12. Аппій Клавдій – проти поступок народу

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

По нім за покликом поіменним

Встав Аппій Клавдій, що належав до

Противного народу сторонництва,

Муж велико зарозумілий на своє

Становище, й не без важних причин.

Раз, що щоденнеє його життя приватне

Було шановне і наскрізь достойне,

А друге те, що погляди його

В політиці були наскрізь шляхетські,

Обчислені на вдержання поваги

Й пановання патриціїв у краї,

Нав’язуючи до Валерія,

Сей викладом таким розрешетився:

«Менше би провинився був Валерій,

Якби сказав тут лиш свій власний погляд,

Але не винуватив тих, що погляду

Противного держаться, се було би

Для нього стільки ліпше, що не мусив

Би чути теж про власні промахи.

Коли ж він не задоволився тим

Нам раду дати, по якій би ми

Зробились лиш найгіршими рабами

Наших соотчичів, але ткнув також інших,

Про мене теж такі слова тут кинув,

Що визивають і мене до бою,

То бачу й я себе примушеним

Про се сказать, а поперед усього

Підняту ним завину опрокинуть.

Закинув він мені, як чули ви, заняття

Ані приличие, ні корисне для держави,

Буцімто я поклав собі задачу

На всякий спосіб гроші добувати,

Що многих бідняків позбавив я свободи

І що сецесія народу в головному

Зачерез мене піднялась. Що все те

Брехня й неправда, легко всім вам знати.

Ану, скажи ти сам, Валеріє,

Кого я за довги рабом зробив?

Котрих я горожан держав в оковах

Або держу й тепер? Хто з виходнів

Через мою жорстокість чи задля

Мойого грошолюбства вітчину

Покинув? Не назвеш мені ані одного.

Ба, навпаки! Не то що з горожан

Ані одного я за довг не поневолив,

А многим дарував своє добро,

І жадного, що втрату причинив

Мені, я не зробив невільником

Ні честі не позбавив. Всі вони

Свобідні, дякують мені й належать

До тих моїх клієнтів та прихильних,

Що найвірніше все при мні стоять.

Не мовлю се тому, аби зганьбити

Тих, що не так поводяться, як я,

Ані не думаю, що коли дехто

Так поступа, як позволя закон,

Він поступити може теж неслушно,

А тільки відкидаю геть від себе

Завини, буцімто так я робив.

А що закинув він мені з докором,

Що я твердий проти бунтівників

І злих людей, мене назвавши мужем,

Що люд ненавидить і рад би оснувати

Пановання немногих, бо вважаю

Верховенство патриціїв конечним,

Се винувачення всіх вас, що яко ліпші

Не хочете, щоб гірші панували

Над вами, винувачення устрою,

Який дістався вам від ваших предків,

Аби позбавить вас його й піддати

Найгіршому зі всіх устроїв світу,

Панованню народної юрби.

Та хоч пановання найшляхетніших

Зве він панованням лише немногих,

То через те ще річ сама, хоч через

Сю назву та лиху придбала славу,

Не може нею заплямлена бути!

Та ми могли би кинути на нього

Догану тяжчу та справедливішу –

Підхлібника народу та змагання

До самовлади. Звісно кождому,

Що самовладники в державах вільних

Звичайно повстають з підхлібників

Народу, й найкоротшая дорога

Для тих, що хочуть вільную державу

В ярмо впрягти, се підхліблять усяко

Найгіршим з горожан. З такими, власне,

І якшався Валерій ненастанно

Й не перестав сього й до сеї хвилі.

І будьте певні, злі та непочтиві

На проступок такий не зважились би,

Якби від сього так достойного

Й патріотичного старого мужа

Не було їм до того заохоти,

Що авантюра ся без небезпеки

їм обійдеться, а вони понадто

Безкарно виборють собі порядки

Ліпші, ніж досі. Що говорю правду,

Пізнаєте, коли припімнете,

Що, страшачи вас з приводу одної

Війни й угоду представляючи

Як неминучу, заповів згори,

Що бідняки з часом не вдоволяться

Опустами довгів, а зажадають

Ще й охорони та не подадуться

На те, щоб вашій власті підлягати,

Як досі. Він дійшов тоді до того,

Що зажадав від вас задоволиться

Теперішнім положенням своїм

І ухваляти все, чого народ бажає, –

Для свого повороту, хоч би нам

Прийшлось не розрізняти між умовами

Почесними й ганебними, між справедливими

й несправедливими.

Він, бачите, вже старший чоловік,

Що вдостоївсь від нас всіх почестей,

Знизив себе до того, що з-між наших

Коханих горожан щонайглупіших

Довів щасливо до безмежної

Зарозумілості. Чи личило ж тобі,

Валеріє, на інших накидаться

З доганами, так неправдивими,

Коли тебе самого ось трафляють

Такі обвинувачення мої?

Тим, що сказав я тут, відперто вже доволі

Зроблений закид. А щодо питання,

Над яким радить ви сюди зібрались,

Кладу за справедливе та держави

Достойне й нам корисне те саме,

Що я з самого початку твердив

І вірним зістаю тверджінню тому й досі –

Не плутати порядку в нашому

Державному устрою, не нарушувать

Всі неторкаємі урядження

Предківські, з товариства людського

Не проганяти віри й правди, тих

Святинь, яких шанованням лише

Безпечно жить в державі кождій можна,

Не піддаваться нетямущому

Народові, який від нас жадає

Неправих та злочинних установ.

Від сього свого погляду ні кроку

Я не відступлю не лише тому,

Аби не показать, що я боюся

Противників, яких з цілого міста

Зтрубили проти мене горожани,

Аби мене застрашити доразу,

Але тому, що ще більш, як давніше,

Горю я запалом, обуренням подвійним

Пронятий проти вимогів народу.

У вас, отці, мене задивувала

Та недоладність ваших поглядів,

Що ви тоді, коли ще люд не був

Таким завзятим вашим ворогом,

Не вдоволили жадання його –

Опуст довгів та опуст довжних кар,

Тепер, коли він майже весь у зброї

Стоїть, вороже, виступає, радить,

Чи зволите признать йому те саме,

Чи, може, ще що більш він забажає.

Та забажається йому, гадаю,

І якнайперше жадання своє –

Поставить рівноправність свою з нами

На почесні місця й поводження однаке.

Чи ж переміните устрій державний

На людовладство, найглупішу форму

Пановання, як я сказав уже,

Між формами правління всього світу,

Та некорисну вам, що хочете

Над всіми іншими запанувати?

Ні, коли розум вас не опустив,

А то були б ви найнерозумніші

Поміж людьми, якби, колись признавши

Незносним підлягать одному деспоту,

Тепер передали самі себе

У владу люду, най[по]ганшої

Многоголової, як кажуть, деспотії?

Ті уступки ви зробите йому,

Не склонені до них об’явами його

Прихильності, а змушені неначе

Потребою піддаючися їй,

Немовби вам уже й нічого більше

Чинити не лишилось навпаки

Всіх своїх переконань. А коли

Народ безумний замість кари за

Свій проступок дістане ще за’нього

Заплату, то як думаєте, як він

Тоді угору стане дерти ніс?

Не підхлібляйте ви собі такими

Надіями, що поміркується народ,

В своїх домаганнях, коли побачить, що

Таку безумну ви повізьмете ухвалу.

В тій точці помилився також дуже

Мененій наш, шановний чоловік;

Свою-бо вдачу він на інших переносить,

По своїй доброті і інших добре судить.

Адже ж усім вам тяжко докучають

Народні маси роззухваленням,

Яке являється звичайно в гуртах

Побідоносних, та нерозумом,

Властивим у високім степені

Поспільству. Він то вчить його коли

Не в початку, то згодом-перегодом

За кожду річ, яку хотів би мати,

Але якої не вдалось дістати,

І без вагання за зброю хапати

Та проти нас нагально виступати.

Коли ж на першім кроці подастеся,

Вважаючи корисним се для себе,

То незабаром зажадає маса

Від вас чогось ще гіршого, а потім

Ще тяжчого в тім переконанні,

Що першу уступку зробили ви зі страху,

І врешті виженуть із міста вас,

Як сталося у многих вже містах,

А от нещодавно у Сіракузах,

Де власників землі прогнали їх піддані.

А як при дальших, тяжчих жаданнях

Захочете противиться, чому

Не почнете від першого ось зараз

Умом свобідним поводиться? Ліпше

Узяти привід з меншої причини,

Поки не станеться вам більша шкода;

Ліпше заздалегідь достойну обережність

Їм доказать, ніж, много натерпівшись,

Утратити терпець і аж в обуренні

Нічого не признати, та тоді

Запізно вже почати розум мати.

І хай нікого з вас не страшить рух сей

Бунтівників ані війна зовнішня!

І не цініть так слабо власну силу,

Немовби й сей раз не могла вона

Спасти наш город. Сила втікачів

Мала й не довго може вдержаться,

Бо доведеться їм не так, як досі,

Під голим небом день і ніч проводить,

А мусять узимі у землянках тривати,

Та й живності не річ буде дістати

Ані грабунком, як їм вийде та,

Що мають ще тепер, ані за гроші

Ніде не зможуть докупиться й навіть

Довезти через бідноту свою,

Бо ж ані одиниці поміж ними,

Ані вся зволоч враз не мають грошей.

Війну ж держать звичайно засоби

Великі грошові. Коли ж в додатку

У них розгардіяш настане й безголов’я,

Чого по них і сподіваться треба,

А наслідком сього внутрішні бунти,

То те розвіє й знівечить небаром

Всі плани їх.

Адже не захотять

Вони віддать самі себе сабінам,

Ані етрускам, ані жадним іншим

З чужих племен, їм не схотять служити,

Коли самі вони вперед із нами

Повідбирали їм свободу їх.

А передовсім чи знайдуть вони

Довір’я в них? Адже ж ті знатимуть,

Яку тяжку біду вони наносять

На власну вітчину, то чи ж не просто їм

Подумать, що вони те саме зроблять

І там, де хтось захтів би їх приняти?

А надто всі народи вколо нас

Під владою вельмож, а в жаднім місті

Не посяга міщанський стан на рівні

Права. Тому, напевно, й верховоди

Тих міст, не хотячи поспільству власному

Давать ніяких змін, не забажають

Та бунтівничого в свої вітчйни,

Зовсім оправдано лякаючись,

Що, давши раз їм рівнії права,

Самі з часом свою втеряють рівність.

Коли ж би я в тій точці помилився

І їх принято у якомусь місті,

То там запевно швидко би пізнали,

Що се не люди, але вороги

Й вороже з ними треба поступати.

Ми ж маємо по них закладників,

Жінок, вітців і інших свояків.

Що ж ліпшого ми можемо бажати

І від богів собі в разі війни благати?

Їх виставлятимемо перед очі

Тих свояків і смерть робити їм,

Якби вони поважиться могли

На нас напасти, аби муками

Найтяжчими серця їх роздирати.

І будьте певні, що, се бачачи,

Вони розм’якнуть і прийдуть до вас

З просьбами та пекучими сльозами,

Оружжя зложать, піддадуться вам

І все терпітимуть, бо зв’язки родові

Настільки сильні, що перемагають

Та нівечать всі мислі самолюбні.

Отсе причини мого погляду,

Що з боку втікачів нічого нам

Боятися війни. А щодо небезпек

Зовні, то не тепер уперве вчить нас досвід,

Що тільки на словах вони такі страшні;

Адже давніше вже не раз, коли

Нам нагоду давали вороги

Пізнать оружжя та військ наших силу,

Ті небезпеки виходили менші,

Ніж думалось. А ті, що думають,

Що власна сила міста нашого

Не так міцна й для того особливо

Війни бояться, ті не знають тої сили.

Щонайменше проти бунтівників

Ми матимем достаточну дружину,

Коли з невільників повибираєм

Тих, що в найліпших мужеських літах,

І обіцяєм дати їм свободу;

Бо ліпше нам освободите тих,

Ніж дать тамтим себе обдерти з власті,

А ті в воєннім ділі мають теж

Немало досвіду, бо часто з нами

Бували в походах. А проти ворогів

Зовнішніх підемо найохітніше

Ми всі самі й поведемо всіх своїх

Підданих. А щоб іще тая часть

Міщанства, що лишилася при нас,

До бою також стати захотіла,

Ухвалимо довгів їй даровизну,

Але не спільно, лиш поодинці.

Бо коли піддамось обставинам,

І поступить повинні лагідніше,

То ся лагідність вийти на добро

Повинна не ворожим у міщанстві,

А нам прихильним, щоб по крайній мірі

Ми бачили, що ласку робимо

Не з примусу їм, але добровільно.

Коли ж і тут потрібна б ще була

Підмога, бо невільницької мало,

То скличем тих, що в польових заклепах

Та по колоніях розставлені.

Яке велике те число, се легко

Побачить з найновішого обчислення.

Римлян сто тридцять тисяч всіх

Записано в віці, що зобов’язує

До військової служби, а між ними

Ті, до яких пристали втікачі,

Виносять ледве сьому часть. Не кажу

Ніщо про тридцять тих латинських міст,

Котрі радісінько пішли б до бою

За нас задля свояцтва родового,

Коли б ви їм признали рівне право

Лиш з нашими міщанами, чого

Вони найгарячіше все бажають.

Та що в війні з усього найважніше,

Про що самі ви не згадали досі

Ані ніхто з ваших дорадників

Не спом’янув, се скажу, накінець.

Хто хоче бачити кінець щасливий

Війни своєї, той не потребує

Нічого так, як добрих полководців.

Такими місто наше пребагате,

А наших ворогів міста всі вбогі.

Війська, хоч зложені з найбільших мас,

Під полководцями, що полководити

Не вміють, виповняють лихо те,

На що їх вислано, не з власної вини

Марнують силу й дізнають тим більше

Нещастя, чим в них більші засоби.

Та добрі полководці, хоч малі

Війська дістануть, скоро роблять їх

Великими. Отож допоки в нас

Мужів багато, що провідниками

Служити можуть, не забракне нам

Людей, що радо в бій підуть за ними.

Се все обдумайте, діла геройські

Свойого міста нагадайте, прошу,

Й не повізьміть трусливої, гидкої

Та малодушної і вас самих

Негідної ухвали. Отже, що ж?

Коли б мене хто запитав, що я вам

Чинити раджу, – бо се, певно, ви

Давно вже раді з моїх уст дізнаться, –

Я відповім: ані не шліть посольства

Бунтівникам, ні опусту довгів

Не ухваляйте та й нічого не чиніть,

Що виявляло б страх ваш та бсзрадність.

Та як вони оружжя поскладають,

До міста вернуть і дадуть вам змогу

Про них рішить все діло на дозвіллі

й основно розібравши, поступіть

Лагідно з ними, знаючи те добре,

Що глупота, коли в великій масі,

Зарозуміла проти малодушних

Та проти тих, що стануть перед нею

З самоповагою – ого, сейчас стає покірна».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 348 – 358.