16. Відповідь Люція Юнія

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли скінчив Валерій, виступив

Сіціній і сказав: «Не лиш одного

Голосу слухати повинні ті,

Що хочуть добрую пораду мати,

В тяжкій біді корисне обібрати,

А мусять і противне розіжвати,

А особливо, коли так важне

Заходить всенародне діло,

Що й наймудріший інколи не втне,

Хоч як рубав би сміло».

При тім візвав усіх із люду свого,

Щоб проти внеску сенаторського

Сказав усе, що знатиме й захоче,

Без боязні та поздержливості:

«Відносини не позволяють нам

Усяким піддаваться новинам;

В біді, що нас зі всіх боків так тисне,

Відвага наша хай не кисне,

А на всі легкодушнії приваби

Хай ум наш не дає ніякої ослаби!»

По тих словах тиша загальна стала,

Один по другім поглядав очима,

Шукали всі, хто з них за загал заговорить,

Та жаден якось з них не виривався.

Сіціній ще раз повторив свій зазив

І ще раз. Всі мовчали. Люцій Юній,

Що сподівавсь Сіцінія промови,

Яка б його перед римлянами

Могла позбавити довір’я, рад не рад –

Сам мусив на таку промову промагаться

Й заговорив, гляба було довш отягаться.

«Страх перед нашими патриціями,

О горожани, корениться й досі

В серцях у вас, як бачу, й німить вас,

Тому, залякані, надумуєтесь ви

Одверто висловить ті розговори,

Які звичайно точаться між вами.

А може, помишляє кождий з вас:

Найближчий ось про загал заговорить,

А всі, коли чим важити потрібно,

Все відважніші, а я сам у сховку

Безпечнім помовчу, а з користей загальних,

Що інші смілістю своєю роздобудуть,

Я матиму теж свій пай хісна.

Та помиляється він, неборак!

І якби всі гадали так, як він,

То кождого поодинокого

Трусливість стане шкодою для всіх.

І коли кождий дбає лиш про власну

Свою безпеку, то запропастить

Безпеку спільну всім.

Та коли ви ще досі не пізнали,

Що нічого страхаться вам лиш доти,

Доки оружжя держите в руках

І можете свою свободу боронити,

Пізнайте хоч тепер се й вид отенх

Послів нехай наукою вам буде.

Бо не прийшли горді та твердосерді,

Щоб нам розказувать, як перше, і грозити.

Але прийшли взивати та просити,

Аби в свою ми вітчизну вернули,

І починають аж тепер із нами

Як із собі рівними балакати.

А що? Ви боїтеся їх іще

І мовчите? Чому б вам хоч тепер

Не думати свобідно, не зірвати

Вудил нарешті і не висловить

Одверто все, що ви від них терпіли?

0 дурні, чи ще боїтесь якогось

Більшого лиха, що зустріне вас,

Коли, за моїм прикладом, з вас кождий

Для речі вільної розпутає язик?

Бо я наважився за вас і проти них

Все висловить одверто та свобідно,

Що висловить давно було вже треба,

Нічого не скриваючи.

А що сказав Валерій, що ніщо вже

Нам на заваді не стоїть і можем

У вітчину свою вертати, бо сенат

Признав нам поворот і ухвалив

До того ще не мститься ні на кім,

То в відповідь йому намірив я

Сказать отсе, що праве, й справедливе,

І що давно сказать було вже треба.

Не одно ще, Валеріє, спиняє

Нас, що не можемо оружжя поскладати

І вам піддатися, але отсі три точки

Найважливіші та найвимовніші.

Перша річ: ви приходите до нас

Як оскаржителі, немовби ми

Зробили щось неправе, в тій думці,

Що поворот для нас найбільше добродійство.

По-друге: кличучи нас до єднання,

Не натякаєте ні словом ви,

Які ж то справедливі й людяні

Умови нам дають вони для нього;

А третє: ні одна з обітниць ваших

Не щира, бо віддавна раз у раз

Ви нас ошукували та дурили.

Про кожду точку розведусь окремо,

А точкою про законність почну.

Коли ми кривду вам зробили, бачте,

Ми не жадаємо безкарності від вас

Ані прощення, ми не хочем навіть

Із вами спільно місто се держати,

І лиш там лишиться, де нас заведе

Судьба, все ж інше полишаєм долі

Та божій волі.

Та коли неправдою, яка

Стрічала нас від вас, зневолені

Піддатися тій долі, яка нас

Тепер постигла, чом не признаєте,

Що ви погано поступали з нами,

Чом прощення не просите самі?

А ви говорите, що признаєте

Нам вибачення, хоч його, властиво,

Самим би вам просити треба,

І гороїжитесь, немов звільняєте

Нас від гніву свойого й кари,

Хоча силкуєтесь звільнить самих себе

Від гніву нашого та помсти.

Сим ви фальшуєте саму суть правди

Й перевертаєте догори дном

Саму основу права.

А що не вам кривд зроблено так много,

Лиш ви багато кривди наробили

І що ви, хоч дістали від народу

Великі й многі добродійства чи то

На полі свободи, чи то на полі власті,

Йому похвально їх не відплатили,

Се хочу в вуха вам тепер покласти.

Вийду від фактів, знаних також вам,

І на богів! Коли скажу неправду,

То не пустіть свобідно з сього місця,

А опрокиньте зараз мій глагол!

Держава наша з давнього давна

Була під самовластю королів,

А аж до сьомого людського покоління

Були ми королівські ненастанно

І під усіми королями люд наш

Ніколи кривд не знав від королів,

А вже найменше, мабуть, від останніх.

Не хочу говорить тепер нічого

Про те, які добродійства великі

Одержав він від власті королів.

Вони піддобрювалися йому,

Аби здобуть собі його прихильність,

А проти вас держать у ворожнечі.

Се чинять всі, що власне панування

Хотять збільшити деспотичним робом.

Крім інших [благ] і щедростей, вони,

Здобувши по війні предовгій Свессу,

Дуже цвітуче місто, хоч могли

Ні з ким свою здобичу не ділити,

Лише задержати собі й тим робом

Всіх королів багатством перегнати,

Не захотіли се вчинить, веліли

Здобичу всю докупи позносити,

Так що, окрім худоби, та рабів,

Та іншого майна великого й значного,

Ми до п’ять мін на мужа взяли грішми.

На те ми не зважали, а коли

Вони занадто деспотично стали

Радитися й занапащати многих –

Не з люду, але понайбільше з вас –

В святім обуренні на їх неправди

Зреклися ласки їх та доброти

Та стали на ваш бік і з вами проти них

Повстали порівно ті, що були у місті,

І ті, що в таборі, прогнали їх,

А власть їх ми на вас перенесли.

І хоч не раз було се в нашій силі

Їм, вигнаним, ту власть назад віддати,

Ми відіпхнули ті великі дари,

Які вони нам обіцяли, щоб ми

Супроти вас зламали нашу вірність

(І їм до повороту помогли);

Що більше, ми перетерпіли много

Великих небезпек і війн упертих,

І аж до сеї хвилі, отсе вже

Сімнадцять літ, вичерпуєм всі сили

У війнах із сусідами всіма

За спільну вільність.

Бо коли держава

Ще не була устроена порядно,

Як се бува при наглих перемінах,

Ми мусили проти найвизначніших

Етруських міст, Тарквініїв і Веїв,

Що королів при помочі г.еликих

Армій назад спровадити хотіли,

Немногі проти многих в бій ставати.

Ми виявили запал і завзяття,

Побили наших ворогів у битві

Й прогнали, а той консул одинокий,

Що не згиб в бою, владарем лишився.

В тій битві погиб перший консул Юній Брут, а живим вийшов третій з ряду. – Прим. І. Франка.

Недовго по тім мали на карку ми

Порзену, короля етрусків, котрий також

Хотів нам вигнанців спровадити назад;

Не тільки сам він величезну силу

Зібрав з Етрурії усеї, але також

Король із тою, що давно згромадив,

До спілки з ним нагрянули на нас.

А ми, не маючи мужів дорослих

Настільки, щоб їх силі дорівняти,

З-за того мусили переносить облогу

В безрадності, терпіти недостаток

І брак всього потрібного й нужду,

Аж поки з ворога собі Порзену

Приятелем та другом не зробили

Й до відвороту не спонукали.

Нарешті, коли втретє королі

Старались поворот свій переперти

При помочі латинського народу,

Із тридцятьох міст силу назбирали,

А ми дивилися, як ви в розпуці

Благаєте підмоги в кождого

Та покликаєтесь на товариство,

На спільність виховання та камбратство

В війні, ми не могли рішитися

Покинуть вас у тій тяжкій потребі.

Ми вірили, що пайславніша та

Й пайпочесніша боротьба – за вас,

Ми наразилися на небезпеки,

Вдалися в ту найбільшу боротьбу,

Одержали в ній много ран тяжких,

Утратили приятелів багато,

І свояків, ровесників, та другів,

І побідили ворогів, убили

Їх вожаків та знищили доразу

Все королівське кодло. Що ж нам з того?

Все те, що ми зробили понад силу,

Щоб вас від деспотів освободити,

Вся та готовність жертвувать себе

Самих, яку нам не тверда конечність

Піддать могла, лиш наша чеснота, –

Все те, чого ми, ми, ми доконали,

Аби ви почесті великі мали

Й над іншими вельможно панували,

Своє пановання ще далі розширяли,

Ніж в початку вдогад кому було, –

Все те – почуєте тепер від мене,

А як у своїй бесіді я де в чім

Від правди відбіжу, як в початку зарікся,

То зараз заперечуйте мені!

Вам не досить було, коли свобода

Здавалась обезпеченою вам,

На тім спиниться, але коли раз

Ви почали в відважнії пригоди

Вдаватися й старе перевертати,

Стали всі без різниці ворогами

Для вас, хто тільки свободи своєї

Держався, так що, бачиться, цілому

Світу ви виповіли би війну.

В тих авантюрах і до тих воєн,

Для тої жадоби розширення

Вам було треба вжити наших тіл.

Як ті міста, котрі поодиноко

Або по два лучились за свою

Свободу проти вас до бою,

Ми побіджали їх чи в чистім полі,

Чи здобували по тяжкій облозі,

Поки під вашу підчинили власть,

Се поминаю. Бо пощо числити

Ще факти, коли й так батата

Перед мною тема до промови?

Та ось, візьмім, – уся Етрурія,

Що на дванадцять волостей була

Поділена й таку велику силу мала

На суші та на морі – хто поміг

Її під нашу владу підчинити?

А он сабіни, так великий люд,

Що з вами за иершенство все боровся,

Чи їй завдячуєте се підмозі,

Що ежє не борються за рівність з вами?

А далі тридцять тих латинських міст,

Що величалися не лиш великістю

Своєї сили, але надто горді

Були теж на свояцтво ваше з ними, –

Хто покорив їх і довів до того,

Що, щоб в рабство не впасти поголовно

Та своїх міст не бачити в руїнах,

До вас звертаться мусять по підмогу?

Ще й інше помину, що ми, коли ще

Не були з вами у такім роздорі

Й самі ще деяку надію мали

Позбуться бідування та набути

Дещо користей, що пливуть із власті,

Посполу з вами серед небезпек

Доконували. Та коли виразні

Були вже докази на те, що ви

Власть у деспотію перемінили

І з нами поводились, як з рабами,

І ми супроти вже не могли

Однаково прихильно поводиться,

Тоді всі майже ті підбиті племена

Повстали проти вас. Відпали перші вольски,

Пішли за ними екви, герніки,

Сабіни й многі інші.

Жаден інший

Момент не видавався так пригідним,

Якби лише були ми захотіли

Зробить одно з двоїх: або власть вашу

Звалити; або легшою зробити.

Чи згадуєте ще, в яку розпуку

Попали ви за власть свою й яка

Опанувала вас усіх зневіра,

Що не захочем ми у ваших боях

Вам помагать або в обуренні

Свойому перейдем до ворогів,

І які просьби та обіцянки

Тоді ви розсипали перед нами?

А що зробили ми, унижені

Й катовані від вас? Ми піддалися

Проханням і дали порушити себе

Обіцянкам, які отсей шановний

Сервілій, що тоді був консулом,

Давав народові. Ми не вмінили вам

Во зло того, що вже пройшло – минуло,

А повзяли надію, що будуще

Покращає, й пішли у ваші легіони.

В короткий час врагів усіх ми побідили

Й вернули з бранцями премногими

Та й значною добичею. Яку ж ви

За се подяку вирядили нам?

Може, заслужену та відповідну

Тим небезпекам, що ми відвернули?

Ні, зовсім ні! Обіцянок своїх,

Які ви через консула в ім’я держави

Нам подавали, не сповнили ви,

А консулу самому, славному

Та праведному, що надужили ви

його для ошуканства свойого,

Відмовили тріумфу, хоч на нього

З усіх людей найбільш він заслужив.

І не з якої іншої причини

Його ви вкрили ганьбою такою,

Як лиш тому, що домагався він,

Аби по правді й слушності зробили

Ви те, що обіцяли, і що він

Не кривея з тим, що на ошуку вашу

Обурений.

А ось недавно ще –

Бо се додати хочу до того,

Що тут сказав про точку правовую,

Аби на тім із нею покінчити –

Коли напроти нас повстали скви,

Сабіни й вольски однодушно не лиш

Самі, а ще до себе й інших звали –

Чи ж не були ви змушені до нас,

До низьких, подлих, удаватися,

Високі та великі, й обіцяти

Усяку всячину, аби лиш ми

Вас рятували? А щоб не здавалось,

Що знов ошукуєте нас, що ви

Зробили надто явно, ви вжили

Отсього ось Манья Валерія,

Найбільшого прихильника народу,

Щоб ним замаскувать свою ошуку.

Сьому йняли ми віру: раз, що був

Диктатором, а головно тому

Що в многих справах нам учтивим показався,

В нім нам була надії запорука,

Що сей раз не досягне нас ошука.

І ми в тій теж війні допомогли вам

І побідили ворогів, відбувши

Немало немалих, незначних боїв.

Коли ж війна скінчилася скоріше,

Ніж кождий сподівався, й дуже славно,

Не стало лиш одного, щоб ви чим

Гаразд урадувались і народу

Віддячились. Еге, не так-то вийшло!

Ви проти волі нашої хотіли

Нас під оружжям та під хоругвами

Держати довше, ніж було потрібно,

Аби лише в обіцянках своїх

Не встояться, як з початку самого

Ви вже були собі постановили.

Коли ж той муж, що сором і огиду

Такого поступка не хтів на себе взяти,

Впровадив військо все назад до міста

І до домів вояцтво розпустив,

То взяли [ви] собі се за притоку,

Щоб не вчинити те, то слушність вимагала,

І оскандалили його та не сповнили

Ані одного з приречених нам,

Зате нараз три злочини встругнули:

Знівечили достоїнство сенату,

Кредит отсього мужа зруйнували,

А своїх доброчинців, нас, народ,

Позбавили плодів нашого труду

Й своєї вдячності.

Коли ж таке

Та многе інше надто до сього

Подібне маєм вам закинути,

Патриції, то не хотіли ми

Вдаватися до вас у просьби та благання

Ані приймати поворот безкарно,

Як ті, що кари гідне щось зробили.

І ми не маєм наміру докладні

Про все, [щоі сталося отак на почекашіі,

Бо й ми зійшлись сюди обговорити

Усталення согласія між нами,

Те ж, що було, готові вкинути

У пропасть забуття й покрить мовчанням.

Та чом же ви не скажете одверто,

Пани посли, чого ви тут прийшли,

З якими жаданнями вас прислали?

Які ви нам надії принесли,

Щоб з ними в місто ми назад вертали?

Яка нам доля за провідника

Має в дорозі тій служити?

І втіха, й радість там нас нривіта яка

(Щоб з нами далі разом жити)?

Бо досі ми не чули, щоб ви нам

Якесь добро чи ласку обіцяли,

Ніяких місць почесних, урядів,

Ніякої в недолі запомоги.

Зовсім, зовсім нічого!

Та й не повинні ви були казати,

Що зробите, а наперед зробити,

Аби ми вже заздалегідь від вас

Якийсь учинок мали, сплоджений

Доброю волею, й могли догадуваться,

Що й решта потече з того самого

Істочника.

Ага, згадав! Вони відповідять,

Що прибули з необмеженою

Повновластю на все, так що аби

Ми що тут вмовились, там буде важне.

Се, може, й правда, може, станеться

Й те опісля, що з того випливає.

Я не перечу, але рад би чути

Від них, що на будуче статься має.

Коли ми тут уложимо заяву,

Які умови кладемо на те,

Аби вернути, і вони признають

Нам їх, хто преці буде запорука,

Що ся угода встоїться і в Римі?

Яку безпеку матимем, в яку би

Дуфаючи ми з рук оружжя клали

И свої особи знов у власть їх віддавали?

Чи, може, ті сенатськії ухвали,

Що ще про сеє не запали?

Бо не запала, справді, ні одна.

І хто запобіжить, аби ухвали ті

Знов іншими не уневажнено,

Коли сього захоче Аппій Клавдій

Та співкоритники його? Чи, може,

Повага тих послів, котрі на неї

Покласти можуть лиш слова свої?

Але ж бо, власне, через сих мужів

Вони вже перше нас вдурили.

Чи, може, писані та на богів

Ще заприсяжені які угоди,

Яких потвердження через присягу

Від них одержимо? Та я не довіряю

Зі всіх людських запевнень тим найбільше,

Що стверджені присягою. Бо ті,

Що власть держать, погорджують богами,

І знаю се вже я не перший раз,

А досвідом поучений давнішим,

Що поневолі, з примусу гіркого

Заключені угоди проміж тими,

Що панувати хочуть, і між тими,

Котрі свободи прагнуть, остояться

Лиш доти можуть, доки їх у силі

Держить нужда, що й виплодила їх.

Що ж се за приязнь і яка се вірність,

Що змусила б нас чемності робити

Одних одним навпаки нашій волі,

Аби ми, обі часті, ждали тільки

На нагоду ту згоду розірвати?

Наслідком буде обопільна зависть

І ненастанні винувачення

Одних на других, нехіть і ненависть,

Всі роди зла і вічна боротьба

З метою – знівечить противника,

А то, коли прогаєм нагоду,

Тебе самого він здушить захоче.

Нема нещастя більшого – всі знають,

Як домова війна, де побіждені

Нещасні, побідителі ж несправедливі,

А ті й другі хіба ту користь мають,

Що від своїх найближчих умирають.

В такій так непожаданій пригоді

Не кличте нас назад в доми, отці,

І не йдім на їх поклик, горожани,

А стіймо задоволено на тім,

Як переможна нас судьба роздерла.

Нехай ціле лишається їм місто,

Нехай вживають те, чого вживати

Ми не могли, хай жруть самі

Усе добро, прогнавши з вітчини

Нас, низьких та безславних горожан.

А ми підемо геть, куди нас доля

Погонить, і здаваться буде нам,

Що місто ми покинули чужеє,

Не своє рідне. Адже жаден з нас

Не має тут вже наділу (що жереб

Колись йому в награду приділив)

Ні дому батьківського, щоби ми,

Милуючи, й свій рідний край любили,

І в нім лишались навіть навпаки

Всім нашим переконанням. Ба навіть

Свобода, за яку з нараженням життя

Боролись ми, для тіл своїх не можем

Тут удержати. Наше-бо добро

Почасти вороги розруйнували,

Почасти витратив брак живності,

Почасти ж ті вірителі зухвалі

Нам видерли так, що нарешті ми

Були примушені для них і наші власн.

Поля оброблювать, нуждуючи,

Копать, садить, орать і стада пасти.

А за товаришів ми мали в них

Рабів тих самих, що ми їх у війнах

В полон забрали. Деякі з нас мали

Кайдани на руках, а інші на ногах,

А інші, як ті звірі найдикіші,

Залізні обручі на шиях, а до ніг

Прикріплені іще залізні кулі.

Про муки та катовання в в’язницях,

Про батоги та про надсильну працю

Від ранків аж до пізніх вечорів,

Про всякі інші ще жорстокості,

Про гордість та зухвальство, що зносити

Ми мусили, про все те промовчу.

Коли ж від всіх тих многих і великих

Терпінь освободила нас судьба,

То скільки в нас охоти до життя

Та сил, тікаймо радо геть від них,

А доля й божество, наші спасителі,

Будуть провідниками нашими.

Свобода хай нам буде вітчиною,

А чеснота за всі багатства стане!

Я певен, що прийме нас кождий край,

Бо тому, хто прийме нас, не докучим,

А будем помічні та пожиточні.

Взірцями хай нам будуть многі греки

Та варвари, а передівсім предки

Наші та їхні, з яких декотрі,

Як ось Еней, з Азії в Європу

Прийшли та заснували город свій

В латинів краю, інші знов пізніше

Із Лльби вийшли так на виселок

Під Ромуловим проводом пішли

І в отсім місці город збудували.

А в нас не тільки трохи більша сила,

Як в тих, що з Трої й Альби мандрували,

Але потрійна, а для виходу

У нас справедливіша теж причина.

Ті, що йшли з Трої, прогнані були

Від ворогів; нас гонять приятелі;

Та більший жаль, коли втікати мусиш

Від свояків, аніж від ворогів.

А ті, що з Ромулом на виселок пішли,

Аби на ліпшому осісти грунті,

Покинули лиш місто своє рідне,

А ми втікаєм від нужденного життя,

В якім нема для нас ні міста, ані дому,

І творимо колонію, що ані

Богам ворожа, ані небезпечна

Людям, ані краєві жадному

Шкідлива та докучлива не буде.

Адже не пориваємося ми

Кров проливать та мордувати тих,

Що гонять нас; ми не пустошимо

Огнем, як кажуть, і мечем той край,

Який ми покидаєм, не лишаєм

Знаку ніякого ненависті страшної,

Як роблять племена, що потерпіли

Від віроломства та яких у крайню

Доведено нужду. Богів та геніїв

Берем за свідків, що людськії справи

Кермують справедливо, й їм лишаєм

Помститися за нас.

І так жадаємо від вас лиш того,

Аби ті з нас, в кого тати й мами,

Жінки та дрібні діти в місті, як лиш

Захочуть поділяти нашу долю,

Могли одержать їх назад до себе.

Се все, чого бажаємо від вас,

І більш нічого з усього того,

Що полишаєм в нашій вітчині,

А вам усякого бажаєм щастя.

Жийте по своїй уподобі, як вам

Не до вподоби горожанський змисл

І співжиття з всім низьким та убогим».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 367 – 382.