19. Зустріч Коріолана з матір’ю

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Після довгих і різноманітних дебат,

У яких і такий, і противний давали совіт,

Нарешті з тяжкою бідою сенат

Ухвалив дати дозвіл жінкам на похід.

Сю ухвалу надвечір уже

Збір народний також затвердив,

А як сонце сходило, великий жіночий собор

На возах через браму міську виїздив.

Не було ні одного мужчини між ними,

Самі мулами правили й кіньми жінки,

А мужського роду були хіба діти,

Поміж матерями й доньками синки.

Коли їх побачено з табору вольсків

Та задля віддалення ще невиразно їх видно було,

Післав Марцій кілька їздців, щоб дізнались,

Якого се люду надходить таке величезне число.

Дізнавшись, що се римські жони з дітьми,

А між ними теж мати його, й жінка, й діти,

Він почув таку прикрість у своїй душі,

Що зразу на них не хотів і глядіти.

Та згодом надумався й, як уже близько були,

Поздіймав з себе всі комендантські відзнаки

Й зарядив, що поїде за табір назустріч їм сам,

А з ним лиш немногі на конях вояки.

А лікторам велів із лікторських зв’язків

Сокирки повиймати,

А зв’язки ті з палиць у долину схилить,

Як до нього наблизиться мати.

Так він пошанував материнську власть,

Хоч була вона лиш ідеальна.

Та було в тій пошані сумне прочуття,

Що ся стріча для нього фатальна.

Як вже близько були, вийшла мати сама,

Вся жалібною крепою вкрита,

Проливаючи сльози й тремтячи, мов в вітрі билина,

Вся сльозами гіркими облита.

Хоч як твердо держав себе Марцій відразу,

У своїм підприємстві постійний,

Враз зіскочив з коня, і до мами підбіг,

І підхопив її в свої мужні обійми.

Тут зомліла вона, та він став цілувать,

Найсолодшим ім’ям називати,

І водою велів покропить, цілував, примовляв,

Доки аж не очуняла мати.

Аж тоді він до жінки зблизився й її цілував.

«Будь спасенна, Волумніє мила!

Що ти матір мою не лишила саму,

Тим мені ти найбільшую втіху вчинила».

Хлопців теж цілував, і їх жінці віддав,

І до матері став говорити:

«Що вас, мамо, за діло сюди привело

І яке я добро можу вам сотворити?»

Вона, плачучи, ще відповіла крізь сльози йому:

«Все скажу, і нехай усі чують, що хочу сказати,

Щоб ніхто не сказав, що лихого чогось

Я прибула від тебе жадати.

Сядь, синку, на свій комендантський стілець,

З якого ти людям присуджуєш право,

Поклич своїх вождів і, що говорити я буду,

Усі вислухайте ласкаво!»

І Марцій послухав та свій комендантський стілець

Велів із підвищення знести в долину,

Не хотів-бо вище сидіти, як маги стояла,

Щоб боги не знайшли в тім до гніву причину.

Покликав теж найвизначніших вождів,

Велів їм поруч себе сідати,

І з інших позволив усякому, хто захотів,

Прийти та послухать, що ме говорить його мати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 522 – 524.