21. Ветурія умовляє сина

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли Марцій скінчив, підіждала Ветурія час немалий,

Допоки присутні всі не перестали плескати;

А як утихли гучнії тії оплески збройних мужів,

Вона стала ось як промовляти:

«Ні, сину мій Марціє, я не жадаю, щоб ти

Зрадив вольсків, що не лиш тебе, вигнаного, приймили,

Але надто, крім почестей інших усяких,

Тебе вождем верховним зробили.

Не жадаю, щоб ти проти згоди й присяги, яку

Ти зложив торжественно й законно,

Обіймаючи власть, без поспільних ухвал

Сей похід зірвав односторонньо.

І не думай, що мати твоя божевільна така,

Стільки тямки та глуздів не має,

Що своєму єдиному, любому сину

Злі й проступні думки та діла підсуває.

Я жадаю лише, щоб по спільній умові

Не кінчив ти сієї війни

Та намовив ти вольсків, щоб поміркувались,

Вимогів так тяжких не ставляли вони,

А на слушних умовах, які би всі враз означили,

Обопільно корисний би мир заключили.

Се статися може, коли ти тепер перемир’я на рік заключиш

І з військом своїм відійдеш.

А зимою послів сих пошлеш, тих приймеш

І правдивим, тривким та приязним союзом усе завершиш.

Будь певен, римляни все зроблять, що тільки можливе,

Аби лише сорому й ганьби на нас не стягало,

Що розум диктує й основнеє переконання,

Аби вам ся жадної кривди не стало.

Та примусом, як ти задумав тепер,

Ти їх не наломиш ніколи й ніяк,

Щоб уступки вам поробили корисні

Та щоб дух їх рицарський ізм’як.

Про се з многих прикладів можеш ти переконаться,

А найпаче з того, що латинам недавно зробили,

Що як рідних в союз їх з собою взяли,

Як лиш ті піддались і оружжя зложили.

А як вольски не схочуть послухать твоєї поради,

Горді щастям, що їм усміхнулося через твій провід, –

А не вічне воно, – то зложи провід і щезне повід

Добачать в твоїм поступку знамена зради.

Сього тільки від тебе просить я прийшла,

Й сам сказав ти, що річ се можлива,

Буде совість твоя супокійна й ціла,

Справа ж вся не шкідна й справедлива.

Ти боїшся своє осоромить ім’я,

Як добродіям твоїм невдяку закинуть тобі,

Та своєю ти службою ти їм заплатив щедро та

Збагатив їх, нічого не взявши собі.

Чи гадаєш, що, збагатівши від тебе одного,

Вони раді не будуть тому, що дістали,

Але мусять ще сердиться й злиться на тебе за те,

Що до решти всю кров вітчини твоєї не пролляли?

Я гадаю, що ні. Адже й з них вітчині

Кождий рад за житя послужить,

І не стане ніхто погубляти її у війні,

А волить хоч в вигнанні для неї прожить.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 527 – 528.