17. Промови Тіта Ларція та Сіцінія
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Так закінчив свою промову Брут.
Присутнім видалось, що сказане
Про правовий бік діла, все правдиве,
Не менше й те, що він сенатові
Закинув за його зухвалу беззаконність,
А особливо як він показав,
Що всі умови хитрі, й ошуканські,
Та не дають ніякої безпеки.
Та коли при кінці він вичислив
Знущання й муки від вірителів,
Що доводилось декому терпіти,
І кождому його терпіння нагадав,
То не знайшовсь ні один твердосердий,
Щоби не був зворушений до сліз
І не оплакав спільної недолі.
Та не лиш їх самих діткнуло те
Зворушення, а й ті, що від сенату
Прийшли, посли вдержаться не могли
Від сліз, коли в умі перебирали
Ті лиха, що до розділу їх довели,
Та ті, що розділ ще потягне за собою.
І так пройшло часу немало хвиль,
В яких усі стояли, мов прибиті,
І плачучи й не можучи промовить.
Коли унявсь нарешті плач загальний
І залягла над збором тишина,
Виступив муж, щоб дати відповідь.
Був се Тіт Ларцій, що своїм віком
Між всіми горожанами, а також
Повагою своєю визначався.
Два рази вибраний був консулом,
А надто й той ненависний, так званий,
Диктаторський уряд, яким найліпше
Між всіми він завідував, він здужав
Зробить святим і почесті достойним.
(Сим разом не вдалась йому промова,
Не станула на висоті завдання.)
Він взявся теж за правовую точку,
Та в суті діл не вияснив нічого.
Вірителям він закидав, що справді
Жорстоко, не по-людськи поступали,
Та докорив і вбогих, що безправно,
Насиллям пробували позбуваться
Своїх довгів, не мирним способом.
Несправедливо сердяться вони
Теж на сенат, що буцімто від нього
Нічого слушного добиться не могли,
Хоч сердиться повинні лиш на тих,
Хто тому винен. Він попробував
Доказувать, що се лиш невелика
Часть люду, ще й без застанови, виступає
Несправедливо, хоч і змушена нуждою,
Жадаючи дарования довгів;
Найбільша часть жие в розпусті та
Зухвальстві, лиш забав шукаючи,
І не від того, щоб і рабунком
Чужої власності заспокоїти
Бруднії жадоби свої. На його погляд,
Потрібно розрізняти поміж тими,
Які заслугують на милосердя,
А між такими, що його не варті,
Між тими, що на чоловіколюбну
Підмогу заслужили, а такими,
Що варті лиш погорди та огиди.
В тім роді він торочив довго-довго;
Хоч дещо й правди в тім було, та річ та
Була немила слухачам, і він
Не міг переконать з них ні одного.
Зате по кождій точці тої мови
Здіймався крик великий. Сердились
Одні, пощо розбабрувать їх горе,
А інші признавали, що нічого
Не закриває він з гіркої правди.
Та друга часть була далеко менша,
Так що губилася в юрбі многоголовій,
А крик обуреної часті переміг.
В тім крику ледве здужав Ларцій ще
Сказати кілька слів догани їх
Повстанню та їх постановам легкодушним.
Унявся крик, коли великий голос
Підняв Сіціній, провідник народу.
Гнівні посипались із уст його слова:
«Із тих промов, які ми чули тут,
Найліпше, браття, можемо пізнати,
Яка то честь і вдяка нас чекає,
Коли повернемо у рідне місто.
Бо чого ж ждать від тих, що хоч в тяжкій
Потребі помочі народу аж сюди
Прийшли й не знизяться до того навіть,
Щоб людяно та в дусі слушності
До нас заговорити?
Що ж буде, як усе піде по їхній волі?
Коли тепер вони толочать нас словами,
Яких же діл за ними ждати нам?
Якої гордості, яких наруг,
Якої деспотичної жорстокості
Вони муть допускатися тоді?
Отож коли вас се задовольняє –
Весь вік лишатися невільниками,
Стогнати в путах та під батогами,
Гинути від огню та від меча,
Від голоду та найрізніших мук, –
Не тратьте й хвилі, кидайте оружжя,
І дайте руки взад собі в’язати,
І йдіть за ними! Та коли хоч іскра
Любові до свободи тліє в вас,
Відправте їх ні з чим! А ви, посли,
Або скажіть нам, на які умови
Нас кличете, або коли сього
Не скажете, виходьте геть зі збору,
Бо ми вам слова більше не дамо».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 382 – 384.