
І я був змушений довги робить,
Щоб сплачувать дачки, які тоді стягали.
А що поля мої спустошив ворог,
Добро ж моє у місті дорожнеча
Пожерла так, що я довгів своїх
Сплатить не міг,
Віритель мій мене з двома синами
Витяг із мого дому та признав
Всіх трьох своїми вічними рабами.
Як повелитель мій, він наложив
На мене утяжливую роботу,
Якій я подолати був не в силах.
Я став перечитися і за те
Одержав ось які удари батогом».
При тих словах він лахмани свої
Відкинув, і видна всім стала грудь,
Покрита ранами, явився теж хребет –
Весь в крові та синцях від батога.
У всіх присутніх вирвавсь мимовільно
Окрик обурення і нарікання.
Сенат розпущено, а по всім місті
Бігали бідні, що оплакували
Власну недолю, помочі просили
В близьких сусід; з домів вірителів,
Знай, вибігали ті колишні вільні,
Що за довги рабами поставали,
З темниць, нестрижені й неголені,
Найбільша часть у путах на ногах,
В кайданах на руках. Чіпати їх
Не важився ніхто, а хто посмів,
Того як стій відтручувала сила, –
Таке було обурення, що в хвилі
Обхопило й збентежило народ.
Як пити дать, весь форум був
Людей, що вирвались із ланцюгів неволі.
Аппій, не без підстави боячися
Ненависті народу до своєї
Особи й чуючи, що й сам немало він
Тут завинив та що, не будь його,
Те лихо не зросло би так страшенно,
Із форума шмигнув конем щодуху.
Зате Сервілій, скинувши свій плащ,
Пурпурою обшитий, кидався
З сльозами одиноким горожанам
До ніг і, слів не жалуючи й благань,
Просив спокійно ждать сей день і ніч,
А завтра приходити знов на форум.
Він обіцяв, що за той час сенат
Обдумає щось і предложить їм,
А рівночасно мав іти окличник
І голосити всім, щоб відтепер
Жаден віритель не посмів за довг
Тягти горожанина з його дому,
Поки сенат се діло не розсудить;
А кождий із присутніх може йти,
Куди захоче, й не боятися
Ніяких зачіпок. Сим наборзі
Він втихомирив розрух той народний.
Так розійшлись із форуму вони.
Другого ж дня явилася не тільки
Вся людність містова, але й з поблизьких
Сіл та хуторів сила горожан,
Так що від ранку раннього весь форум
Був повен того натовпу людського.
А як сенат зібрався на нараду,
Що[б] починати, виступив тут Аппій,
Назвав свого товариша з уряду
Підхлібником та звідником народу,
Що помага безглуздю бідноти;
Не видержав Сервілій і на нього
Брязнув докором безсердечності
Та егоїзму, що найбільше винен
Теперішнім нещастям сього міста.
І так пішла би сварка без кінця.
Та ось латинськії їздці на конях
Пригнали чвалом на той римський форум
Із новиною, що вже вороги
З великим військом вирушили в поле
Й дійшли до їх границь. На сюю вість
Як стій узброїлись патриції,
Всі рицарі, а з інших горожан
Всі ті, що в спадщині по своїх предках
Одержали багатство або славу.
Вони спішили, бо грозила їм
Утрата дібр, цінних їм наді все.
Натомість бідні, особливо ті,
Що за довги були в тяжких опалах,
Не бралися до зброї, не давали
Громаді помочі ніякої,
Лиш тішились і у війні зовнішній
Бачили нагоду пожадану,
Що може вирвать їх з теперішнього лиха.
Тим, що їх кликали до оборони,
Вони показували ланцюги,
Кайдани й пута та з наругою
Питали, чи то варто стільки труду
Йти на війну, аби охоронять
Ось які добра? Інші осмілялись
Сказати навіть: «Ліпше буде нам
Піддаться вольскам, ніж патриціїв
Зносить зухвальство». І так город весь
Лунав від криків, сварів і погроз
Та голосіння теж жіночого.
Се бачачи, батьки-сенатори
Стали просить із консулів одного,
Сервілія, що в отсій хвилі міг,
Як їм здавалося, найбільш порадити
З міщанством, щоб поміг він вітчині.
Отож іскликав він народний збір
І став доказувати, що потреби
Теперішньої хвилі вимагають
Занехання усобиць горожанських
І всіх візвав, щоб однодушно стали
На ворога та вітчини своєї
Не подавали на спустошення
Та на поталу навіть місць святих,
Де всіх богів їх, і доми, й храми,
Всіх предків їх шановнії могили
І все, що найдорожче чоловіку.
Сим дадуть доказ пошановання
Для своїх родичів, шо через старість
Уже себе не гідні боронити,
І милосердя для своїх жінок.
Що від побідою сп’янілих ворогів
Були би змушені тяжкі знущання,
Зневаги та неволю поносити,
Найпаче ж для недолітків-дітей,
Яких не в тій надії виховали,
Не з виглядом на ганьбу й самоволю,
Яку б довіку їм прижилось терпіти.
«А як з однакою готовістю, –
Отак свою він закінчив промову, –
Сей раз ще відіб’єте небезпеку,
Тоді всі дружно пошукаємо
Однакої для всіх правління форми –
Подбаємо про справедливі та
Спасенні установи, при яких би
Ні бідні на маєтки багачів
Не лакомились недозволенний
Способами, ні багачі зухвало
Не попирали би ногами тих,
Що менше їм поталанила доля.
Бо ні одної, ні другої з хиб тих
Буть не повинно у одній державі.
І як убогим із державних фондів
Можна б якусь доставити підмогу,
Але й вірителям винагороду слушну;
А вже щонайменше, аби нікому
Не виростала з того жадна кривда.
Подумаємо, як запобігати,
Аби найвище н найважніше з дібр
Суспільності людської – правда й вірність
В умовах не запропастилася
На все й зовсім із римської держави».
Сказавши се й немало ще такого,
Що в таких нагодах сказати личить,
Оправдував нарешті він свою
Прихильність невідмінну для народу
І зажадав від них, аби йому
В тім поході дали свою підмогу
За те, що він такий для них прихильний.
Його товариш жеребом одержав
Завідування міськими ділами,
Йому ж доручено команду у війні, –
Таке становище їм жереб призначив.
Сенат прирік йому приняти все,
На що з народом він умову зробить,
А він запоручив сенатові
Склонити горожан, щоб вітчину свою
Не віддали в поталу ворогам.
По тій промові він окличникові
Велів оголосити, що ніхто
Не сміє римлянинові, який із ним
Піде в похід на вольсків. відбирати
Дім у посідання своє або ж у застав,
Ні його діти за який-будь довг
Тягнути з дому, ані зупиняти
Такого, що в похід іти бажає.
Натомість тих, що не зголосяться
До участі в поході, матимуть
Вірителі їх право потягати
До сплати зобов’язань із усіми
Обострениями, що стоять в умові.
Коли почули теє нуждарі,
Як стій на все свою гукнули згоду
І всі з великою готовістю
Спішили на війну, одні в надії
На здобич, інші ж із прихильності
До полководця, та найбільша часть
Тому, аби уйти від Аппія,
Уникнуть його злості та знущання
Над тими, що позіставали в місті.
Обнявши військо, скоро лиш зібралось,
Рушив Сервілій з поспіхом та часу
Не гаючи настрічу ворогам,
Ще поки впали ті у римську область.
Заскочив їх на рівнині довкола
Пометії розтабореннх та
Занятих опустошениям земель
Латинських з тої, бачите, причини,
Що, візвані в союзі з ними стати
Супроти Риму, не згодилися.
Вже пізно вечором прибув Сервілій
І розложився ледве двадцять стадій
Від їх обозу табір свій на горбі,
Який велів як стій ошанцювати.
Вночі на них напали вольски, нагло
Міркуючи, що їх лиш дуже мало
Та що вони потомлені природно
Маршем далеким, а при тім нерадо
Прийшли якраз по свіжих розрухах
Бідних проти багатих, що, здавалось,
Тоді вершка свойого досягли.
Та ніччю ще зумів запорядити
Сервілій битву довкола валів,
А як розвиднілось і він побачив,
Що вороги не в бойовім порядку,
Лиш купами плюндрованням заняті,
Велів в валах повідчинять зненацька
Всі отвори й одним воєнним гаслом
Зі всіх нараз він випустив в порядку
Все своє військо.
Нагла та неждана
Поява та сполошила всіх вольсків.
Не многі лиш стятись біля валів
До оборони, та в кровавім бою
Тут їх усіх порубано негайно.
Інші вдались на втеку, скільки сили,
Спасалися серед великих страт
До свого табору, найбільша часть
Покрита ранами та без оружжя.
Римляни гнали по слідах кровавих
За ними, окружили табір зараз;
Недовго боронились в ньому вольски,
А піддали свій табір, що був повен
Невільників, худоби, знаряддів
Та зброї всякої. В полон узято
Також свобідиих много, в часті вольсків,
А в часті іншоплеменних, що вольскам
Прийшли до помочі. Усе добро, яке
Знайшлося в таборі, все срібне й золоте,
Одежі й шати – мов при здобутті
Найзаможніщого місточка був там того
Значний запас – все те віддав Сервілій
Своїм воякам, аби кождий міг
Запомогтися, і велів усе те
Поміж собою поділить, а в скарб
Державний аніщо не віддавати,
Ограбивши, велів спалити табір
І рушив з військом своїм на поблизьку
Свессу Пометію. Було загально звісно,
Що величчю свойого об’єму,
Та многотою своїх мешканців,
І славою, й багатствами вона
Була між іншими містами визначна,
Мов перше місто вольсків племені.
Він місто те обляг і день та ніч
Не дав свойому війську спочивати,
Щоб вороги не мали теж спокою
Ані на хвилю й не могли подумать
Ані про сон, ані про розривку
Ніяку – все лиш битва, битва й битва.
Так швидко вичерпав він сили їх
І засоби та средства оборони,
Відтяв їх від союзників усіх,
Помічників зовнішніх і в короткім
Часі здобув те місто й молодіж
Всю мужеську там трупом положив.
І тут позволив своїм воякам,
Яке добро було, поплюндрувати,
А потім попровадив римське військо
До інших міст, ніде вже опору
Між вольсками не зустрічаючи.
Коли так з римських консулів один
Зламав усю народну силу вольсків,
Здобувся другий, Аппій Клавдій, на
Варварський вчинок. Він велів усіх
Триста мужів, вольских закладників,
На форум вивести й, щоб дати пострах.
Аби ті, що на доказ вірності своєї
Дають закладників, не важились
Ламати слово, всім перед очима
Велів усіх їх сікти батогами,
А потім голови їм повтинати.
Примітки
Стадія – 240 кроків, або 157,6 метра.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 298 – 306.