5. Промова Тіта Ларція

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

На другий рік, як консулами стали

Авл Віргіній Монтан і Тіт Ветурій Гемін,

Під тими консулами узброїлись

Сабіни знов у похід на римлян

Ще з більшим військом; також медулліни

Відпали від римлян і заключили

З сабінами союз для спільної війни.

Коли патриції про намір їх дізнались,

Стали як стій приготовляти силу

Воєнну, аби рушити в похід.

Та горожани вперлись непомалу,

Розсердились за те, що їм дають

Обіцянки так часто, а додержать

Не думають; про те, щоб улекшити

Недолю вбогих, пам’яті нема, –

Зате заскакують сюди й туди,

Щоб ударемнити ухвали вже повзяті

На користь немаючих, задовжених.

Вони збиралися малими громадками

Й заприсягалися одні перед другими

В жадній війні не помагать тепер

Патриціям, натомість помагати

Спільними силами проти всіх тих,

Хто би хотів над бідними знущаться.

Настрій тих змовників при різних нагодах

Оказувавсь сварками та бійками,

А особливо перед консулами.

Коли ніхто на поклик у воєнну

Службу вступать не хтів, а консули

Одного з-між народу взять веліли,

Зібралися в числі великім бідні,

Прогнали палицями слуг консульських,

Що з рук його пустити не хотіли;

Не пощадили ані рицарів,

Ані патриціїв, що там були присутні,

А як вони вмішалися в те діло,

Побили й їх. Година не минула,

А в місті гвалт і розрух був загальний.

Разом із зростом розруху та бунту

В самому місті виростали також

Між ворогами приготовання

До нової, ще більшої війни.

Відпасти від римлян задумали

Знов вольски й екви. Ось прийшло посольство

Від усіх міст, підвладних Римові,

З просьбою їм допомогти у бою,

Бо, власних сил позбавлені воєнних,

Вони наражені на опустошения

Від військ ворожих. Мовили латини,

Що екви вхопилися у їх край,

Плюндрують їх поля, а кілька міст

Вже зрабували. Крустумерії

Залога сповіщала, що сабіни

Вже недалеко й виявляють хіть

Велику вдарить на укріплення.

Інші оповіщали про таке

Чи інше лихо, що спіткало їх

Або ще грозить, і просили помочі.

Прийшли посли й від вольсків до сенату

Та зажадали звороту країни,

Загарбаної в них перед війни початком.

Зібрався задля жадань тих сенат

І з бувших консулів покликав наперед

Всіх Тіта Ларція, що тішився

Найбільшою повагою й мав славу

Найскорше видумать найліпшу раду.

Перед собор отців він став і мовив:

«Мені, отці рейстрові

Не те страшним і вимагаючим

Підмоги скорої, в чім інші бачать

Страх сеї хвилі й захисту потребу,

Як нашим помогти союзникам

І як самим себе від ворогів

Оборонить.

А що для них ані

Найбільша небезпека, ані щось

Невикрутно потрібне в даній хвилі

І що мені, коли не спинимо його

Заздалегідь, здається найстрашнішим,

Замішанням загальним та розстроєм, –

Непослух горожан, що спротивляються

Зробити повелене консулами,

Та наша власна строгість проти їх

Непослуху, recte – любові до свободи.

Я думаю, що в теперішній хвилі

Нам думати не слідує ні про що,

Як лиш про те, як вивабить се лихо

Із нашої громади, щоб усі ми,

Свою користь загальному добру

Жертвуючи, могли державу нашу

Завідувать. Бо коли власть в державі

Одним настроєм вітхнена, матиме

Й сили досить охоронить своїх

Прихильників, а ворогів відстрашить.

Коли ж вона, як от тепер надвоє

Роздерта, то не зможе доконати

Одного ні другого, й мусив би

Я дивуваться, як би до упадку

Сама себе не довела й без труду

Побіду ворогам у руки не віткнула.

Клянусь Юпітером і іншими богами,

Що сеє станеться вже незабаром,

Коли держатимем такий державний лад.

Роздерті ми, як бачите, на дві

Держави; у одній біда й нужда панує, –

А у другій зухвальство й пересит.

Почуття честі та ладу морального,

Основ державної організації

В жадній з держав тих не знаходимо.

Лиш п’ястуком силкуються з одного

Й з другого боку здобувать для себе

Найбільше право, а найбільшу силу

Вважають справедливістю найбільшою.

Як звірі, раді б ми противників

Своїх ізнівечить хоч би й на власну шкоду,

Аніж свою безпеку заховати

Й враз з ворогами буть спасенними.

Коли тепер відпустите послів,

Задля яких отсе засідання сенату

Ви скликали, прошу вас уяснити,

Що, власне, для такої ви мети

Його тут скликали. А що тепер

У відповідь посольствам ви сказати

Повинні в отею хвилю, се згадаю

В короткості. Що вольски вимагають

Від нас того назад, що ми завоювали

Оружжям, і за те нам знов війною грозять,

Коли не вволимо їх волю, заявім:

«Римляни ми, й наш заповіт прийми:

Найпочесніше та найзаконніше ми

Те посідаєм, що народів правом,

Війною для себе на власність добуваєм,

І дурнями не будемо такими,

Звертати іншим те, що погубили.

І треба нам було боротися за щось,

Щоб мати дітям та потомкам їх

Що полишити, а в отсьому разі

Набуте вже самим від себе відбирати,

Мов вороги, собі самим робити шкоду?

Латинів за прихильність похвалім;

А в їх тривозі їм додаймо духу

Обіцянкою, що допоки твердо

Вони у вірності своїй триватимуть,

Ми в жадній не покинем їх потребі,

А відповідну силу військову

Негайно вишлем їм у охорону.

А як із тим посольства віддаляться,

То мусимо – твердить не перестану –

Найближчеє засідання сенату

Розрухам нашим міським присвятити

І то не коли-будь, а вже в найближчих днях».

Коли скінчив отсю промову Ларцій

І всі явилися на неї згідні,

Від’їхали, не гаючись, посольства

З одержаними відповідями.

А зараз другий день по тім зібрали

Обидва консули наново весь сенат

І предложили для його наради

Справу замирення міських несупокоїв.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 311 – 315.